History of Mykola Kostomarov monograph “Mazepa” (based on epistolary sources)

The historian Mykola Ivanovych Kostomarov, whose 190-years anniversary Ukraine celebrated the last (2007) year, takes pride of place in the “pantheon of stars” of the science of ХІХ century. His masterpiece embraces a number of areas among which the priority place belongs to the Ukrainian history. Despite the Russian historiography speaks on national consciousness of the scientist, but his heart always grieved about the destiny of our people, both in the past and in the future. В ім’я «щасливої будучності» України Микола Костомаров спрямовував своє студіювання минулого українського народу, яке було для нього одночасно і захопленням, і титанічною працею, і велінням душі.

Історичні портрети, створені вченим, вирізняються своєю яскравістю та неповторністю. Недарма В. Ключевський (1841—1911), відомий російський історик, наголошував на тому, що костомаровського Богдана Хмельницького та Івана Мазепу не сплутаєш з жодним образом в рецепції інших дослідників. Взагалі, можна говорити, що саме з Миколи Костомарова розпочалися перші серйозні наукові дослідження постаті опального гетьмана. Монографія історика «Мазепа» неодноразово піддавалася історіографічному аналізу, але мало хто з дослідників звертав увагу на цікаві подробиці з історії написання цього твору, які відбилися в епістолярії історика з деякими його колегами.

Як відомо, задум написати працю про гетьмана Івана Мазепу з’явився у вченого десь наприкінці 60-х рр. ХІХст. під роботи над монографією «Богдан Хмельницкий». Після шквалу критики, який звалився на вченого, починаючи з 1859р., М. Костомаров серйозно задумався над підготовкою третього видання. З цією метою він багато працював у архівах, зокрема Міністерства закордонних справ та Міністерства юстиції. Відшукуючи справи про епоху Хмельницького, він натикався на велику кількість матеріалу, яка стосувалася пізніших часів. Так з’явилися підстави написати монографії «Руина» та «Мазепа».

У листуванні 60-х рр. ХІХст. трапляються лише згадки про джерела стосовно Мазепи, які знаходив М. Костомарову у процесі роботи, але натяку написати монографічне дослідження не зустрічається аж до 1876р. Так, 3 серпня з Одеси він писав своєму другові часів саратовського заслання Данилу Мордовцю, що по завершенню подорожі планує деякий час затриматися в Москві в архіві іноземних справ, щоб попрацювати з «історичними документами про гетьманство Мазепи». У листі від 21 жовтня 1876р. до професора Новоросійського університету Івана Палімпсестова (1818—1902) він пише: «Возвращающимся нам от полуденных стран в отечествие свое притекохом в славный царствующий град Москву и ее абие посети главу таковая мысль: остановлю шествие своя и поселюся на некое малое время в граде сем и потеку в палату рекомую „архив иностранных дел“ и тамо открыю древние хартии бытописания времен прошедших, еже о гетмане Мазепе. Помыслих и сотворих тако и се ныне уже близко месяца прибываем в Москве…»

Остаточне рішення написати працю про гетьмана І. Мазепу М. Костомаров прийняв влітку 1876р. Протягом вересня-жовтня історик працював у архівосховищі Міністерства закордонних справ приблизно по чотири години на день (як було дозволено) окрім вихідних та святкових днів. Наступного року, він повідомляє І. Палімпсестова, що з вересня до 5 листопада пробув з дружиною у Москві, де щодня від дев’ятої ранку аж до сутінок перебував «в безодні архівній, займаючись зібранням і вивченням історичних джерел епохи Мазепи, і від того був душею відірваний від всього існуючого в світі цьому…». Ентузіазм вченого не вичерпувався з роками, але з невимовним болем і тугою він згадував молодість: «О мої золоті літа! Коли я просиджував за роботою ночі, пройшли ті літа безповоротно. Старість і сліпота — о горе, горе!»

Як свідчить листування, спочатку плани вченого були пов’язані лише з невеликим дослідженням, але значний джерельний масив згаданого архіву наштовхнув його на думку, про яку дізнаємося з допису його дружини Аліни Костомарової до цитованого вище послання: «Моя старина зовсім омазепилась (підкр. — А. К.) у Москві; тепер починає думати про плани майбутнього великого твору про Мазепу».

На початку 1878р. М. Костомаров ще не приступив до написання монографії. Аліна Костомарова в черговому дописі до листа констатує: «Микола Іванович все ще займається потроху, пише історію Малоросії за часів гетьмана Брюховецького, Сагайдачного, Самойловича, щоб потому вже приступити до історії Мазепинського часу». Лише наприкінці 1879р. М. Костомаров повідомив І. Палімпсестову, що повністю відданий роботі над монографією «Мазепа».

Данило Мордовець у своїх спогадах стосовно 70-х рр. ХІХст. докладно зупиняється на особливостях підготовки Миколою Костомаровим монографії. Зокрема, він зазначає, що робота повністю захопила історика, який у листах називає свого героя «Мазепинькою» і констатує, як щоденно відшукує джерела. Навесні і восени 1877р. М. Костомаров продовжував працювати в згаданому архіві. Його дружина вже вкотре повідомляла Д. Мордовцю про виснажливу працю чоловіка над «Мазепинькою», який навіть у вихідні не припиняє роботу, продовжуючи перечитувати і виправляти написане в архіві. У жовтні 1877р. історик працював в архіві Міністерства юстиції і мав на меті закінчити попередню роботу з джерелами, але зіштовхнувся з певними труднощами організації роботи в цьому архіві, про що він писав так: «років шість ще залишилося, а за цілий рік 1699-й не знайшов паперів. В архіві юстиції, ніде правди діти, безлад…».

У створенні Миколою Костомаровим історичного портрету Івана Мазепи велику роль відіграв відомий український історик Олександр Лазаревський (1834—1902). Це підтверджується змістом їхнього листування протягом 1877—1882 рр. Зокрема, 21 серпня 1877р. Костомаров повідомляє, що вчетверте збирається до Москви для роботи над історією Мазепи. Довідавшись від Григорія Вашкевича про наявність у Лазаревського відомостей про дружину гетьмана та інших осіб, які мають відношення до його біографії, історик просить поділитися відомостями. Костомарову відомо лише, що вона була в Корсуні, коли Дорошенко послав Мазепу до турків, але той поїхав у Москву. Історик знайшов свідчення про її смерть в 1659р., але ні ім’я, ні походження йому невідомі. Крім того, Костомаров описує свою поїздку в Конотоп і Батурин, де «не знайшов ніяких речових пам’ятників, але задоволений тим, що бачив місцевість» і тепер має поняття про неї, оскільки раніше керувався лише власною уявою.

На жаль, невідомо якою була відповідь О. Лазаревського, але з листа М. Костомарова від 23 вересня 1877р. дізнаємося, що в ній була інформація про Мазепу і обіцянка передати писемні джерела. В свою чергу, Микола Іванович повідомляв про напружену роботу в Москві в архівах Міністерства закордонних справ та Міністерства юстиції з джерелами з історії України періоду гетьманування І. Самойловича і І. Мазепи. Зокрема, він констатує недостатню кількість знайдених офіційних джерел «там, де потрібно знати не факти і явища, а причини їх, що виходять з духовного життя і його розвитку». Костомаров узагальнює відомості з донесень гетьманів, їх посланців, чиновників, які відвідували Україну, свідчень полонених і листуванням, але особливої довіри до цих джерел немає. Однак особливості сімейного і домашнього побуту не висвітлюється джерелами, тому досі історик не знав, якою була дружина Мазепи. Костомаров нагадує Лазаревському про його обіцянку повідомити про «витівки, які він (Мазепа — О. Г.) робив ще до свого гетьманства при Самойловичі». Тут же Костомаров і просить уточнити імовірність дати народження Івана Мазепи 1629р.

О. Лазаревський відповів лише за два місяці, 29 листопада 1877р., наголосивши, що на Кочубеївні Мазепа збирався одружитися не пізніше 1704—1705 рр., а також радив звернутися до видання «Русского вестника» за відомостями про батька гетьмана. Про самого Мазепу відомо, що він брав хабарі в часи свого гетьманства за уряди та універсали на маєтності. О. Лазаревський також повідомляє про описи Батурина та топографічні відомості Мазепинського часу, які має у своєму розпорядженні і може надіслати. Цитуючи джерела, він констатує, що Мазепа прийшов на службу до Самойловича одруженим і отримав від гетьмана село Малий Самбор у власність. Згодом він віддав його своєму пасинку Криштофу Фридрикевичу, а вже після цього селом володіла дружина Мазепи.

У відповіді М. Костомарова кінця 1877р., крім подяки за інформацію, зазначається, що в архіві Міністерства юстиції знаходяться документи щодо власності Самойловича, Мазепи і його соратників відносно сіл та угідь. Історик просить докладніше розповісти про хабарництво Мазепи (підкр. — О. Г.).

1 вересня 1878р. Микола Костомаров отримав лист від Олександра Матвійовича з повідомленням про дружину Мазепи, яка була вдовою поляка Фридрикевича, та розповіддю про свою поїздку до Батурина 15 років тому. Зокрема, він пише, що Мазепа жив там, на Гончарівці, де укріпив поселення під Городок, а зображення його будинку можна встановити за малюнком Тараса Шевченка «Залишки будинку Мазепи в Батурині». «Кочубеївська хатинка» на той час була спотворена невмілим реставратором, і лише підвали збереглися в первісному стані. О. Лазаревський висловлює щире бажання допомогти досліднику і повідомляє, що має матеріал про те, як Мазепа брав хабарі у старшини, надаючи їм уряди і універсали; про господарську діяльність Мазепи у часи його «дворянства» при гетьманові Іванові Самойловичу. Крім того, він радить звернутися до архіву Міністерства закордонних справ у Москві, архіву Миколи Маркевича в Румянцівському музеї, а також до Миколи Білозерського, молодшого брата Василя Михайловича, який зберігає багато скарбів (історичних матеріалів — О. Г.) у себе в Борзні. О. Лазаревський також повідомляє, що володіє матеріалом про сподвижників Мазепи. Він вважає найближчим оточенням гетьмана Дмитра Горленка, Ломиковського і Апостола і вказує досліднику, до яких видань потрібно звернутися, щоб детальніше розібратися в цьому питанні.

Джерела для своєї роботи М. Костомаров здобував не тільки в архівних установах та бібліотеках, але й з приватних колекцій своїх друзів і знайомих. Так, в одному з листів до чернігівського історика Олександра Ханенка початку 1880р. він дякує за отримані поштою джерела та книги, серед яких є щоденник Ханенка, та повідомляє про завершення роботи над «Руїною» та наміром написати «монографію про гетьмана Мазепу».

Нарешті, в кінці 1880р. монографія «Мазепа» була в основному завершена. Сергій Юр’єв, редактор часопису «Русская мысль», котрий пильно слідкував за науковою діяльністю історика, в одному з листів відзначав, що монографії у викладі М. Костомарова, наповнені історичними подіями і фактами, породжують інтерес широкого загалу. Тому, дізнавшись про готовність «Мазепи», він одним з перших звернувся до автора 4 січня 1881р.: «Зробіть милість, обдаруйте мій журнал Вашою монографією про Мазепу, яка, як я чув, у Вас готова. Невже „Вестник Европы“ буде щасливішим за мене?». С. Юр’єв отримав згоду М. Костомарова на публікацію книги на початку 1881р., точніше між 4 і 17 січня. У листі від 17 січня редактор дякує автору за монографію і бажає, щоб ця праця швидше стала кращим здобутком для «російського мислячого суспільства». Для продовження розмови С. Юр’єв пропонує зустрітися і поговорити особисто.

Принагідно зупинимося на деяких обставинах, пов’язаних з друком «Мазепи». З листа Феофана Лебединцева до Павла Житецького від 12 жовтня 1881р. дізнаємося про шалений попит на книгу. Тим часом М. Костомаров отримав замовлення щонайменше від трьох часописів — «Вестника Европы», «Русской мысли» і «Киевской старины», які стояли в черзі, очікуючи згоди. Історик поставив умову про видачу всього гонорару наперед, і лише Сергій Юр’єв погодився на цю вимогу. Припускаємо, що Михайло Стасюлевич, редактор «Вестника Европы», не зважився на такий крок, хоч на той час його журнал був найуспішнішим. А от «Киевской старине» годі було й сподіватися, адже вона мала вийти лише з наступного року. Проте певний ризик редактора «Русской мысли» виявився цілком виправданим. В свою чергу, «Киевская старина» деякий час сподівалася на подвійну згоду М. Костомарова і С. Юр’єва на паралельну публікацію «Мазепи». Один з редакторів «Киевской старины», Павло Житецький, мотивував доцільність «двохтороннього маневру» різними читацькими аудиторіями та існуючою практикою, але наміру не судилося здійснитися: 18 жовтня 1881р. Микола Костомаров повідомив про свою відмову у листі до іншого члена редколегії Ф. Лебединцева.

Не припинялося дослідження епохи Мазепи навіть після виходу монографії у світ. Епістолярні джерела дають підставу стверджувати, що М Костомаров мав намір продовжити студії і, очевидно, підготувати друге видання «Мазепи». Так, на початку 1882р., коли книга почала друкуватися в журналі «Русская мысль», історик прочитав статтю О. Лазаревського про родину Лизогубів, на яку 27 січня відгукнувся листом до автора. Зокрема, він просив вказати джерело інформації про тимчасові нестатки Мазепи після звільнення його із запорозького полону, оскільки знайшов протилежне свідчення про його вдале влаштування при царському дворі.

Незважаючи на поганий стан здоров’я, 10 серпня 1882р. М. Костомаров написав листа до Ф Лебединцева, де виклав свої враження про працю О. Лазаревського «Люди старой Малоросси. Миклашевские». Зокрема, він аналізує стосунки Мазепи і Миклашевського на початку XVIIIcт. Історик притримується думки, що гетьман не міг безпідставно звинувачувати Миклашевського у зраді Росії, оскільки це випливає зі справ, які були в руках вченого. Щодо Мазепи, то М. Костомаров вважає, що у 1704р. він був «вірніше царю всіх старшин малоросійських». Основною причиною відступу Мазепи від Петра, історик в цей час вважав, особисті матеріальні інтереси.

2 березня 1883р. М. Костомаров отримав один з перших відгуків читачів на «Мазепу». Це був лист протоієрея П. Г. Лебединцева (брата Ф. Г. Лебединцева), який уважно прочитав працю і поспішав повідомити автора про виявлені деякі неточності. Зокрема йшлося про неправильну передачу надгробного напису на могилі Іскри і Кочубея, повний та виправлений текст якого, П. Лебединцев повідомляв М. Костомарову. Очевидно, що цих неточностей автор монографії «Мазепа» міг припуститися через хворобу, яка вплинула на послаблення зору вченого, але чіткої відповіді з яких причин це сталося, листування М. Костомарова та П. Лебединцева не дає.

Очевидно відчуваючи потребу в фаховій оцінці своєї праці, М. Костомаров 7 березня 1883р. звернувся з листом до Володимира Антоновича (1834—1908), де просив дати неупереджену оцінку своїм працям «Мазепа» і «Руина». Зокрема, він наголошував: «Ви єдина на Русі людина, яка має повну можливість і підготовку буди суддею історичних творів, які стосуються Південної Русі. Від всіх інших діячів, які працюють у нас на історичному полі, при всій їхній готовності і добросовісності, я не можу чекати нічого, окрім легкої безплідної хвальби або незмістовної ругані, але не неупередженої і вірної оцінки, тому що з них… ніхто, наскільки відомо, не займається науковим способом південноруською історією, а багато з них навмисне ігнорують її».

Для В. Антоновича, молодого дослідника української історії, надзвичайно почесним було визнання його заслуг таким авторитетом, як М. Костомаров. У відповіді він пише: «Компетентність моя далеко не давала би мені права оцінювати Ваші твори, і я без Вашого бажання ніколи б не взявся за це діло, знаючи, що учень не суддя в творіннях учителя».

Як бачимо, М. Костомаров на схилі літ, здобувши визнання одного з найавторитетніших істориків Російської імперії, абсолютно не був вражений «зірковою» хворобою, хоча всі підстави для цього були. Монографія «Мазепа» мала просто шалений успіх. Найпопулярніші періодичні видання вишиковувалися в чергу для отримання права на її публікацію. В одному зі листів до Д. Мордовця, М. Костомаров радо сповіщав, що книга вийшла і добре розповсюджується у продажу. Але слава не затьмарила свідомості вченого і не знівелювала бажання наблизитися до істини. Виходом «Мазепи», як і «Богдана Хмельницкого», не завершувалися наукові пошуки М. Костомарова. Він завжди був готовий до конструктивної критики і поглиблення досліджень, а в останні роки свого життя вже не так емоційно, як у молодості, реагував на критику фахівців, в усьому намагаючись знайти раціональне зерно.

Епістолярні джерела дають можливість зробити, на нашу думку, ще один дуже важливий висновок: Микола Костомаров залишив нам таку духовну спадщину, належна неупереджена і всебічна оцінка якої ще попереду.