Geopolitical drawings of hetman Mazepa

ІХ.

В історичній літературі поширеною є думка, що Іван Мазепа перейшов до Карла ХІІ виключно з патріотичних спонукань, принісши їм у жертву все своє багатство і становище. «Приятель, принаймні назовні, царя протягом 21 року, андріївський кавалер, князь святої Римської імперії Мазепа в останніх буквально днях свого життя кидає все це в ім’я незалежної України», — зазначав Ілько Борщак¹⁷¹. Аналогічну думку висловлює Т. Г. Таїрова-Яковлева. «Ганьбителі Мазепи, пояснюючи його перехід до шведів, обвинувачують його в честолюбстві. Але таке обвинувачення явно нелогічне: гетьман у жовтні 1708 року був у досить похилому віці. мав величезне багатство, будинками й маєтками в Україні, мав будинок у Москві й маєтки в Рильську повіті, носив титул князя. Які ще блага міг він шукати у шведів, переходячи до них без усякої попередньої згоди? Навпаки, він ризикував усім заради своїх переконань та ідеалів», — пише дослідниця¹⁷².

Перед нами постає образ беззавітного героя-романтика, здатного безоглядно пожертвувати всім заради свободи Вітчизни. Так, Іван Мазепа був патріотом, але він також був і мудрим державним діячем. Саме патріотизм, настояний на конкретних розрахунках і сподіваннях на побудову з часом потужної держави, змушував його вірно служити Петрові І два десятиріччя й роками терпіти знущання з боку неписьменного Меншикова.

А розрахунки переконували: Петро І взяв чіткий курс на ліквідацію Гетьманщини як державного організму. Після Жовкви й петровського указу про утворення губерній не лишалося ніяких сумнівів: владу в Мазепи відбирають, і він з цим нічого не міг вдіяти. А тут ще ненаситний Меншиков наклав око на багатства української землі й почав поводитися там як господар. «У роки Північної війни, вперше познайомившись із Гетьманщиною, Олександр Данилович у своїй безустанній гонитві за наживою звернув свої погляди на квітучу Україну. Його наполегливе бажання знищити старшину, а отже, — і всю адміністративну структуру Гетьманщини супроводжувалося амбіціями на одержання чернігівського князівства», — пише Таїрова-Яковлева¹⁷³. Мазепа, тонкий знавець придворних інтриг і чуток, мав усі підстави припускати, що Петро І, який обмінювався з Меншиковим жінками (в тому числі — майбутньою імператрицею Катериною І)¹⁷⁴, і, згідно з численними чутками, перебував у інтимних стосунках зі своїм фаворитом,¹⁷⁵ задовольнить бажання останнього щодо України.

Отже, якби Мазепа залишився на боці Петра І, він неминуче втратив би левову частку своєї влади, був би свідком остаточного знищення своєї держави й краху своїх планів.

Необхідно зазначити, що тоді вся Європа одностайно пророкувала перемогу Карла ХІІ над Петром І. Мазепа регулярно читав європейську пресу, чув думки провідних дипломатів, й на нього не могли не вплинути прогнози щодо результатів Північної війни. І коли шведське військо вступило на російську територію, в гетьмана з’явилася надія за його допомогою вислизнути з московського зашморгу. Крім того, Мазепа абсолютно точно знав, що в разі перемоги Карла ХІІ, він як союзник Петра І, безсумнівно, втратив би все: і Україну, і владу, і багатство. Таким чином, під кутом зору тодішньої європейської політичної думки, перехід українського гетьмана на бік шведів був цілком логічним. Мазепа чудово пам’ятав приклад політики й дипломатії Фрідріха Вільгельма, який створив ядро найпотужнішої нині європейської держави — Німеччини. І ніхто сьогодні не звинувачує бранденбурзького курфюрста у змінах союзників: найважливішим є остаточний результат, котрого він добився.

Так діяло багато політиків у тогочасній Європі. Той же Август ІІ у 1706 р. підписав з Карлом ХІІ таємний Альтранштадтський мир, приховавши це від Петра І, чим порушив усі союзницькі зобов’язання.

Неабиякий хист у цьому плані виявив інший сусід України — молдавський господар Дмитро Кантемір. «Кантемір опинився між молотом і ковадлом. З одного боку наближалися турецькі війська, з іншого — російські; треба було зробити вибір. Молдавський господар лавірував між двома силами, як би підтримуючи й одну, й іншу. Його радники вважали, що варто дочекатися моменту, коли перемога Росії або Туреччини не викликала б сумнівів і тільки тоді, як колись планував Мазепа, оголосити себе прибічником переможця. Кантемир фліртував з Портою, але одночасно у квітні 1711р. уклав з Петром союзницьку угоду, що гарантувала розширення молдавських володінь в обмін на прийняття російського верховенства», — писав Владислав Серчик¹⁷⁶.

Про умови угоди, які молдавський господар виторгував у московського царя, український гетьман міг хіба що мріяти. «У випадку успіху. 1) Молдавія отримає свої стародавні кордони. Всі укріплені міста до остаточного устрою князівства будуть зайняті російськими військами, але потім будуть передані молдавським. 2) Молдавія ніякої данини платити не буде. 3) Молдавський господар може бути змінений тільки у випадку зради або відступництва, але тоді на місце його буде обраний один з членів сімейства Кантеміра. 4) Цар не укладе з турками миру, по якому Молдавія повинна знову вернутися до Туреччини.

Крім цього договору, з Кантеміром був укладений другий, таємний, що забезпечував долю Кантеміра і його сімейства у випадку невдачі росіян у Туреччині. За цим договором Кантемірові цар обіцявся дати в Москві два будинки, забезпечити його утримання щорічною платнею й дати йому стільки маєтків, скільки в нього було в Молдавії. Було навіть обумовлено, що все, що дасть цар, залишиться за Кантеміром і в такому випадку, якщо він не захоче жити в Росії»¹⁷⁷. «Очевидно, що господар зумів забезпечити свої особисті інтереси. А те, що він ставив на карту всю будучність країни, що він усім ризикував у ній в ім’я своїх вигід, знало, крім нього, вельми небагато», — абсолютно коректно коментував Олександр Брікнер¹⁷⁸.

Найважливішим було те, що Молдавському князівству гарантувалася територіальна цілісність і невтручання у його внутрішні справи¹⁷⁹.

Вельми промовисту порівняльну оцінку діям Мазепи й Кантеміра дав той же Брікнер: «Становище Мазепи було дуже важким. Малоросія лише з крайнім невдоволенням несла тягар війни. Щохвилини в ній могло, без усякої ініціативи гетьмана, спалахнути повстання. Зрештою перед ним виникло завдання про ймовірність перемоги. З наближенням Карла XH усе настійніше було потрібно вирішити, хто переможе: цар або шведський король? І мірилом тої великої гри, що у цю хвилину вів Петро, може служити саме те, що холоднокровний, безпристрасний гетьман, який піклувався тільки про свої власні вигоди, зробив неймовірну помилку, припустивши, що майбутнє належить не цареві. Він дотримувався помилковому розрахунку й виявився зрадником Росії, але властиво його спосіб дій не можна вважати більше аморальним, ніж союз, що через два роки Петро уклав з молдаванським господарем Кантеміром проти турецького султана»¹⁸⁰. А й насправді: Кантемір так само присягався турецькому султанові, як Мазепа російському цареві. Різниця лише в тому, що турецький султан на відміну від московського царя виконував свої сюзеренні зобов’язання й не виснажував геополітичний потенціал Молдови в такий спосіб, як це робив Петро І в Україні.

Справедлива в цілому й інша думка російського історика: «Своє повне пригод життя Мазепа закінчив вчинком, що при іншому результаті Полтавської битви вважався би, цілком ймовірно, актом вищої політичної мудрості, геройським подвигом, звільненням Малоросії від ярма Московського царства, що тоді стояло нижче в культурному розвитку»¹⁸¹.

Утім, тут Брікнер, як й інші дослідники, перебільшує значення Полтавської битви. Так, її значення велике, позаяк вона стала поворотним пунктом у всій Північній війні; Петро І остаточно перехопив стратегічну ініціативу. Але сама по собі ця битва вирішального значення не мала: це був важливий епізод, але він не визначав остаточний результат Північної війни. Навіть у випадку поразки під Полтавою, у Петра залишалися величезні геополітичні резерви: територія, ворожа шведам, і можливість у найкоротший термін відмобілізувати нову армію для продовження боротьби. Петро переграв свого молодого супротивника: він змусив його вести бойові дії на ворожій території. Карл хотів найшвидшого вирішального бою, не усвідомлюючи, що навіть його перемога нічого в такому випадку не вирішувала. У Росії, навіть після цілком імовірної поразки, залишалися б значні резерви. І навіть якби шведи перемогли під Полтавою, вони, безсумнівно, понесли б значні людські втрати. Після цього в Карла просто б не залишилося сил, щоб в умовах партизанської війни (яку він, значною мірою, спровокував сам, зокрема репресіями на Слобожанщині) рухатися на Москву. Шведський король програв свою війну задовго до Полтави. Зрозумів він це чи ні — судити не будемо. Але відзначимо, що долю шведської непереможної армії потім розділили ще дві непереможні армії — Наполеона Бонапарта й Гітлера.

Перший з них обіцяв не повторювати «дурних» помилок Карла XH¹⁸², а сам був змушений втікати з Москви по розореній Смоленській дорозі, залишивши лежати на ній майже всю армію.

У другому випадку «бліцкригу» Гітлера Сталін одразу протиставив петровську стратегію «випаленої землі». У своєму виступі по радіо 3 липня 1941 р. Йосип Віссаріонович наказав: «При вимушеному відході частин Червоної Армії. все коштовне майно, у тому числі кольорові метали, хліб і пальне, що не може бути вивезене, повинне безумовно знищуватися. Створювати диверсійні групи для боротьби із частинами ворожої армії, для розпалювання партизанської війни всюди й скрізь, для підриву мостів, доріг, псування телефонного й телеграфного зв’язку, підпалу лісів, складів, обозів»¹⁸³.

Незважаючи на те, що в СРСР геополітика трактувалася як «лженаука, яка стверджує, що соціально-економічні відносини й розвиток держави визначаються винятково географічними, фізичними й т.п. умовами»¹⁸⁴, сам Сталін активно використовував геополітичні чинники й маніпулював ними. Так, у брошурі «Фальсификаторы истории (историческая справка)» читаємо: «Що було б, якби СРСР не створив «східного» фронту ще до нападу Німеччини — далеко на заході від старих кордонів СРСР, якби цей фронт проходив не по лінії Виборг — Каунас — Бєлосток — Брест — Львів, а по старому кордону Ленінград — Нарва — Мінськ — Київ?

Це дало б можливість військам Гітлера виграти простір на сотні кілометрів, наблизивши німецький фронт до Ленінграда — Москви — Мінська — Києва на 200 — 300 кілометрів, серйозно прискорило б просування німців у глиб СРСР, прискорило б падіння Києва й України, привело б до захоплення Москви німцями, привело б до захоплення Ленінграда з’єднаними силами німців і фінів і змусило б СРСР перейти на тривалу оборону.»¹⁸⁵. Такі матеріали, як правило, готував сам Сталін: або писав власноруч, або ретельно редагував підготовлений за його завданням текст.

Тільки якось не звернули уваги автор і редактор брошури на те, що з перелічених міст до «исконно русских» земель належала тільки одна Москва. До цього варто додати, що під час німецько-радянської війни 1941-1945 рр. гітлерівські війська окупували лише 17% території Росії¹⁸⁶, тоді як Білорусь, Молдавія та Україна були окуповані повністю. Якщо славетний М. І. Кутузов у силу обставин використовував для розгрому Наполеона переважно російський геополітичний простір, то Петро І та його наступник Сталін виграли свої війни багато в чому за рахунок «братніх» народів.

Тепер постає питання: чи мав взагалі якісь шанси Карл ХІІ перемогти у війні з Росією сам на сам на російській та українській території?

Вичерпну відповідь на це запитання дав Фрідріх Енгельс. У своїй праці «Зовнішня політика російського царизму» (1889-1890 рр.) він писав: «Уявімо собі Росію в середині минулого сторіччя. Уже в той час вона займала величезну територію з винятково однорідним у расовому відношенні населенням. Населення було рідким, але швидко зростаючим; отже, лише один перебіг часу забезпечував зростання могутності країни. Це населення перебувало в стані духовного застою, було позбавлене всякої ініціативи, але в рамках свого традиційного способу життя було здатне рішуче на все; витривале, хоробре, слухняне, здатне переборювати будь-які тяготи й нестачі, воно поставляло чудовий солдатський матеріал для воєн того часу, коли згуртовані маси вирішували результат бою. Сама країна звернена до Європи лише одним своїм західним кордоном й тому уразлива лише із цієї сторони; вона не має такого центру, захоплення якого могло би примусити її до укладення миру, вона майже абсолютно недоступна для завоювання внаслідок бездоріжжя, довжини території й бідності ресурсів. Така країна являє собою невразливу потужну позицію для кожного, хто вміє її використовувати, дозволяючи собі звідси безкарно проробляти в Європі такі речі, які утягнули б будь-який інший уряд у нескінченні війни.

Сильна, майже неприступна в обороні Росія була відповідно слабка в наступі». Енгельс чітко зазначив, що могутність і престиж Швеції «були підірвані саме внаслідок того, що Карл XH зробив спробу вторгнутися в Росію; цим він погубив Швецію й наочно показав неприступність Росії»¹⁸⁷.

Розвиток подій після Полтавської битви підтверджує коректність оцінки Енгельса. Росія ще понад 10 років не могла добитися остаточної перемоги над послабленою Швецією. Коли ж Петро І спробував вести наступальну війну проти Туреччини, то ледь не втратив не тільки всю армію, але й особисту свободу, а може, й життя під час Прутського походу 1711 року. Історія цього походу показує, яким чином можна було призупинити імперську експансію Росії на початку XVm століття. Ідеальним для цього міг стати шведсько-турецький союз, при умові, що був би укладений до Полтави.

Мазепа розумів користь такого союзу для послаблення Росії та досягнення незалежності Україною. Але активні дипломатичні зусилля на південному геополітичному напрямі він почав лише з листопада 1708 року. Гетьман послав кілька дипломатичних місій до Туреччини (Горленка і Згуру до сілістрійського сераскера Юсуф-паші, через якого велися переговори з турецьким урядом, а також до Молдавії та Валахії), до Криму (військового канцеляриста Д. Болбота, а згодом К. Мокієвського і Ф. Мировича)¹⁸⁸. Про значення, якого надавав гетьман переговорам з Туреччиною, свідчить те, що він неодноразово посилав до Порти та Криму свого небожа Андрія Войнаровського, котрого бачив своїм наступником. Змістом дипломатичних місій, як показав Войнаровський на допиті в 1716 р., було підбурювання турецького султана і кримського хана «на війну проти Його Царської Величності»¹⁸⁹.

Та в цьому випадку коронний номер російської дипломатії спрацював безвідмовно. «…Толстому (постійний посланник Росії в Туреччині. — Авт.) стало відомо, що зрадник гетьман був у постійній переписці із сілійстрійським пашею Юсуфом і повідомляв його про намір Петра завоювати Туреччину. Але одночасно з тим російське золото й російські хутрові товари подіяли на Юсуфа-Пашу… таким чином, діяльність Порти була паралізована протидіючими устремліннями», — зазначав Олександр Брікнер¹⁹⁰.

Петровська дипломатія підкупу врятувала російську армію й самого царя під час Прутського походу 1711 року. Якби Петрові І не поталанило тоді уникнути неминучого розгрому, Росія була би послаблена на довгі роки. На скільки саме?

Відповісти на це запитання вкрай важко. Але в історії Росії простежується певна 20-річна циклічність. Так, рівно через 20 років після принизливого Поляновського миру 1634 р., за яким Росія поступилася Речі Посполитій своїми землями, зокрема Смоленщиною, в 1654 р. вона спромоглася приєднати Україну. Через ті ж два десятиріччя після ганебної поразки в Кримській війні 1853-1856 рр. Росія затвердилася на Балканах внаслідок переможної війни з Туреччиною 18771878 років. Так само, втративши у 1921 р. Західну Україну та Західну Білорусь, у 1939 р. Росія повернула ці землі до складу імперії, а через рік приєднала країни Балтії, Бессарабію, ще й територію Фінляндії. Ту ж картину спостерігаємо й зараз, коли після розвалу Організації Варшавського договору й СРСР на початку 1990-х рр., у 2008 р. Росія організувала невеличку переможну війну на Кавказі. Чи вистачило б Україні у XVIII ст. двох десятиріч для політичної та соціально-економічної стабілізації як незалежної країни?
Мабуть, що так. Проте тільки за умов, що наступникам Мазепи поталанило би виправити геополітичні прорахунки старого гетьмана.

171. Борщак І. Мазепа — людина й історичний діяч // Мазепа: Збірник. — К., 1993. — С.155.
172. Таирова-Яковлева Т. Мазепа. — М., 2007. — С.219.
173. Там само. — С.184.
174. Труайя Анри. — Вказана праця. — С.189 — 190.
175. Там само. — С.89.
176. Serczyk Władysław A. Piotr I Wielki. — Wrocław — Warszawa — Kraków — Gdańsk, 1973. — S.151.
177. Балязин В. Н. — Вказана праця. — С.92.
178. Брикнер А. Г. — Вказана праця. — С.424.
179. История Молдавской ССР. Т.1 — Кишинев, 1965. — С.308.
180. Брикнер А. Г. — Вказана праця. — С.377.
181. Там само.
182. Григорьев Борис. — Вказана праця. — С.270.
183. Сталин И. О Великой Отечественной войне Советского Союза. Издание пятое. М., 1947. — С.15.
184. Словарь иностранных слов. М., 1942. — С.149.
185. Фальсификаторы истории (историческая справка). М., 1948. — С.65 — 66.
186. Дубина О. К. Український геополітичний вузол // Безсмертя. Книга Пам’яті України 1941 — 1945. — К., 2000. — С.525.
187. Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. Т.22. — М., 1962. — С.16 — 17.
188. Журавльов Д. В. — Вказана праця. — С.274.
189. 1716, листопада 25. Допит Войнаровського про причини втечі його дядька, гетьмана Мазепи, та інші до цього належні справи. Доба гетьмана Івана Мазепи в документах / Упоряд.: С. О. Павленко. — К., 2007. — Док. №581. — С.734.
190. Брикнер А. Г. — Вказана праця. — С.418.