Історія
Останнє в розділі «Історія»
Біографія Олександра Меншикова →
Олександр Меншиков
Олександр Меншиков (1673—1729) — один з найближчих сподвижників Петра І. Був слугою царського фаворита Франца Лефорта, а згодом — особистим камердинером Петра І. Завоювавши довіру й симпатію монарха, Меншиков супроводжував його у закордонних подорожах, воєнних виправах, поїздках по Росії. Довгий час був найближчим дорадником царя, не обіймаючи офіційних посад. У 1702 р. призначений комендантом щойно відвойованої у шведів фортеці Нотебург, а наступного року — губернатором найбільшої та найбагатшої з прибалтійських провінцій — Інгерманландії. Керував будівництвом Санкт-Петербурга, Кронштадта, корабельних верфей на Півночі. У 1704 р. одержав чин генерал-майора. Командуючи під час Північної війни піхотними та кавалерійськими з’єднаннями, відзначився у битвах при Каліші (1706), Лісній (1708) та під Полтавою (1709), був удостоєний чину фельдмаршала.
Біографія Івана Скоропадського →
Іван Скоропадський
Іван Скоропадський (1646—1722) — гетьман Лівобережної України у 1708—1722 рр.
Скоропадські належали до православного шляхетського роду, що вийшов з Підляшшя й у ХVII ст. осів на Брацлавщині. За деякими відомостями, матір’ю майбутнього гетьмана була одна з представниць княжого дому Чарторийських. Численна родина Скоропадських у 1674 р. майже в повному складі перейшла на службу до лівобережного гетьмана Самойловича. Іван починав свою кар’єру в Генеральній військовій канцелярії канцеляристом (1675), старшим військовим канцеляристом (1676), згодом став чернігівським полковим писарем (1681), генеральним бунчужним (1698) і, нарешті, генеральним осавулом (1701). Брав участь практично у всіх виправах гетьманського війська, починаючи від Чигиринських походів 1677—1678 рр., проте не виявив особливих військових талантів, більшою мірою тяжіючи до виконання дипломатичних доручень Івана Мазепи, який ставився до нього з довірою і симпатією. У 1706 р. був призначений стародубським полковником і, за свідченням сучасників, розглядався Мазепою як один з імовірних наступників на гетьманстві.
Біографія Пилипа Орлика →
Пилип Орлик
Пилип Орлик (1672—1742) — державний діяч і дипломат, генеральний писар у 1706—1710 рр., гетьман Війська Запорозького в 1710—1742 рр. у вигнанні. Походив з роду литовської шляхти, який мав чеське коріння. Високий рівень освіченості, здобутий у Віленському єзуїтському та Київському колегіумах, забезпечив Орлику швидке просування сходинками канцелярської кар’єри: 1698 р. він стає кафедральним писарем Київської митрополії, 1700 р. — писарем Генеральної військової канцелярії, 1706 р. — генеральним писарем. Входячи до найближчого оточення Івана Мазепи, Орлик належав до числа його повірених («конфідентів»), виконуючи обов’язки особистого секретаря. Через його руки проходило таємне листування гетьмана з Карлом ХІІ, польським королем Станіславом Лещинським, польськими магнатами та російськими можновладцями. Після Полтавської поразки разом із Мазепою і Карлом ХІІ виїхав у Бендери.
Біографія Петра І →
Петро І
Петро І Великий (1672—1725) — російський цар (з 1682), імператор (з 1721) з династії Романових. Син царя Олексія Михайловича від другого шлюбу з Наталією Наришкіною. У 1682 р. посів престол разом зі своїм братом Іваном Олексійовичем. До 1689 р. перебував під регентською опікою старшої сестри Софії Олексіївни.
Шлях до одноосібного правління Петра був позначений жорсткою боротьбою з конкурентами та придушенням опозиції. Змалку цікавився військовою справою та мореплаванням, розпочав поступову перебудову московської армії та будівництво флоту, які намагався використати у війнах з турками за здобуття виходу до Чорного моря (1695—1696). Відбувши протягом 1697—1698 рр. т. зв. «Велике посольство» до західноєвропейських країн, Петро переконався в необхідності переорієнтації зовнішньополітичних зусиль Росії на Північ і започаткуванні системних реформ, які б надали армії та державному управлінню модерного змісту. За його правління запроваджуються регулярні армійські штати, вишкіл, однострої, озброєння та статути, реформується система комплектування та управління збройними силами, відкривається мережа спеціальних навчальних закладів військового та технічного профілю, нарощується виробнича база. Основним зовнішньополітичним супротивником царя стає Швеція, війна з якою тривала 21 рік і завершилася підписанням вигідного для Росії Ніштадського миру (1721). Війни з Туреччиною (1711—1713) та Персією (1722—1723), що велися паралельно, продовжували експансіоністську політику Росії, але в сукупності всі вони призвели до надзвичайного економічного виснаження країни й значних людських втрат.
Біографія Карла ХІІ →
Карл ХІІ
Карл ХІІ (1682—1718) — шведський король (1697—1718), представник Пфальцської династії. Син данської принцеси Ульрики Елеонори та короля Карла ХІ. В одинадцятирічному віці залишився без матері, виховувався і здобував освіту під наглядом батька. Світогляд юного принца формувався під значним впливом його духовного наставника — єпископа Еріка Бенцеліуса, що згодом відобразилося у надзвичайній побожності принца. Прикметною стороною вдачі Карла була рання схильність до військової справи, і як наслідок, аскетично-спартанського способу життя. Після смерті батька навесні 1697 р. і по недовгому регентському правлінні, швидко скасованому за допомогою прихильних до Карла радників Ларса Валенштедта й Карла Піпера, він посів королівський престол. Початок самостійного правління Карла ХІІ став водночас початком усталення режиму одноосібного правління, коли король прагнув унезалежнитися від впливу двірських партій і станово-представницького парламенту — риксдагу, який на деякий час перестав скликатися. Іншим проявом самостійної поведінки молодого монарха стала відмова одружуватися згідно з потребами династичних стратегій свого роду та намагання самостійно вести зовнішню політику.
Представники таємної та прозорої дипломатії за гетьманства І.Мазепи (1687–1709 рр.) →
Згідно з Коломацькою угодою гетьману І. Мазепі заборонялося вести дипломатичні переговори з правителями сусідніх держав. Відповідне положення її застерігало «не писати й не посилати до польського короля, до інших государств і до кримського хана, а коли від якихось государств чи від кримського хана прийдуть до них листи, то ті листи прийняти їм і прислати до великих государств на Москву в приказ Малої Росії, а від себе їм у відповідь на ті листи ні до кого не писати» . Проте потреба мати неофіційні контакти з Польщею, Кримським ханством час від часу виникала. І. Мазепа шукав союзників на випадок непередбачуваних санкцій Москви щодо Батурина. У гетьманській ієрархії не було інституції, яка б відповідала за зносини з іншими державами. Відповідні, дозволені Малоросійським приказом дипломатичні функції, найчастіше виконував генеральний писар. Гетьман також залучав до цієї роботи у стосунках з царями практично більшість генеральних старшин. Зносини ж з Польщею, Кримським ханством носили таємний характер. Вони не могли афішуватись, позаяк російські урядовці ревниво слідкували саме за виконанням цього положення Коломацької угоди. Ці реалії проектували пошук відповідних виконавців таємничих місій. І. Мазепа, як правило, доручав їх або родичам (К. Мокієвському, І. Бистрицькому), або дуже довіреним канцеляристам, знайомим. «Есть и другий человік, прозиваемый Быевский, — доносив В. Кочубей царям, — который тако ж до Крыму и до Білогородщины был от него посиланый, тилко невідомо о чом; тилко коли сказал сам мні, знат з помилки, же „Казингерей Солтан превисокое имя хулил Великаго Государя Нашего“. Тое мні принеслося устами того Быевского» . На випадок провалу кожен з посланців мав певну легенду, яка знімала підозру з гетьмана. І. Мазепа, до того ж, старався убезпечити себе від викриття й іншими конспіративними заходами, до яких вдавався для успіху справи. Таємні місії
Гетьман Іван Мазепа як покровитель Православної Церкви →
Постать Івана Мазепи, гетьмана України у 1687-1709 рр. до останнього часу була проскрибованою в російській та підколоніальній українській історіографії. Тільки з часу відродження незалежної Української держави у 1991р. ситуація кардинально змінилася. Однак, незважаючи на появу численних книг і статей, присвячених Мазепі, вони були переважно популярного змісту. Ненабагато кращим був стан в українській еміграційній історіографії з огляду на складні умови її існування, але там принаймні була можливість видати цінні розвідки Теодора Мацьківа (США-ФРН), Бориса Крупницького, Олександра Мезька-Оглоблина (США), Ореста Субтельного (Канада), причому останній опублікував 54 листи Мазепи до коронного гетьмана Речі Посполитої Адама Сенявського (1).
Чимало аспектів життя й державної та політичної діяльності гетьмана залишаються дослідженими явно недостатньо. До таких можна віднести й проблему церковної політики Мазепи. Вивчати її особливо складно з огляду на те, що в атеїстичній державі, якою був СРСР, історія релігії, зокрема Православної Церкви, майже не вивчалася, а те, що виходило з друку було зазвичай надто тенденційним, нерідко відверто ворожим Церкві. Внаслідок такого стану речей документальна спадщина Мазепи практично не публікувалася. Досить сказати, що до кінця ХХ ст. в російській та радянській історіографії було видано лише кілька десятків документів, розпорошених по різних публікаціях. Тепер ситуація значно поліпшилася. Вийшла перша монографія узагальнюючого змісту, написана чернігівським істориком С.Павленком; чернігівський архівіст І.Ситий видав понад 30 документів Мазепи, київський дослідник В.Станіславський – понад 200 листів Мазепи, адресованих переважно представникам уряду Московської держави (2), підготував до друку ще кілька сот листів гетьмана. Особисто нами було видрукувано близько 50 універсалів та листів Мазепи, не рахуючи такої ж кількості регестів (3). Коли ця доповідь вже була в основному написана, в межах серії "Універсали українських гетьманів. Матеріали до Українського Дипломатарію" врешті побачила світло фундаментальна, хоч і не повна, публікація універсалів Мазепи (понад 500), підготовлена працівником Інституту української археографії та джерелознавства НАН України І.Л.Бутичем (4).
