Geopolitical drawings of hetman Mazepa

ІІ.

Буквально за крок від розгадки цих планів зупинився той же Михайло Грушевський. «Коли б на місце немилосердного нищення і давлення всіх політичних, суспільних і культурних форм українського життя, яке наступило по полтавській побіді, на місце того розгрому і терору, який запанував по р. 1708 — 9, прийшло б хоч кількадесят літ свобідного розвою Гетьманщини, національне життя її було б забезпечене, не мало б місця і спокуси для всіх тих обрусительних заходів — заборон української книги, української мови, української вимови і акценту, які діялися, почавши від Петрових часів (указ 1720 року) протягом всього дальшого часу», — міркував учений¹⁷.

Та не побачив Михайло Сергійович, що «непідготовленість» Івана Степановича «до рішучого кроку» пояснювалася насамперед тим, що він саме й намагався будь-що забезпечити ті «кількадесят літ свобідного розвою». І не тільки Гетьманщини, яку всебічно облаштовував. Не бачили цього й наступні генерації дослідників.

«Приписуючи Мазепі різноманітні фантастичні плани, історики залишають поза увагою реальний факт: насправді він просто будував свою Гетьманщину. Таку, яку він собі уявляв, будучи освіченою й передовою людиною свого часу: просвічену, економічно процвітаючу, без внутрішніх смут і конфліктів», — пише Т. Таїрова-Яковлева¹⁸. Та перспективний план Мазепи не обмежувався лише «простим будуванням» Гетьманщини.

Він прагнув будь-якою ціною уникнути «розгрому й терору» і сподівався на мирне творіння потужної держави, спроможної захистити свої національні інтереси й бути самостійним гравцем на міжнародній арені. При цьому старий гетьман мислив ширшими категоріями, ніж Михайло Грушевський та наступні дослідники. Сьогодні ми назвали би ці категорії геополітичними.

Авторові можуть закинути: мовляв, Іван Степанович Мазепа-Колединський не міг знати категорій геополітики й оперувати ними, позаяк ця наука й сам термін з’явилися через два сторіччя після його смерті. Проте як політична і воєнна практика геополітика виникла з появою перших державних утворень.

Яскравий приклад слушного використання геополітичних просторових чинників на території сучасної України, який дійшов до нас, датується 514 або 513 роком до н. е. Трапився він під час походу перського царя Дарія І на скіфів. «…Скіфи… порішили не зводити бою на відкритому полі… а сходити з дороги (персам), а як будуть наступати все далі, мають засипати всі криниці й джерела, що до них переходитимуть, нищити траву на землі. За той час, як перси йшли через край скіфів і савроматів, не мали чого нищити, бо країна вже була спустошена», — описував Геродот похід персів¹⁹. На запитання Дарія, чому скіфи ухиляються від вирішальної битви, їх цар Іданфірс відповів: «А що я не воюю з тобою, то й це тобі поясню. Ми не маємо ні міст, ні обробленої землі, щоби боятися за них і чимскоріше починати з вами бій»²⁰. Внаслідок такої стратегії скіфів, базованої на використанні величезної спустошеної території, Дарій змушений був тікати зі Скіфії, так і не дочекавшись на генеральну битву.

Класичним зразком війни на виснаження з використанням спустошеної території є стратегія римського полководця Фабія на прізвисько Кунктатор (Повільний) під час Другої Пунічної війни між Римом і Карфагеном у 218 — 217 рр. до н. е. Після того, як непереможний Ганнібал ущент розтрощив дві армії римлян, Фабій став уникати зустрічей з ним. Натомість його війська нападали на невеликі загони карфагенян, що посилалися для заготівлі фуражу й продовольства. Незабаром армія Ганнібала, яка перебувала в багатій родючій країні, стала потерпати від нестачі припасів. Однак ще більші страждання війна на виснаження заподіювала римським та італійським селянам. Та варто було римлянам відмовитися від повільної стратегії Фабія, як їх спіткала катастрофа при Каннах, котра ледве не вирішила долю війни на користь Карфагена. Блискуче освічений Мазепа напевно студіював «Історію Риму від заснування міста» Тита Лівія, де описано ті події. Та на його біду і на біду всіх українців Петро І також був обізнаний з ходом Другої Пунічної війни, про що свідчить хоча би прізвисько «Ганнібал», яким він назвав свою забавку — юного «арапа». Тож російський цар дав українському гетьманові наочний урок використання просторового чинника при веденні війни на виснаження з Карлом ХІІ. І відбувся той предметний урок з геополітики на квітучих землях плеканої Мазепою Гетьманщини. Петро І теж мислив геополітичними категоріями.

Необхідно зазначити, що дотепер геополітичні засади внутрішньої та зовнішньої політики гетьмана Мазепи, як і геополітичну ситуацію України на рубежі XVII — XVIII століть, не досліджено.

Певну спробу в цьому напрямі зробив харківський історик Д.В. Журавльов. «З точки зору геополітики, Україна знаходилася в самому центрі Центральносхідної Європи, між чотирма «полюсами сили»: мусульманською Туреччиною і Кримським ханством на півдні, католицькою Річчю Посполитою на заході, лютеранською Швецією на півночі та православною Росією на сході. Відносна рівновага і боротьба між цими «гравцями» (кожен з яких за своїм потенціалом переважав Україну) давала змогу козацькій державі маневрувати, обирати різні варіанти зовнішньополітичного курсу. Рішуча перемога будь-якої зі згаданих держав тягла б за собою послаблення решти і неминуче втягнення України в орбіту впливу країни-переможниці. Тому найдалекоглядніші українські політики другої половини XVII століття (серед яких був і Іван Мазепа) якнайменше прагнули допустити подібний розвиток подій. Проте час для докорінної зміни політичної лінії ще не прийшов, хоча початок Північної війни не віщував для Росії та союзників нічого доброго», — пише історик²¹.

Утім, тут ми маємо радше характеристику зовнішньополітичного положення України під кутом зору політичної географії, яка вивчає формування політичної мапи світу, розміщення й територіальні сполучення політичних сил, їх взаємозв’язок з просторовою організацією політичного життя у глобальних, регіональних та масштабах окремих країнах. Так, Іван Мазепа мав власну оцінку зовнішньополітичної ситуації, в якій перебувала Україна за його часу. Та в даному випадку в центрі нашої уваги буде її геополітичне становище.

Як відомо, геополітика є наукою про контроль над простором. Вона досліджує фізико-географічну, політичну, економіко-географічну, расово-антропологічну, культурно-конфесіональну, семантичну й, нарешті, цивілізаційну зумовленість динаміки міжнародних відносин, світової торгівлі, глобальної онтології людства. Та перш ніж аналізувати геополітичні креслення гетьмана Мазепи, варто зупинитися на його оцінках міжнародного становища України з точки зору політичної географії, позаяк вона тісно пов’язана з геополітикою.

Класичне наукове визначення місця України на тогочасній політичній мапі Європи дав Вольтер у своїй праці «Історія Карла ХІІ, короля Швеції» (1731 р.). «Україна, країна козаків розташована між малою Татарією [Кримським ханством], Польщею та Московією», — писав великий мислитель. «Україна завжди прагнула бути вільною: але оточена Московією, державами Великого Володаря (Grand Seigneur) [турецького султана] і Польщею, вона змушена була шукати собі протектора в одній з цих трьох держав. Спочатку вона вдалася до протекції Польщі, яка ставилася до неї як до підлеглої, потім вона віддалася московиту, котрий правив нею як невільницею»²².

Ця вольтерівська оцінка повністю збігається з баченням зовнішньополітичної ситуації України Мазепою, яке він виклав у своїй знаменитій «Думі». Гетьман гранично чітко окреслив зовнішньополітичні орієнтації тодішньої української еліти:

«Єден живет із погани»;
«Другий ляхам за грош служить»;
«Третій Москві юж голдуєт».

Єдиний шанс врятувати «матку»-Україну Іван Мазепа вбачав у об’єднанні зусиль «єнералів» і полковників, тобто еліти. Заключні рядки гетьмана: «Нехай вічна буде слава, же през шаблю маєм права!» багато хто з дослідників сприйняв як заклик до негайного збройного повстання. «Закликаючи до політичної консолідації української провідної верстви й збройної мобілізації всіх українських сил під його, гетьманським, проводом для активної боротьби з ворогами України, Гетьман вказував нові шляхи своєї — і української державної політики», — зазначав Олександер Оглоблин у своїй монографії «Гетьман Мазепа та його доба». Обережнішим у своїх коментарях був Володимир Голобуцький. «Ясна річ, що з такою програмою Мазепа не міг відкрито виступати. Йому лишалося чекати слушної години, а натомість всіляко запевняти московський уряд у своїй вірності йому», — зазначав історик²³.

Акцентуючи увагу на останніх рядках «Думи» Мазепи, дослідники чомусь не приділяють належної уваги її першому рядку: «Всі покою щиро прагнуть». А саме в ньому прихований засадничий задум гетьмана: «кількадесят літ свобідного розвою». Зауважимо, що Іван Мазепа писав свої вірші у 1698 році, тобто, коли йому було вже під 60 років. Отже, вік романтичних пригод старий гетьман уже пережив. Будучи реалістом-прагматиком, він чудово усвідомлював, що Гетьманщина, навіть за умови консолідації всіх верств населення, у тому своєму вигляді й стані не зможе здобути незалежність унаслідок застосування «шаблі». Надто могутні сусіди претендували на володіння нею. Він, безумовно, прораховував можливі зовнішньополітичні комбінації, але бачив, що всі вони ведуть у глухий кут.

А хто як не він краще за всіх знав згубні наслідки політичних союзів із сусідами! Він був свідком краху польської орієнтації Івана Виговського і його безславної загибелі у 1664 році. Він був сподвижником Петра Дорошенка й на власні очі бачив, як турецька орієнтація «останнього козака» перетворила квітуче Правобережжя на Руїну. Він, нарешті, опинившись попри свою волю в Гетьманщині, побачив, що обережна й виважена промосковська політика Івана Самойловича призвела до економічного піднесення Лівобережжя. Та далекоглядний Мазепа не міг не бачити, що кінцевим результатом того піднесення буде повна втрата Гетьманщиною автономії, остаточна інкорпорація Лівобережжя до складу Росії. Що ж стосується його «малої батьківщини» — Правобережжя, то його неминуче поглине Польща. Надто добре був обізнаний гетьман з багаторічним російсько-польським торгом щодо українських земель.

Останнім часом навіть у Росії починають визнавати, що «зраді» Мазепи передували численні зради України Росією. «До речі, Андрусівський договір (1667 р.) або Вічний мир (1686 р.), укладені Росією з Річчю Посполитою, теж можна назвати «зрадою» або «зрадництвом» («изменой» или «предательством») щодо України і явним порушенням усіх договірних статей починаючи з Переяславського договору 1654 р.», — констатує Таїрова-Яковлева²⁴.

Проте петербурзька вчена оминає початок цього процесу, який задав тон усім подальшим російсько-польським переговорам про долю України, — Віленське перемир’я 1656 року. «Козаків самі в послуху не вдержите, а тоді буде і нам і вам тяжче; стане з них новий Крим, коли вони турецьку приймуть протекцію… Ці люди (козаки), як дикі звірі: треба їх наперед обласкати, а потім уживати. Коли вони зрозуміють, що ви їх хочете мати, не будуть ані вашими, ані нашими. Ви самі перестерігали нас, що вони із Шведом і Ракочим порозуміваються; певне до них, або до бісурменів підуть» — так формулували у Вільні царські бояри перед польськими мировими уповноваженими конечність відступлення Москві частини козацької України»²⁵. «Послів козацьких, котрих Гетьман і Військо Запорожське до Вільна делегували, комісари польські та московські до нарад не допустили, кажучи, що де монархи ведуть переговори, там їхні піддані голосу мати не можуть…»²⁶. Отакі «союзницькі» відносини. Росія порушила Переяславський договір вже через два роки після його оформлення, ще за життя Богдана Хмельницького, вступивши у переговори з тією стороною, проти якої той договір і укладався.

А ось як описував апофеоз торгів за Україну під час укладення Вічного миру Олександр Брікнер:

«На початку 1686 р. з’явилося в Москві блискуче польське посольство. Сім тижнів тривали з ним переговори, які вів Голіцин особисто й з незвичайним успіхом. Нарешті 21 квітня прийшли до рішення укласти «вічний» мир. Росія сплачувала 146 000 рублів, Польща відмовлялася від Києва. Король Ян Собеський, як переповідають, зі слізьми на очах підписав у Львові грамоту про Київ. Софія ж, навпаки, святкувала цю подію вдячними молебнями й різними милостями. Сповіщаючи народ про укладення миру з Польщею, вона говорила, що «ніколи ще при предках не укладалося настільки прибуткового й славного миру», і що «преіменита держава Російського царства гримить славою в усі кінці світу»»²⁷.

Ще б пак! Уторгувати «мать городов руських» за якихось 146 000! Сама «не кругла» сума оборудки свідчила про запеклість торгів: сперечалися за кожну тисячу.

Іван Мазепа чув ті молебні та «грім російської слави», під які розривали Україну її «вірні» й «незрадливі» московські союзники. Через рік, у 1687-ому, він змушений був підписати з Московським царством Коломацькі статті, які ще більш урізали його гетьманські повноваження²⁸. Отже, Мазепа не мав ніяких ілюзій щодо «пещень» московських самодержців: у такий спосіб його готували «до вжитку».

Та російський варіант був «найменшим лихом», у чому Іван Степанович мав змогу наочно переконатися. Проте лихо, навіть найменше, — є лихо, і його треба коли-небудь позбуватися. Польський і турецький варіанти продемонстрували свою непридатність. У той же час вирватися з «міцних обіймів» російського союзника в Гетьманщини просто бракувало сил. Сам факт розподілу України поміж Росією та Польщею унеможливлював досягнення нею незалежності. «Практично це знівечило шанси української самостійності в XVII ст. Це правда, що автономна козацька держава, т. зв. Гетьманщина, збереглася під російською зверхністю на Лівобережній Україні впродовж ще одного сторіччя. Але лівобережний гетьманат був надто кволий, щоб довго протиставлятися нівеляторським і централізаторським натискам Російської імперії. Як зауважив Джордж Вернадський, збереження територіальної інтегральності України, принаймні у кордонах, встановлених за Богдана Хмельницького, було передумовою спроможності України втриматися супроти Росії», — зазначав відомий український історик з діаспори Іван Лисяк-Рудницький²⁹.

У наведеній вище цитаті з книжки Дениса Журавльова йшлося про те, що кожен із сусідів «за своїм потенціалом переважав Україну». Тут харківський історик припустився суттєвої підміни понять. Журавльов, вочевидь, мав на оці Гетьманщину. В цьому разі він абсолютно правий. Але сукупний потенціал об’єднаної України, обидві частини якої розвивалися випереджаючими сусідів темпами, через «кількадесят років свобідного розвою» неминуче зрівнявся би з потенціалами цих сусідів. Тоді вони мали би рахуватися з новим потужним гравцем на міжнародній арені, й Мазепина алегорична шабля була би достатньо загартованою й готовою до бою за незалежність Вітчизни. Втім, при такому перебігу подій, сусіди навряд чи б наважилися на той бій. Мазепа вдався до геостратегії Фабія Повільного. Та на відміну від останнього, він не руйнував тили супротивників, але акцентував увагу на нарощуванні власних сил. Чи мав перспективу реалізації план старого мудрого гетьмана?

У процесі підготовки даної статті автор натрапив на дуже цікавий матеріал кандидата технічних наук Сергія Коваленка «Геополітична доктрина Гетьмана Богдана Хмельницького»³⁰. Ця невеличка праця, котру сам її автор розцінює як «наукову гіпотезу», заслуговує на особливу увагу своєю постановкою питання. С. Коваленко окреслив стрижень геополітичної доктрини Богдана — «Руське князівство» та його похідні: «Чорноморський проект», «Чорноморсько-балканський проект» та «Балтійсько-балканський проект». Проте він не відповів на головне запитання: чи можлива була реалізація доктрини і якими були би її наслідки?

Не вдаючись до детального аналізу, слід сказати, що імовірність втілення в життя Богданової доктрини була вельми високою. Він спирався майже на весь народ, на всі його верстви й прошарки.

Точну кількість повстанців визначити просто неможливо. Твердження багатотомної «Історії Української РСР» відносно того, що «на початку 1649 р. селянсько-козацька армія нараховувала близько 300 тис. чоловік»³¹, не відповідає дійсності. З таким військом непересічний полководець Богдан Хмельницький був просто зобов’язаний розтрощити збройні сили Речі Посполитої без будь-якої зовнішньої допомоги.

Відомий польський історик Владислав Серчик, маючи на оці загальну кількість повстанців, а не тільки чисельність козацького війська, стверджує, що «у повстанні брало участь кількасот тисяч осіб»³².

Сам Богдан Хмельницький у розмові з Василем Бутурліним, яка відбулася на третій день після Переяславської ради, казав, що «під Зборовом, і в ту ж пору з ним, гетьманом, Запорозького Війська було 360 000»³³. Може, старий гетьман в суто дипломатичних цілях трошки й перебільшив. Авторитетні англійські періодичні видання повідомляли, що під час облоги Збаража Хмельницький зумів організувати армію з 200 000 вояків³⁴. Михайло Грушевський найбільш вірогідним вважав «обчислення московського гінця, що був в збаразькім і козацькім таборі, — що гетьман мав з собою коло 70 тис. козацького війська і дещо більше орди, та більші й менші вільні дружини козацьких повстанців»³⁵. Вірність калькуляцій російського розвідника підтверджують В. А. Смолій та В. С. Степанков, називаючи чисельність козацької армії у 60 — 80 тисяч осіб і підкреслюючи, що «за цим показником вона не поступалася європейським арміям половини XVII ст. (40 — 50 тис. осіб)»³⁶. Утім, скільки було отих «вільних дружин» і яка була їх чисельність, порахувати не зміг не тільки московський гонець, але й сучасні провідні українські вчені, базуючись на величезному масиві документальних джерел.

Проте цілком очевидно, що такої воєнної сили й всенародної підтримки як Богдан Хмельницький, Іван Мазепа не мав. Спираючись на ту підтримку й на віддане йому військо, Хмельницький розробляв проекти становлення та експансії Козацької держави. В разі їх здійснення український державний організм мав би всі умови для свого динамічного розвитку: простору територію, численне й повноцінне населення, убезпечені торговельні шляхи тощо. В основі ж геополітичних креслень Мазепи були, насамперед, завдання відновлення того державного організму та його виживання і, тільки в перспективі, — повноцінне функціонування.

Сучасна українська історична наука виходить з того, що розбудова Козацької держави Богданом Хмельницьким була цілком імовірною. Так, В. А. Смолій і В. С. Степанков, цілком обґрунтовано критикуючи висловлене у вітчизняній історіографії «міркування, що, мовляв, через відсутність відповідних соціально-економічних умов, вона не мала перспективи самостійного розвитку», наголошують: «Аналіз політичного устрою, характеру соціально-економічних відносин, що склалися на території козацької України, аж ніяк не засвідчує їхньої незрілості чи безперспективності. Навпаки, важливі перетворення в сільському господарстві, позитивні зміни в становищі ремесла й торгівлі, соціальній структурі суспільства, політичному устрої. створювали умови для розвитку продуктивних сил, буржуазних відносин, що зароджувалися в першій половині XVII ст. Проте для їх реалізації потрібні були сприятливі не лише внутрішні, а й зовнішньополітичні умови. І саме останні зіграли трагічну роль в історії Української держави»³⁷.

Навчений фатальним досвідом своїх попередників, обережний Мазепа вирішив спочатку зміцнити підвалини своєї держави, а потім вже виступати у всеозброєнні на міжнародній арені. Мудрий гетьман чудово усвідомлював зовнішньополітичні чинники, що вкрай обмежували його дії. «Якщо Хмельницький, а початково й Виговський, ще мали на шахівниці Східньої (ба й почасти Південно-Східньої) Европи певну ініціативу, то Мазепа тієї ініціативи вже не мав. Руїна віддала ту ініціятиву Варшаві і Москві та, частково, лише «за традицією», кримській Туреччині», — з притаманним йому художнім баченням змальовував ситуацію відомий український поет Євген Маланюк³⁸.

У своїй книжці «Козацька держава» письменник Валерій Шевчук зазначав, що «мусячи жити й правити в умовах тотального нагляду над своїми діями й особою, в умовах, коли Росія настільки скріпилася, що могла вже безборонно затягти петлю на шиї української Козацької держави, що вона й почала робити, Іван Мазепа не мав можливості відверто й прямо висловлювати своїх думок та засад політичного думання, а права й вольності свого народу міг боронити тільки шляхом дипломатичним за допомогою інтелектуальної гри, яка обов’язково мала включати в себе й хитрість, і вивертливість, відступи й підступи, та й гадане смирення, ба, навіть дії, супротивні до своїх поглядів»³⁹. Та це було занадто однобічне висвітлення дій гетьмана. Вони далеко не обмежувалися дипломатичними та інтелектуальними іграми.

Адже, хоча й зовнішнє оточення відіграло вкрай негативну роль, проте рештки Богданової держави у вигляді Гетьманщини ще залишалися. «Фактичний політичний стан — протекторат (з досить виразною колоніяльною тенденцією.) — Мазепа приймає як політичну дійсність, як базу і можливу відскочню до можливого майбутнього. Ще бо існує адміністраційна система Богданових полковництв держави Війська Запорізького, ще є сякі-такі кордони навіть з митницями, ще є, хоч Руїною до кореня розгойдане, напівсхаотизоване і досить здеморалізоване, але, все ж, національне суспільство, і ще є найістотніше — Армія, яку очолює і якою — з напівзв’язаними, щоправда, руками — керує», — писав Є. Маланюк. І далі: «Занадто в багатьох напрямках треба було Гетьманові діяти одночасно і безупинно: економіка країни, фінанси, соціяльні (ц.т. міжстанові) противенства, постійне вишарпування Петром окремих корпусів і загонів Армії, пекуча і складна справа Правобережжя, будівництво, шкільництво…»⁴⁰. Отже, хоча й база для відштовхування у Мазепи була звужена, він використовує її для побудови своєї держави. А як зовнішньополітичне забезпечення цього будівництва веде дипломатичні ігри, не гребуючи при цьому підступами та інтригами. Інших механізмів здійснення міжнародної політики у нього просто не було.

Те, що держава Мазепи мала неабиякий резерв розвитку, відзначав у пізнішій своїй праці й сам Валерій Шевчук. «Козацька держава ще здобувала внутрішню силу для стабілізації, будування, творячись у всіх державних формах: урядовій, економічній, правовій, військовій, культурно-освітній, причому ця держава нагадувала більше тодішні європейські республіки, ніж східні деспотії», — писав він⁴¹. Власне, творенням цієї держави й займався в першу чергу гетьман Мазепа, активізуючи тим самим геополітичні чинники її омріяної ним могутності.

17. Грушевський Михайло. Виговський і Мазепа // ЛНВ. — 1909. — Кн. VI. — Червень. — С.427.
18. Таирова-Яковлева Т. Мазепа. — М., 2007. — С.128 — 129.
19. Геродот із Галікарнасу. Скіфія. Найдавніший опис України з V століття перед Христом. — К., 1992. — С.66, 67.
20. Там само. — С.68.
21. Журавльов Д. В. Мазепа: людина, політик, легенда. — Харків, 2007. — С.174.
22. Histoire de Charles XII, roi de Sirade. Livre quatrmme. Oeuvres comptates de Voltaire. Tome vingt-troismme. — 1784. — P.168, 169.
23. Голобуцький Володимир. Запорозьке козацтво. — К., 1994. — С.457.
24. Яковлева Т.Г. Мазепа-гетман: в поисках исторической объективности // Новое и Новейшее время. — 2003, № 4, июль — август. — С.45 — 46.
25. Липинський В’ячеслав. Україна на переломі. 1657 — 1659. Твори. Т.3. — Філадельфія, 1991. — С.35.
26. Там само. — С.36.
27. Брикнер А. Г. — Вказана праця. — С.85
28. Див.: Енциклопедія історії України. Т.4. — К., 2007. — С.457 — 458.
29. Лисяк-Рудницький І. Польсько-українські стосунки / Історичні есе. В 2 т. Том І. — К., 1994. — С.90 — 91.
30. Коваленко Сергій. Геополітична доктрина Гетьмана Богдана Хмельницького. — Персонал. — 2007, №7. — С.38 — 43.
31. История Украинской ССР. Т.3. — К., 1983. — С.63.
32. Serczyk Władysław A. Na płonącej Ukrainie. Dzieje Kozaczyzny 1648 — 1651. — Warszawa, 1998. — S.267.
33. Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы. Т. 3. — М., 1954. — Док. №205. — С. 473.
34. Мацьків Теодор. Англійський текст Зборівського договору / Український історик. — Нью-Йорк — Мюнхен, 1970. — №1 — 3 (25 — 27). — С.114.
35. Грушевський Михайло. Історія України — Руси. — XVIII. — К., 1995. — С.188.
36. Смолій В. А., Степанков В. С. — Вказана праця. — С.38 — 39.
37. Там само. — С.27.
38. Маланюк Є. Illustrissimus Dominus Mazepa (Ясновельможний пан Мазепа) — тло і постать [1960], М. Андрусяк. Гетьман Іван Мазепа як культурний діяч [1942]. — К., 1991. — С.12.
39. Шевчук Валерій. Козацька держава. — К., 1995. — С.167.
40. Маланюк Є. — Вказана праця. — С.10, 13.
41. Шевчук Валерій. Просвічений володар. Іван Мазепа як будівничий Козацької держави і як літературний герой. — К., 2006. — С.226.