Чи сподівалося подружжя Степана та Марини Мазеп на таку долю свого сина? Що закладали вони в нащадка свого роду та яку змогли забезпечити йому освіту? Перед тим як перейти до висвітлення цих важливих питань звернімося до короткого висвітлення епохи у якій зростав та виховувався молодий Іван Мазепа. Без сумніву, що важливі політичні події або ж культурні процеси, які відбувалися на той час у європейських країнах, а також і в Україні, певним чином впливали на формування особистості майбутнього гетьмана.

У Європі ХVII століття існувало три основних вузла міжнародних протиріч. Три вогнища конфліктів, які постійно тліючи, кожну хвилину могли перетворитися у жорстоку війну. У Західній Європі перетиналися торгові і колоніальні інтереси чотирьох держав, що мали найбільші запити у міжнародній політиці — це Іспанія, Франція, Англія і Нідерланди. На сході Європейського континенту існувала проблема взаємовідносин між Османською імперією та християнськими країнами, куди була втягнута й Україна. На Північному Сході великі північні держави протягом трьох століть вели непримиренну боротьбу за гегемонію на Балтійському морі. Ці три вузла перепліталися між собою, впливали один на одного і створювали досить неочікувані і складні ситуації в міжнародних відносинах того часу.

Далі…

Постать Івана Мазепи одна з найзагадковіших в українській історії. Дискусія, полеміка щодо оцінки його дій, вчинків і досі триває у науковій, популярній літературі. Причиною тому  — великий масштаб цієї особистості, яку важко збагнути, вмістити у певні рамки зрозумілості, осягнення. Гетьмана любили і ненавиділи, поважали і побоювались, цінували і остерігались, прославляли і оббріхували як в часи його кермування, так і пізніше, у наступні десятиліття та століття.

Іванові Мазепі не вдалося здійснити потаємну мрію свого життя — створення незалежної української держави. Але те, що він як патріот «для общаго добра матки моей Отчизны бідной Украины» наважився не закрити, а поставити це питання з відповідною гостротою для наступних поколінь, є найголовнішим його скарбом-заповітом нащадкам.

Далі…

Матеріал підготовлено Ольгою Ковалевською

Мазепа Іван Степанович — гетьман України (1687—1709 рр.); видатний державно-політичний і культурний діяч кінця XVII — поч. XVIII ст.

Народився 20 березня 1639 р. у с. Мазепинці (нині Білоцерківський район Київської області). Належав до родини відомої правобережної української шляхти. Початкову освіту отримав у школі Київського братства, згодом закінчив Києво-Могилянський колегіум та Єзуїтську колегію у Варшаві. Протягом трьох років навчався у Німеччині, Італії, Франції та Голландії, де здобув блискучу європейську освіту, досвід європейського політичного та культурного життя. Знав кілька іноземних мов. Формування національно-політичних переконань І. Мазепи відбувалося під час служби при гетьманах П. Дорошенкові та І. Самойловичеві, які мали програми відродження самостійної й соборної української держави.

І. Мазепа був першим українським гетьманом, який незмінно тримав гетьманську булаву протягом майже 22 років (8081 днів). Цей період характеризувався економічним розвитком України-Гетьманщини, стабілізацією соціальної ситуації, піднесенням церковно-релігійного життя та культури.

Далі…

Матеріал підготовлено Ольгою Ковалевською

Основні дати життя та діяльності Івана Мазепи

Стаття надрукована в газеті «Україна козацька»
№ 7—8 (77—78) квітень-травень 2008 р.

2 квітня 2008 року Кабінет Міністрів України, виконуючи Указ Президента України, затвердив план заходів з підготовки та відзначення 300-річчя подій, пов’язаних з воєнно-політичним виступом гетьмана України Івана Мазепи та укладенням українсько-шведського союзу.

Цим планом передбачено багато серйозних заходів на теренах Полтавської, Чернігівської, Дніпропетровської, Харківської та Запорізької областей. На наш погляд, поза увагою цього плану залишилася ще одна подія, яка відбувалася на теренах Сумської області і набула назву «Катівня в Лебедині». А між тим, саме події в Лебедині, як і різанина в Батурині, в значній мірі пояснюють, чому багато козаків не підтримало гетьмана Мазепу, а деякі з тих, що підтримали, відійшли від нього, налякані жахами цих подій.

Згідно «Енціклопедії Українознавства», перебуваючи у Лебедині (теперішня територія Сумської області), цар Петро І створив сумнозвісну слідчу канцелярію, куди звозили прихильників гетьмана Мазепи і піддавали їх надлюдським тортурам та знущанням.[1]

Далі…

Борис Шереметьєв

Борис Шереметьєв (1652—1719) — російський генерал-фельдмаршал, граф. Походив з боярського роду, представники якого упродовж довгого часу не займали помітних посад. Син Петра Шереметьєва, який у 1665—1669 рр. був київським воєводою. Ймовірно, в юності навчався в Київській академії, зав’язавши тісні контакти з чільними представниками козацької знаті. Починав свою службу при царському дворі, діставши 1681 р. чин воєводи. Наступні службові сходинки Шереметьєва, як і його предків, також були пов’язані з Україною: від 1684 р. він брав участь у російсько-польських переговорах, які передували підписанню Вічного миру 1686 р. За участь у Кримських походах (1687, 1689) був пожалуваний титулом ближнього боярина. Під час Азовських походів 1695—1696 рр. командував корпусом, що разом із військами Мазепи захопив низку турецьких фортець у пониззі Дніпра. У 1687—1699 рр. перебував із дипломатичними місіями у Речі Посполитій, Священній Римській імперії, Ватикані та на Мальті. З початком Північної війни і розгромом росіян під Нарвою очолив «старомосковську» частину армії, яка протягом 1700—1702 рр. спільно з козацькими корпусами стримувала шведів у Ліфляндії. За успішні дії проти королівської армії був пожалуваний чином генерал-фельдмаршала. Під час Полтавської битви, як найстарший і найдосвідченіший воєначальник, за наказом Петра І здійснював загальне командування російською армією, безпосередньо керуючи центром бойового порядку. Керував облогою Риги (1709—1710) та головними силами росіян у Прутському поході (1711). У 1712—1714 рр. командував російськими корпусами в Україні, в 1715—1717 рр. — у Померанії та Мекленбурзі.

Адам Людвіг Левенгаупт

Адам Людвіг Левенгаупт (1659—1718) — шведський генерал від інфантерії, граф.

Народився в аристократичній родині, що посідала високі та впливові місця при королівському дворі. Мати майбутнього полководця походила з князів Гогенлое й доводилася троюрідною сестрою Карлу ХІІ. Здобувши ґрунтовну освіту в Лундському, Упсальському та Ростоцькому університетах, яку увінчав учений ступінь бакалавра, Левенгаупт спершу не прагнув військової кар’єри і вступив на дипломатичну службу. Однак пізніше він вступає спочатку до австрійської, а згодом до нідерландської армії, пройшовши школу війн з турками та французами. Північну війну він розпочав уже в шведському війську, командуючи полком у складі курляндського корпусу. 1703 р. за перемогу над литовсько-російськими відділами йому було надано чин генерал-майора й призначено Курляндським віце-губернатором. Брав участь у битвах при Салатах (1703), Якобштадті (1704), Гемауертгофі (1705). У 1706 р. став генерал-лейтенантом, а наступного року був підвищений у повні генерали. Влітку 1708 р. корпус Левенгаупта одержав наказ з’єднатися з головними силами королівської армії, яка рухалася через Білорусію на Москву. Безуспішно намагаючись наздогнати короля, військо Левенгаупта, обтяжене обозами з продовольством і боєприпасами, було перехоплене і розбите росіянами у вересні 1708 р. під Лісною. Втрата цих підкріплень, на які покладалися великі надії, виявилася для Карла ХІІ фатальною. Залишки корпусу були розформовані і влиті до королівської армії. У Полтавській битві генерал командував об’єднаною піхотою королівської армії. Після розгрому шведів і відступу з поля битви разом із генералом Крейцем очолив рештки військ, котрі тримали оборону під Переволочною. Підписав акт капітуляції, згідно з яким російській стороні передавалися запорожці й козаки, що перебували при королівській армії. Помер у російському полоні в Москві.