Hetman Pylyp Orlyk (1672–1742). His life and fate

III

П. Орлик в Бендерах. Похід на Правобережну Україну 1711 р.

Шведсько-українська поразка під Полтавою мала далекосяглі наслідки. Головне було те, що тепер Москва ставала в ряди першорядних европейських держав, виростала на силі не тільки супроти шведів, але й на півдні супроти турків. На Сході Европи політична рівновага рішучо захиталася, але це, звичайно, стало помітне тільки з часом.

Туреччина покищо не розуміла, що загроза вже стоїть перед її власною брамою, і, шукаючи порозуміння з росіянами, підписала ще на початку 1710 р. мировий трактат з Москвою.

Також і Карл XII спочатку не думав про союз з Туреччиною і активні операції на півдні. Не знаючи ще про капітуляцію шведської армії, залишеної в Переволочній під командою генерала Левенгаупта, він думав вертати з нею до Польщі, щоби з’єднатися там з генералом Крассау і Станиславом Лещинським.

Але ці пляни виявилися проблематичними і мало здійснимими. Армія Левенгаупта скапітулювала в Переволочній, Крассау і Станислава Лещинського не було вже в Польщі. Виїзд сушею чи морем теж виявився як дуже небезпечний шлях. Поволі шведському королеві ставало ясним, що треба покищо вичікувати сприятливих обставин в Бендерах.

А тим часом великий візир Алі Чорлілі паша обіцяв /23/ в імени турецького султана дати Карлу XII п’ятидесятитисячну ескорту для перепровадження шведів через польську територію до дому. Це навело шведського короля на думку використати своє примусове перебування в Туреччині для того, щоб спонукати Туреччину до війни з Москвою. В основу його плянів лягла думка про співпрацю Півночі з Півднем, Швеції з Туреччиною.

В уяві Карла XII турецька армія марширувала до польських кордонів, а шведи виступали одночасно з Померанії, де було зосереджено їх військо, теж до Польщі. Спільні сили турків, шведів, а в центрі поляків і українців мали, б бути направлені проти того ж головного ворога, що й раніше, московського царя.

Спочатку здавалося це ніби фантазією, але поволі виявлялося, що деякі можливості для виконання цього пляну існують.

Сам Карл XII, не дивлячись на Полтаву, був дуже популярний в турецьких військових колах. Він мав зручних дипломатів, особливо поляка Станислава Понятовського у Царгороді, якому вдалось навіть нав’язати зносини з сералем та прихилити для шведської справи гаремних дам (султанша — Адока, мати турецького султана, і султанша-фаворитка ставилися з великою симпатією до особи Карла XII).

Тим, чим був Понятовський в Царгороді, був Орлик на Сході. Не стільки його зв’язки з французьким послом Дезаєром, з яким від відбув декілька конференцій в Бендерах в березні 1710 р., скільки стосунки з кримським ханом варті нашої уваги. Тут його дипломатична акція мала безперечний успіх: він не тільки прихилив хана Девлет-Герая, людини дуже впливової на турецькім дворі, до рішучої постави в справі війни з Петром І, але й до союзу з Україною.

Певно Орлик мав нагоду познайомитися з ханом /24/ аж тоді, коли той перебував в Бендерах в квітні-травні 1710 р. Листування між ними почалося щойно восени того року. На початку грудня до Криму виїхала надзвичайна українська делегація, в склад якої входили прилуцький полковник Горленко, генеральний суддя Довгополий і генеральний писар Іван Максимович. Місія мала на меті українсько-татарський союз і пройшла успішно. Бо вже 23 січня 1711 р. були підписані «pacta conventa», які встановили союз між козаками і ханом на ґрунті повної незалежности України, при чім без згоди гетьмана і Війська Запорізького хан не повинен був укладати мир з москалями. Під час війни татари ґарантували спокій і безпеку населенню України. Окремий пункт торкався Слобідської України, яку бралось під охорону, і донських козаків, які мали залежати від українського гетьмана і користуватися тими ж привілеями, що й козаки українські. Тоді ж у січні призначив Орлик постійного свого резидента при татарськім дворі; ім’я його, правда залишилося нам невідомим.

Дуже цікава дипломатична діяльність Орлика на Сході. її експонентом був там генеральний осавул Григорій Герцик. Його, в порозумінню, очевидно, з татарським ханом і за згодою шведського короля, послано було до донців, себто до прихильників Булавина, які заховалися від московської, помсти на території Кубанської орди, але, правдоподібно, мали зносини з Військом Донським. З ними нав’язав Герцик тісні стосунки, маючи своїм завданням притягнути їх до шведсько-українсько-татарського союзу. Донські козаки відгукнулися, і на початку липня 1710 р. були їх післанці на авдієнції у шведського короля.

Але тим місія Герцика не обмежилася. Він побував і в кубанського султана (сина кримського хана); йому вдалося нав’язати зносини з казанськими татарами і башкирами. Наслідком його діяльности були також /25/ цінні інформації про перебування значної кількости полонених шведів, непокірних донців та колишніх бунтівників-стрільців в Озові, що залишилися не без впливу на стратегічні пляни шведського короля.

В Царгороді не прийшлося покищо виявити якоїсь особливої діяльности. Орлик мав офіціяльне запрошення від турецького уряду через бендерського сераскера, але не поїхав до столиці, стриманий шведським королем.

Є відомості, що Запорозьке Військо збиралося вислати делеґацію до Царгороду, але чи було вислано, залишається неясним. Дипломатичну роботу тут узяли в свої руки головно поляки: Станислав Понятовський постійно перебував у Царгороді, були нераз тут і київський воєвода Йосиф Потоцький, і граф Тарло.

З поляками, прихильниками Станислава Лещинського, не було згоди. Псували стосунки різні дражливі питання, серед яких особливе значення мала справа державної приналежности Правобережної України.

Кінець-кінцем шведська дипломатія осягла свого. 20 листопада 1710 р. турки виголосили цареві війну. Для Карла XII прийшов час реалізації його стратегічних плянів. Безперечно, він хотів, шляхом співпраці Швеції з Туреччиною, опанувати ситуацію в Польщі і дати, за допомогою турецької армії (головний чинник), рішаючий бій десь під Києвом.

Щоби здобути для турецької армії терен, була задумана зимова експедиція буджацьких татар, поляків і українців на Правобережну Україну. Також і кримський хан, і його син — кубанський султан мали перевести допомогові військові операції: перший мав увійти на територію Московщини та по можливості вдарити на Вороніж, щоб зруйнувати тут московські верфі і значну фльоту; другий повинен був зробити диверсію на Озів. /26/

Перша експедиція Орлика, Потоцького і буджацького султана (так само й кримського хана) мала характер основної операції, дві інші допомогової. Після них приходила черга на турецьку армію, яка мала розвинути операції на звільненій від москалів Правобережній Україні.

Удар в напрямі Києва, Воронежа і Озова полегшував стратегічні завдання і в балтійських провінціях, пробивав шлях для північної шведської армії з Померанії в Польщу, а в Польщі розв’язував руки численним елементам, які орієнтувалися на Станислава Лещинського і яких сили були спаралізовані присутністю москалів і саксонців.

Знову мали наступати проти царя всі чинники Сходу або разом, або один за одним: на півночі шведи, в центрі поляки орієнтації Стан. Лещинського, на півдні турки, татари і сили, що знаходилися безпосередньо в розпоряджені Карла XII: кілька тисяч поляків, 4 тисячі козаків (запорожців) і шведи в невеликім числі, як іструктори і дорадники.

Але того щастя, що в перших роках своєї військової діяльности, Карл XII вже не мав. Не повелися операції, задумані добре, але без спроможности перевести їх в окремих частинах.

Перший виступив у похід татарський хан. Він вийшов з Перекопу десь у середині січня 1711 р. з 50тисячною ордою, дійшов до річки Самари, зайняв тут кріпость Новосергіївську (Вольноє) і, не пробуючи навіть взяти в руки другу фортецю — Новобогородську, рушив просто на Слобідську Україну.

Тут татарське військо не дійшло навіть до Харкова і пішло назад, по дорозі нищачи оселі та беручи людей в полон. Деякий час хан простояв коло Новобогородська й зробив спробу зайняти його штурмом. Не скінчивши /27/ облоги, він подався назад, і в кінці березня ми знову бачимо його в Криму.

Майже рівночасно виступила й кубанська орда під проводом султана Іслам-Герая, сина хана. Але вона пройшла мимо Озова і посунулась понад Доном десь до Ізюма, щоби незабаром вернутись з ясирем додому.

Скорий відступ і хана, і його сина пояснюється, може, глибокими снігами, що стомлювали татарську кінноту, а головно тим, що вже наближалася весна, і річки почали виступати з берегів, — а це було, безперечно, небезпечним для її рухів.

Що до головної акції на Правобережній Україні, то вона почалася 31 січня 1711 р., коли вийшли з Бендер запорожці з своїм кошовим Костем Гордієнком та обидва провідники, Орлик та Потоцький. Недалеко від Рашкова вони з’єдналися з поляками, які вийшли з Яс, та з буджацько-білгородською ордою під командою султана Мегмет-Герая (другого сина кримського хана). Поляків і Запорозців було разом 7-8 000; орди було 20-30 000.

Біля Рашкова армія перейшла на територію Правобережної України і швидко почала посуватися наперед. В половині лютого вона розташувалася на широкому просторі між Немировом, Брацлавом і Вінницею.

Саме тепер виявилось, що населення поставилось прихильно до нового гетьмана П. Орлика, і майже всі полки Правобережної України, за винятком Білоцерківського, перейшли на його бік. Зате Потоцькому не вдалося перетягти до себе хоч якої частини коронного польського війська. В його плянах чималу ролю грало зайняття такої важливої фортеці, як Кам’янець на Поділлі, але він під час маршу навіть не спробував зробити експедицію в цім напрямі, — безперечно, тому, що коронна армія й не думала виступати на боці Потоцького; навпаки, її відділи вели жваву рекоґносціровочну акцію /28/ проти нього. Щодо татар, то вони покищо трималися пристійно, що в першу чергу треба поставити на конто Орлика, який строго слідкував за тим, щоби не робити кривди населенню.

Нарешті, прийшов час, коли союзники рішили продовжувати операції. Але саме тепер виявилася значна різниця в їх поглядах. Потоцький, в дусі замірів шведського короля, хотів йти шляхом, близьким до самої Польщі, все ще в надії, що відділи коронної армії при його наближенні будуть до нього приєднуватись. Орлик бажав походу в східнім напрямі, аж до берегів Дніпра, щоби розвинути свій успіх серед правобережного козацтва. Молодий султан, здається, ніби погоджувався з Потоцьким, зате його мурзи, з міркувань більшої безпеки підтримували пляни Орлика.

Кінець-кінцем заміри Орлика і бажання татар переважили. Рішено було йти на схід, в напрямі Дніпра. З цього часу почалося сильне ворогування між польським і українським шефами. Конфлікти бували й раніше, але здебільшого персонального характеру. Тепер перевага Орлика почала непокоїти київського воєводу. Обидва почали скаржитись Карлу XII один на одного. Орлика ображала сваволя Потоцького; Потоцький, з свого боку, вказував на те, що Правобережна Україна завжди належала до Польщі і не повинна перейти в руки козаків.

Наприкінці лютого союзна армія посунулась наперед, спочатку просто на схід, аж до Звенигородки, а пізніше повернула на р. Рось, у північно-західньому напрямку. Під Лисянкою прийшло й до першої сутички з ворогом. Метою операції була Біла Церква, найповажніша фортеця Правобережної України. Тут союзники опинились десь біля 18 березня.

Був це досить повільний рух, і пояснюється він і станом шляхів, а головно труднощами з постачанням, /29/ які почалися саме в той час, бо раніше армія мала ще свої запаси і не докучала населенню. Тепер Орлик мусів енергійно протестувати проти господарки Потоцького, військо якого, шукаючи за провіянтом, грабувало населення.

25 березня почалася облога Білої Церкви. Фортеця була забезпечена всім потрібним для оборони, і хоч мала невеличку залогу, могла довший час триматися, тимбільш, що Орлик не мав потрібної для облоги важкої артилерії (у нього було лише 4-6 гарматок). Місто вдалося скоро зайняти, зате замок тримався далі, хоч і зроблено було спробу штурму спільними силами запорожців і правобережних козаків. З польською і татарською кіннотою тут не було чого робити.

Три дні велася облога фортеці без рішучих наслідків. Ця невелика невдача стала стимулом для татар, щоби зрадити спільне підприємство. Незадоволені строгою контролею, заявляючи раз-у-раз претензії на ясир та почувши про наближення москалів, вони рішили діяти по свойому, очевидно, побоюючись, що ситуація може стати для них небезпечною, з огляду на пізню пору (це був кінець зими), коли вже починалося топлення снігів і треба було сподіватися значного виливу рік. Білгородська орда, розпустивши свої загони майже до Дніпра, беручи ясир та руйнуючи церкви, пішла просто до Богу. Гетьмана, Потоцького і цілу армію покинуто було на Божу волю.

Наслідком татарської зради було те, що армія Орлика (а вона зросла до 16 000 людей) зразу змаліла: правобережне козацтво, що було приєдналося до нового гетьмана, тепер кинулося рятувати своїх близьких від татар, що саме плюндрували села і містечка та брали людей у полон.

Прийшлося кинути облогу Білої Церкви і відтягнути військо до Хвастова. Тепер не лишилося нічого ін-/30/шого, як вертатись назад, до Дністра. Наприкінці квітня Орлик і запорожці були вже в Бендерах. Майже в той самий час опинився там і Потоцький, який спочатку зробив спробу піти на Волинь.

Також і на півночі не було зроблено того, чого сподівався Карл XII від своїх шведських військ. Шведський корпус, що знаходився в Померанії, взагалі не виступив зі свого становища; тільки Адам Шміґельський з своїм польським відділом зробив у червні 1711 р. рейд з Померанії через бранденбурзьку смугу до Польщі.

Він дійшов аж до Торна, воюючи в партизанський спосіб, себто виступаючи проти малих московських команд та обминаючи великі відділи. Ціла експедиція наробила великого галасу, але ні до якого повстання в краю не привела; надто багато було тут московського війська. По кількох днях партизанщини прийшлося йому вертатися назад.

Невдача експедиції на Україну була тяжким ударом і для Карла XII, і для його співробітників. Замість наступу турків на Правобережну Україну і бою десь під Києвом, тепер сам цар з московським військом наближався до кордонів Молдавії, сподіваючися легкої перемоги.

Як відомо, російське військо, дійшовши до Прута влітку 1711 р., потрапило тут у прикре становище. Турки, татари і союзники поляки і українці (запорожців була тут тільки якась частина) оточили москалів, і Петро I мусів був би капітулювати, як би йому, завдяки зручній дипломатії і значним жертвам, не вдалося відкупитися та, уклавши перемирря з великим візирем, відступити до власних кордонів.

Орлика не було в турецькому таборі. Його затримав шведський король. Також і мирові переговори велися без нього, як він сам свідчить. Баталджі паша здобув /31/для Порти Озів та його округу, вимусив від москалів збурення Таганрогу, Кам’янки і фортець на Самарі, зобов’язав їх невтручатися в польські справи та зректися Запоріжжя і принаймні Правобережної України (справа визволення Лівобережної України залишилася неясною). Шведи не отримали нічого. Туреччина взяла на себе тільки зобов’язання виправити Карла XII через Польщу в його володіння, а цар обіцяв не чинити тому перешкод. Про поляків орієнтації Станислава Лещинського взагалі не було мови.

Тепер турки звернули особливу увагу на українську проблему. П. Орлика запрошено до Царгороду; під його булаву обіцяно було поставити не тільки Правобережну Україну і Запоріжжя, але й Лівобережну Україну.

Але шведський король, зненавидивши візиря, який поспішив укласти мир з царем, вперто намагався затримати своїх союзників при собі.

Українська справа стала тепер об’єктом змагань шведської і турецької дипломатії. Прихильникам миролюбного візиря, які хотіли позбутися войовничого короля з його далекосяглими проектами, залежало на тому, щоб відокремити українську справу від шведської (так само й польську від шведської), і цю політику Баталджі паші підтримував і кримський хан, що й сам ласий був захопити в свої руки запорожців.

Турки поставили вимогу, щоби запорозьке військо йшло до Очакова. Орлик відмовився. Переговори тривали одначе, далі, і український гетьман вибрався був, після суперечок з Карлом XII, до турецької столиці, але напівдорозі завернув назад, змушений до цього недвозначними погрозами шведського короля. На авансцену висунулося запорозьке військо, яке вперто стояло на тім, що мають відбутися переговори з турками.

Кінець-кінцем послано до Царгороду козацьку делеґацію з детальною інструкцією від Орлика. В склад /32/ делеґації входили: прилуцький полковник Горленко, генеральний суддя Клим Довгополий, генеральний писар Іван Максимович і генеральний осавул Григорій Герцик. Тут же знаходився кошовий Кость Гордієнко, що заступав окремі інтереси козацького війська низового.

З інструкції Орлика з 3 листопада 1711 р. довідуємось, що делеґація мала вимагати від Туреччини звільнення цілої України по обох боках Дніпра від москалів (вони мали зректися України назавжди), при чім Порта затверджувала союзний трактат, укладений між Кримом і Військом Запорізьким, та видавала асекураційний документ, подібний до того, який отримав Орлик від шведського короля. В ньому мало бути забезпечено, що Україна обох боків Дніпра з цілим Запорозьким Військом і з усім українським народом визнається на вічні часи країною, незалежною від усякого зовнішнього господаря, без данин і васальности, з забезпеченням невтручання Порти до внутрішніх справ України, з непорушністю українських свобід, законів, привілеїв і кордонів. Гетьман Війська Запорозького завжди вибиратиметься вільними голосами, без права зміщення його з боку султана. Спеціяльним привілеєм мали бути забезпечені права і привілеї низового війська запорозького. Український народ і запорозьке військо й далі мали залишитися під протекцією шведського короля.

Це була вимога незалежности України, що мала стояти лише під формальним протекторатом турецького султана.

Але справа, так сильно заступлена в інструкції, не повелася. Саме, коли делеґація робила свою подорож, в Царгороді сталася чергова зміна уряду. Шведським дипломатам таки вдалося довести до відома падишаха про «зраду« візиря над Прутом, і Баталджі пашу було /33/ усунено, а на його місце прийшов командант яничар, Юсуф паша.

Але Юсуф паша не був прихильний до Карла XII. Замість сподіваної королем нової війни, він почав переговори з москалями. Паралельно велися й переговори з українською делеґацією. Одні залежали від других: чим більше вигравала одна сторона, тим більше програвала друга. Від москалів новий візир вимагав виконання постанов Прутського перемирря. Цар мусів погодитися: він не міг воювати на двох фронтах: турецькому і шведському (північному). Щоби заспокоїти турків, росіяни почали виводити свої військові відділи з Правобережної України, (разом виганяючи населення) і руйнувати небезпечні для турків фортеці, в першу чергу Озів.

Це зробило сильне враження на турків. Вони були готові остаточно замиритися з росіянами, і українська делеґація не могла й думати про переведення в життя своїх вимог про звільнення цілої України від москалів.

5 березня 1712 р. вийшов султанський привілей, в якому йшла мова тільки про Правобережну Україну і Січ (без Лівобережної України і навіть Києва). Ця територія передавалася Орликові, як шефові української нації, без права апеляції підданих до Порти; забезпечувалося вільний вибір гетьмана, а також і те, що турецька держава не буде вмішуватися у внутрішні справи України.

Місяць пізніше (5 квітня) Порта підписала договір з Москвою. Султан ґарантував цареві володіння Лівобережною Україною і Києвом з його околицею, а москалі, з свого боку, брали на себе зобов’язання вивести свої війська з Правобережної України і не вмішуватися у справи козаків, що там мешкають, і в справи Січі. Також був забезпечений вивід московського війська із Польщі і уреґульований виїзд Карла XII з Туреччини. /34/

Для Орлика був цей мир тяжким ударом. Сподіваючися ліпших наслідків, він готував широку европейську акцію на користь визволення цілої України, що видно з написаних ним саме в той час «Виводу прав України» і «Маніфесту до европейських урядів». Та й сама Правобережна Україна була, так би мовити, данайським подарунком. Хоч цар і виводив свої війська з її території, то залишалася Польща, з якою треба було сяк-так порозумітися. А тут і Січ стала непевною. На чолі фронди опинився сам кошовий Кость Гордієнко. Між ним і Орликом прийшло до виразного конфлікту ще тоді, коли він їздив з делегацією до Царгороду. Можливо, кошовий був незадоволений з гетьмана в зв’язку з невдалими переговорами; можливо, тут щось заподіяв кримський хан, який вже давно хотів перетягнути до себе запорожців, і тому був дуже ласкавий до кошового отамана.

Так чи так, Гордієнко, не діждавшись закінчення переговорів, виїхав з Царгороду і опинився в Січі, де почав вести сильну агітацію проти гетьмана. Тимчасово козацтво, в зв’язку з цим конфліктом, поділилося: одна частина його сиділа в Бендерах або взагалі в Молдавії і слухалася Орлика, друга, в Січі, стояла під впливом Гордієнка.

Орлик опинився в дуже важкій ситуації. Турки вимагали від нього виступу на Правобережну Україну, щоби забезпечити її за собою, не даючи, одначе, потрібних для того засобів і сил, крім татарського корпусу, якого ненадійність була аж надто ясною. А шведський король вимагав без застережень слухати тільки його наказів.

Та й Орлик не мав, властиво, охоти виходити на обезлюднену і знищену (це сталося з наказу царя в кінці 1711 р.) Правобережну Україну. Справа виглядала /35/ аж надто безнадійно. За порадою шведських дипломатів, він кінець-кінцем на повторні турецько-татарські вимоги листовно повідомив візиря і хана, що доти не піде на Правобережну Україну, доки Порта не дасть йому повної гарантії на володіння цією країною, що може статися, на його думку, лише на підставі відповідного пакту між Туреччиною і Польщею.

Таким чином, знову прийшло до зближення між Орликом і Карлом XII і до розходження його з турками. Але ця повторна орієнтація на шведського короля коштувала Орликові недешево. Коли весною 1712 р. польські військові відділи орієнтації Станислава Лещинського пішли, під командою Яна Ґрудзінського, з Молдавії в глибоке запілля Польщі, то з ними, за наказом шведського короля, мусів виступити значний козацький корпус, який під час операцій у Польщі зазнав великих втрат і врешті опинився на Шлезьку, де у Вроцлаві козаки довго бідували, аж поки вони, обдерті, голі і босі, не дісталися до Бендер.

Розпука брала Орлика. Шведська орієнтація вимагала жертв для польсько-шведських завдань, турецька примушувала його до перебрання в свої руки Правобережної України без відповідних засобів і без турецької допомоги супроти Польщі. Отже він робить ще одну орієнтаційну спробу. З другої половини 1712 р. він розпочинає таємні зносини з офіційною Польщею Авґуста II, входить у стосунки з польськими державними мужами, насамперед з Ржевуським і Конєцпольським.

Спроби порозуміння з офіційною Польщею являються з того часу для розчарованого Орлика основною лінією. Та й дійсно, від шведської акції в Туреччині не можна було вже багато чого сподіватися. На деякий час ситуація для Карла XII ніби покращала. Наприкінці 1712 р. султан, роздратований невиконанням умов з боку царя щодо Польщі та стоячи під впливом нової шведської /36/ активности на півночі, в Померанії, рішив оголосити війну москалям. Передбачалося, що Карл XII таки піде в Польщу з своїми старими союзниками на чолі турецько-татарського допомогового корпусу.

В листопаді 1712 р. Туреччина оголосила війну Росії. Новий візир Соліман наказував Орликові вибиратися на Правобережну Україну. Але до цієї вимоги український гетьман поставився так само неохоче, як й раніше. Все ж таки він мусів вислати частину свого війська на Правобережжя, де вона перебувала не довго, бо не встояла перед відділами коронної армії. Дуже характерно, що Орлик заздалегідь остерігав польного гетьмана Ржевуського про турецькі заміри, що дало останньому нагоду відповідно підготуватися.

Скепсис Орлика був оправданий. Військовий запал турків незабаром охолов. Причиною було те, що на півночі шведський генерал Штенбок, замість виступу в Польщу, несподівано підписав завішення зброї. Ще більш обурило турків, що Карл XII, який робив такі жваві приготування для виступу в Польщу, почав з часом ухилятися, довідавшися про непевність кримського хана і бендерського паші та їх ніби замір передати його під час походу в руки польського коронного гетьмана, Сєнявського.

Реакція турків була дуже сильна. Розгніваний султан післав у Бендери наказ, щоби сераскер і хан примусили Карла XII виїхати з Туреччини або вислати його в Салоники.

І сераскер і хан були вороже наставлені до короля і вжили сили. 1 лютого 1713 р. в обозі під Варницею прийшло до славнозвісного «Калабалику». Шведський король з своїми драбантами і невеликим оточенням дав бій турецьким яничарам. В результаті короля було ув’язнено і вислано з Бендер. /37/

Під час Калабалику розгорілися пристрасті. З козаків потерпіли особливо ті, що знаходилися коло Яс, де місцева влада і населення спочатку дуже гостро виступили проти чужинців. Також між українським гетьманом і ханом вибух конфлікт. Саме під час Калабалику хан післав до Орлика одного турецького урядовця та двох мурзів із запитом, кого тримається гетьман, короля чи турків і татар. На це Орлик відповів, що він прийняв протекцію шведського короля і її тримається, турецької протекції не визнає. Ця відповідь страшенно розлютила хана, й він вирішив був позбавити Орлика життя й арештувати його родину, і тільки заступництво ханового сина, Калги-султана, і старости бобруйського Сапєги, який тримався разом з ханом, вирятували його з цієї небезпечної ситуації.

Після Калабалику на деякий час знову ніби виглянуло сонце на шведськім горизонті. Туреччина забажала підтримати Карла XII і помірятися силами з москалями під впливом нового виступу шведів на півночі. Але Орлик не мав уже віри ні в шведські шанси, ні в шанси Станислава Лещинського, що саме під час Калабалику опинився в Молдавії. І мав рацію.

Це був тільки хвилевий рух серед міродайних турецьких кіл. Незабаром Штенбок, що примушений був вести війну на данському фронті, зачинився з своєю армією у фортеці Теннінген і скапітулював тут безславно перед данцями в травні 1713 р. Ця подія остаточно розхолодила турків і знищила авторитет Карла XII, що перебував після Калабалику в Демотиці в стані напівполоненого.

Калабалик не залишився і для українців без наслідків. Зараз же після подій козацьке військо, принаймні більша його частина, примушене було, на категоричний наказ хана Девлет Герая, вийти на Правобережну Україну. Орлик, що залишився в Бендерах, /38/ поставив на чолі війська прилуцького полковника Горленка.

Козаки виступили в другій половині лютого 1713 р. і пробули на Правобережжі аж до кінця 1714 р. (з одною перервою). Це перебування війська на рідній землі Орлик хотів використати для остаточного порозуміння з Польщею. Він уже не ставив великих вимог і добивався лиш того, щоби, козаки, осівши на Правобережній Україні, дістали юридичне визнання з боку польського уряду. Він представляв полякам можливості використання претензій правобережного козацтва на Лівобережну Україну і з’єднання обох половин України під Польщею.

Але успіху Орлик не мав. Польща була стомлена і не хотіла нових конфліктів з Москвою. Не допомогла йому й підтримка Туреччини і хана, що зріклися думки про використання терену Правобережної України для своїх власних завдань.

Кінець-кінцем Туреччина звернула свою увагу на інші проблеми, і Хоментовський, довголітній надзвичайний посол Авґуста II в Царгороді, уклав з турецьким урядом договір 22 квітня н. ст. 1714 р., наслідком якого було те, що Правобережна Україна залишилася за Польщею. Відбулися важкі бої між відділами польської коронної армії і запорожцями в лютому 1714 р. Козаки зазнали поразки, але вперто трималися території Правобережної України й далі, не бажаючи уступити її Польщі і маючи підтримку з боку Січі. Ще в червні 1714 р. великий коронний гетьман Сєнявський мусів констатувати, що козацьке повстання все ще не ліквідоване, і що навіть кількість козаків на Правобережжі почала збільшуватися.

Але нарешті прийшлося уступити. Той же Сєнявський пише в листопаді 1714 р., що великий візир наказав /39/ кримському ханові заборонити козакам під карою смерти сперечатися з поляками за Правобережну Україну.

/40/

Це була остаточна ліквідація політики Орлика бендерського періоду. Він уже раніше покинув Бендери та опинився в останніх днях червня 1714 р. в Демотиці, звідки шведський король збирався в дорогу до свого власного краю.

І українському гетьманові не лишилося нічого іншого, як йти на чужину, на вигнання, слідами свого королівського протектора. /41/

Pages: 1 2 3 4 5 6 7