«В своїй хаті — своя правда.»

Тарас Шевченко

Наближення «круглих» історичних дат — добра нагода поміркувати про наші стосунки з власною історією. Особливо ж, якщо йдеться про події, які протягом тривалого часу викликають контраверсійні судження, а то й просто суспільні збурення. Саме до таких «неспокійних» дат належать 300-ліття українсько- шведського союзу, укладеного гетьманом І. Мазепою та королем Швеції Карлом ХII, а також 300-ліття Полтавської битви. Це про них ідеться в статті Кирила Галушка «Святкування» чи «відзначення», або доки триватиме для українців Полтавська битва" («День», 23 червня ц. р.), яка якраз і спонукала мене взятися за перо. Тим паче, що незадовго до її появи на сторінках видання мені також — як і К. Галушку — випало побувати в тих місцях, де колись у ратних поєдинках випробовували свою долю Карл ХII, Петро I та Іван Мазепа, і отримати чималу «дозу» вражень від побаченого й почутого.
Далі…

Великі історичні ювілеї завжди змушують нас хоч трошки замислитися над тим, як багато у нашому житті є наслідком визначних подій, які відбулися сотні років тому. Існують такі віхи і такі постаті в долях народів, які позначають цілі епохи: Жанна д’Арк і зняття англійської облоги з Орлеана, Велика Революція і Наполеонівські війни — для французів, збройне об’єднання нації в одній державі — для італійців та німців, війна за Незалежність та громадянська війна — для американців, Полтава і Бородіно — для росіян, зруйнування Храму та Голокост — для євреїв, Перемога 1945 року — для всіх, хто зазнав наруги фашизму. Кожний народ знає ті визначальні моменти своєї історії, які зробили його таким, яким він є, безвідносно до того, були це величні перемоги або катастрофічні поразки, що ставили його на межу виживання. Українці в цьому сенсі мало чим відрізняються від інших, за єдиним винятком, — у них коротша пам’ять про самих себе і набагато краща та уважніша щодо моментів «спільної історії» — адже останні 350 років вони набагато частіше вважали себе частиною чогось більшого, аніж лише «український народ». Короткі спалахи незалежного існування швидко топилися в крові, і набагато довші часи українці вивчали свою історію з чужих слів, починаючи вірити у ті історичні концепції, які відводили їм місце лише на маргінесі чиєїсь набагато більш «славної», але, зізнаємось, — чужої історії. А чужа історія — це чужа доля.
Далі…

Останнім часом інтерес громадськості до Великої Північної війни та її вирішальної битви, яка відбулася біля Полтави 27 червня 1709 р., значно виріс. Вирішальну роль у цьому зіграли національні та зарубіжні засоби масової інформації. Так під час візиту Президента Російської Федерації до Києва серед питань, які він обговорював зі своїм українським колегою, було й питання про святкування 300-річчя битви. Для Полтави це має особливе значення, оскільки місту має приймати багато гостей, які, напевно, захочуть відвідати місце, де сталася подія, яка стала поворотною точкою в європейській історії XVIII сторіччя. Це непроста місія, якщо брати до уваги, наскільки суперечливі оцінки викликає як сама битва, так і діяльність окремих її учасників. Досить пригадати фільми Юрія Ільєнка «Молитва за гетьмана Мазепу» та Олега Ряскова «Слуга государєв», які набрали широкого розголосу, масу статей у газетах та інтернет-виданнях, присвячених цій темі. За таких непростих умов лише зважений і делікатний підхід до організації всього, що буде пов’язане з 300-річчям Полтавської битви, дозволить залишити дату 27 червня 2009 року в нашій історії не залитою фарбою (неважливо, якого кольору) і не заплямованою конфліктами будь-якого роду.

Далі…

17 жовтня 2007 р. в Києві відбулося засідання Президії Київської міськради, на якій було принято рішення про перейменування вулиці Січневого повстання на вулицю Івана Мазепи. Рішення Київради було прийнято майже одностайно: 71 депутат висловився «за» і лише один — «проти». Вперше депутати міськради м. Києва розглядали це питання ще 1997 р., коли було прийнято рішення про вшанування пам’яті визначного державно-політичного діяча та найвідомішого гетьмана України — Івана Мазепи. Однак до виконання цього рішення того року не дійшло. Теперішне рішення Київради має бути виконаним, особливо з огляду на Указ Президента України В. Ющенка про відзначення 300-річчя військово-політичного виступу І. Мазепи та вшанування його пам’яті. На жаль, ці рішення, які вітаються представниками українських наукових, культурних та громадських кіл, стали не до вподоби представникам Російської Православної церкви Московського патріархату, чиїм форпостом є Київо-Печерська лавра. Всеукраїнське православне братство Олександра Невського, Союз православних братств України та Союз православних громадян України виступили зі спільною заявою про «неприпустимість появи вулиці Мазепи у Києві». Маємо повідомити, що подібні дії є грубим втручання Церкви іншої держави у внутрішні справи України. До того ж, відомості подані в цій заяві не відповідають історичним фактам і дезорієнтують віруючих. У зв’язку з цим подаємо до уваги наших читачів кілька зауваг щодо історичних підстав прийнятого рішення Київради, а також деяких «незручних» історичних фактів, які були проігноровані в Заяві представників «православної громадскості».

Далі…

Документ розміщено із люб’язної згоди авторів та видавництва.

Гетьман Іван Мазепа: постать, оточення, епоха. Зб. наук. праць / Відп. ред. В. А. Смолій, відп. секр. О. О. Ковалевська. — К.: Інститут історії України НАНУ, 2008. — 398 с.
Висвітлено проблеми внутрішньої та зовнішньої політики І. Мазепи, події Великої Північної війни 1700—1721 рр., представлено дослідження, присвячені окремим пам’яткам української культури кінця XVII — початку XVIII ст., фольклорні інтерпретації образів гетьмана Мазепи та фастівського полковника Палія, рефлексії сучасних вчених щодо історіографічної оцінки постаті гетьмана у ХІХ ст.; документи, які ілюструють діяльність І. Мазепи, П. Орлика, а також щоденник шведського офіцера, який є змістовним джерелом щодо подій 1709 р. під Полтавою.
Для науковців, аспірантів, студентів, а також тих, хто цікавиться українською історією.

Редакційна колегія: д. і. н., академік НАН України В. А. Смолій (відп. редактор), к. і. н. О. О. Ковалевська (відп. секретар), д. і. н., проф. О. А. Бачинська, д. і. н. проф. В. М. Горобець, д. і. н., проф. С. А. Леп’явко, к. і. н. В. М. Матях, д. і. н. П. М. Сас, к. і. н. В. В. Станіславський, д. і. н. Т. В. Чухліб.

Рецензенти: О. І. Гуржій, доктор історичних наук, професор; О. А. Удод, доктор історичних наук, професор; В. О. Щербак, доктор історичних наук, професор;

Автори вміщених статей та матеріалів висловлюють свою власну думку, що не обов’язково збігається з поглядами членів редколегії, і несуть відповідальність за достовірність наведених фактів та відомостей.

Для ознайомлення зі статтями перейдіть за посиланням: Збірник

Документ розміщено із люб’язної згоди автора та видавництва.

Доба І. Мазепи (кінець XVII – початок ХVІІІ ст.) – це не стільки злет до певного рівня культурного життя, скільки не бачений до того розквіт на теренах України творчості, духовних набутків. Актуальність дослідження активного впливу гетьмана на духовне життя в Україні періоду його правління дає можливість глибше зрозуміти як розвиток культурного життя наприкінці XVII – початку XVIIІ ст., так і діяльність зверхника Гетьманщини у вирішенні найголовніших проблем тогочасного буття. Показати доброчинну позицію і роль гетьмана у церковно-духовних, культурницьких процесах – головна мета студії.

Культура України кінця ХVІІ – початку ХVІІІ ст. – явище унікальне, багатогранне, неповторне. Феномен цієї доби формувався завдяки багатьом чинникам. Певну важливу роль тут відіграли попередні взаємозв’язки духовних діячів з кращим, передовим надбанням у книжництві, малярстві, науковій, освітній сферах сусідніх країн. Істотно впливало на світобачення тогочасної староукраїнської еліти принципове обстоювання постулатів православної віри. Головним же чинником якісних змін у культурницькому житті стала стабілізація суспільно-політичного становища в Гетьманщині наприкінці правління гетьмана І. Самойловича, а потім за його наступника – І. Мазепи. Вона вивільнила зусилля еліти не тільки на боротьбу з агресорами, здобуття влади, створення автономного державного утворення, а й на задоволення духовних потреб. Міцніли засади гетьманського правління – з’являлися більші можливості для вираження засобами мистецтва ознак старшинської влади, возвеличення її сили та впливовості у різних формах меценатства та доброчинності. Далі…

В енциклопедичному довіднику “Микола Костомаров: Віхи життя і творчості” у статті “Архівні матеріали про М.Костомарова” під позиціює № 4 зазначені “Рукописи та робочі матеріали до праць Костомарова”[1]. Серед спадщини вченого, яку можна було зарахувати до цього виду джерел, значаться й матеріали з Чернігівського історичного музею ім. В.В.Тарновського (№ 527, 719, 722, 734). У фондах цієї поважної установи під номером 527 зберігаються листи М.Костомарова до Н.Тарновської, датовані 1860-1883 рр., а під номерами 719, 722 та 734 – переховуються записні книги історика, в яких містяться виписки із документів Архіву Міністерства закордонних справ [2] та Архіву Міністерства юстиції [3].

Як свідчать факти з біографії ученого, М.Костомаров працював у цих архівах протягом 1860-х рр. ХІХ ст., шукаючи матеріалів для археографічних публікацій, а також для написання праць з історії України та Речі Посполитої. На межі 70-80-х рр., незважаючи на хворобу, що все частіше давала про себе знати [4], вчений продовжував свої архівні пошуки, зокрема цілеспрямовано працював над пошуком матеріалів до написання монографії “Мазепа” та розвідки “Мазепинці”. Зміст трьох вище згаданих книг виписок це достеменно доводить. Далі…