Mazepa, Orlyk, Voynarovs’kyi. Historical essays

II. ГЕТЬМАН

Мазепа осягнув перші щаблі, намічені своїм самолюбством. Треба було закріпити придбані позиції та підсилити свій авторитет, якому невпинно загрожували дві сили: московські інтриги і козацька самоволя. Москва була недовірлива та підозрілива; її бояри любили гроші, її дипломати радо слухали наклепів козацької старшини, підтримували-непорозуміння між ними, вічно цькували, згідно зі старим принципом divide et impera (Розділяй і володарюй (лат.) — Прим. Ред.), щоб тільки втримувати Україну в стані невпинного безладдя.

Самойлович залишив на рідній землі приятелів і прихильників; їх позвільнювали зі становищ одного за одним, а меткіших відіслали до Москви.

Козацькі верхи були завсігди небезпечні. Мазепа пробував якомога зручніше цю небезпеку звести нанівець. Своїм старшинам роздавав він почесті, збільшував їхні багатства та землі і одночасно підтримував проти них недовірливість Москви. Коли його могутній союзник домагався вжити проти підозрілих осіб насильних засобів, гетьман боронив їх явно і таким робом з’єднав собі вдячність серед тих небезпечних елементів, зв’язуючи їх навіки зі своєю долею.

У 1689р. вирішили піти новою війною на кримського хана. Голицин за допомогою Мазепи взяв провід у поході, який цього разу вдався. Татарів побили, Перекоп відібрали, і хан мусив прохати миру. Коли треба було з’ясувати мирові умови, Голицин радився з Мазепою, але хитрий гетьман, лякаючись відповідальності, не виявив своєї думки.

Голицин тріумфально повернувся до Москви; приймали його там із почестями. Та це був його останній успіх; панування Софії кінчалось, і Петро вже ладився перебрати владу.

Небавом і Мазепа приїхав до московської столиці. З’явився він там із незвичайною пишнотою в товаристві найбільших козацьких достойників: генерального обозного, генерального писаря, генерального судді, генерального осавула та генерального бунчужного. Найбільші українські міста мали серед його дружини своїх полковників: і поважний Чернігів, і люба Полтава, і торговельний Ніжин, і Новгород, оспіваний згодом Гоголем, і Лубни, де півстоліття тому панував жорстокий князь Ярема Вишневецький, прогнаний Хмельницьким. Гетьманська дружина мала більш як триста осіб.

Ніколи ще Москва не бачила українського гетьмана в такій пишноті. Здавалось, що вона приймає не васала, а могутнього союзника і справжнього володаря. Чимало царської кінноти та піхоти виїхало назустріч козацькій дружині. Царська карета ждала на Мазепу при воротях Москви, і один високий достойник від імені царів і Софії питав, як здоров’я гетьмана. Так наказував давній візантійський етикет.

Мазепа зайняв місце в кареті з козацькою та московською дружиною перед нею і поза нею; він в’їхав до міста через ворота від Калуги, переїхав ріку Москву через міст на човнах і зупинився в славному посольському дворі, де на нього ждали апартаменти.

Гетьман не знав, що діється при дворі, не здогадуючись, що дні панування Софії та Голицина вже почислені. У своїх розмовах із московськими комісарами, які мали перевірити його настрої, він вихваляв подвиги царського улюбленця:

— Ніколи Ще невірні не мали такого страху, як перед князем Василем Василевичем Голициним! Яка шкода, що забракло нам води і ми не могли зруйнувати Перекопу.

І до цього ще докинув такий коментар на доказ своєї вченості:

— Давні хронікарі кажуть нам, що перський цар Дарій, коли йшов завойовувати Крим із хмарами війська, не міг узяти Перекопу, бо бракло йому води, а відступаючи, поклявся, що ніколи більше не повернеться до Криму.

На другий день у Кремлі було велике прийняття. На ньому вихваляли подвиги Голицина та Мазепи, якому від імені царя передали багаті дарунки: срібну вазу та золотий пояс, прикрашений діамантами. Мазепа віддав візит цареві Іванові, напівідіотові, патріархові, та не міг зустрітись із Петром.

Гетьман був іще у Москві, коли дійшло до coup d’Etat (Державний переворот (фр.) — Прим. Ред.): Софію замкнули у Дівочому монастирі, в Голицина відібрали його майно і заслали, Іван якби й не існував, і велика Петрова доба почалася. Мазепа мучився здогадами, що буде далі: його оточення вже намічало його наслідника, і сам гетьман тратив уже надію.

Він хотів заграти ще свою останню карту і зі своєю дружиною відвідав Петра в Троїцькому монастирі.

10 вересня молодий цар Петро, тоді 17-літок, приняв українців на аудієнції, і тут іще раз могутній чар Мазепи взяв верх. Мазепа приніс із собою багаті гостинці: великий золотий хрест, викладений самоцвітами, прегарну шаблю, яку наївний хронікар цієї доби оцінює на 2.000 рублів, і золоті нашийники для царської рідні. Та більш, як усіма дарунками, зумів він здобути приязнь царя своїм красномовством, своїм незрівнянним хистом переконувати людей. Жаль, що ця майстерна промова найзручнішого дипломата в тодішній Європі якось не збереглась і не дійшла до нас.

Мазепа покинув Москву 12 вересня 1689р. ще в більшій силі та славі, ніж мав її, коли туди приїхав. В останні дні його побуту у московській столиці трапився один дивний і дуже характеристичний епізод.

Польща, як відомо, ніколи не хотіла зректись України, і польський король Ян Собєський пробував з’єднати собі Мазепу через француза Невіля, тайного агента, якого вислав до Москви маркіз Бетюн, тодішній представник Людовіка XIV у Варшаві. Невіль мусив виказати неабияку винахідливість, щоб виконати свою місію, бо москалі XVII віку були дуже підозріливі і звикли стежити назирцем за чужинцями. Французький агент переодягнувся і в товаристві одного німецького лікаря, що мешкав віддавна у Москві, зумів знайти доступ до Мазепи. Цей відкинув пропозиції польського короля. Чужинний посередник хоч і зазнав повної невдачі, не почував жалю до Мазепи; у своїх споминах він згадує про «велику вченість того князя, який володіє прегарно латинською мовою».

Гетьман мусив поквапно вертатись, бо на Україні збиралось на бунт. Перед виїздом до Москви він залишив на відкритих кордонах сильні обсади. Але татари не рухались, і небезпека приходила зісередини: вже поширювались чутки, що цар заарештував Мазепу, щоб заволодіти Україною. Запорожці проводили цим рухом; вони вислали послів до кримського хана і польського короля з пропозицією приєднатись до них проти Москви, яка наважилась на їхні вольності.

Якби Мазепа був хотів, він міг би дати собі раду з царем, який не міг боронитись. Але він не хотів єднатись із Польщею. Він завів лад і при допомозі своїх агентів у Варшаві та в Криму вмів подати до відома, що Польща, втомившись турецькою війною, почала переговори з Портою, не спитавши про думку свого московського союзника. Мазепа повідомив про це негайно царя, який був йому вдячний за таку важливу вістку.

Для великої справи, до якої Мазепа підготовлявся, довір’я Москви було для нього необхідне. А все ж від 1689 до 1691 року доноси проти нього пливуть до Москви рікою; все це було справою менше-більше довірених агентів Польщі, якій залежало на тому, аби позбутися сильного гетьмана, що керував одноцільною, дисциплінованою державою, що не мала симпатій до неї. І тому Мазепа весь час був насторожений: він мав скрізь добрих агентів, часто посилав впливовим боярам дарунки, при цьому ж вів лояльну політику. Донощики виходили з довгим носом, і гетьман не втратив нітрохи довір’я у Петра.

З початку 1692р. вибухла пошесть, що десяткувала запорожців і південні округи Полтавщини. Влітку сарана знищила майже все жниво, і пожежі, спричинені посухою, охоплювали українські міста. Нарід нарікав, що все лихо йде з Москви, тим самим і на гетьмана, потайних намірів якого не міг зрозуміти, вважаючи його звичайним прислужником царя. Мазепа добирав довкола себе людей вірних, підтримуючи старшину. Таким чином поволі творив він аристократію, якій розділяв землі і достатки, що досі були загальною власністю козацтва. Ці нові пани, вже справжні українці, поводились зі звичайними козаками і селянами, наче зі своїми рабами, а це була річ на Україні невидана. До політичного невдоволення долучились іще соціальні умови. На цій основі постав бунт Петрика.

У січні 1693 року один писар із державної канцелярії, званий Петриком, покинув Полтаву і втік на Січ. Був це сміливий шибайголова, добрий промовець і не без політичного розуміння. Коли тільки опинився він між запорожцями, почав розмальовувати широкі плани: прийшла пора, щоби спільно з татарами піти походом на Україну, яка жде тільки на гасло, аби прогнати Мазепу. Вся біднота підтримувала запорожців і різала українську шляхту, що трималася царя.

Значення Петрика зросло швидко; він став головним писарем Січі. Мазепа даремне домагався, щоб його видали; запорожці відмовились, покликаючись на право захисту, яким від віків могли користуватись сини степів. Хитрий Петрик умів іще переконувати запорожців, що гетьман висуває таке домагання тільки так, про око людське, бо у глибині своєї душі він не ставиться вороже до його проектів.

Потім він поїхав у Крим і переконав хана, що треба почати війну проти Москви. Він навіть підписав із ним «від імені України» союзний договір, яким Україна зрікалася своїх договорів із царем і ставала союзником Криму. Коли Петрик мав уже цей документ у руках, тоді звернувся до запорожців із таким маніфестом:

«Боляче дивитись, як чужинці руйнують і гноблять рідний край. Не диво, що таке робить польський король. Колись ми були його піддані, але завдяки Богові та Хмельницькому ми визволились і накоїли Польщі стільки лиха, що вона й досі не може подужати.

Не диво, що нашим ворогом є хан: з давніх-давен ми руйнували його землі.

Та дивне ось що: поведінка московських царів; вони не завоювали нас зброєю; наші предки з власної волі для оборони православної віри піддались їм свобідно. І Москва зробила з нас свою передню сторожу: звідки ворог не йде, він у першу чергу руйнує наш край, за яким Москва ховається, як за твердинею. Та і цього їй мало; вона хоче ще зробити з нас своїх невільників».

Цей прецінний документ у розвитку української національної свідомості написаний в Акмечете, чудовім кримськім місті, названім згодом Сімферополь.

Поважна частина запорожців відгукнулась на поклик Петрика і вибрала його гетьманом України. Татари та запорожці пішли походом. Агенти, вислані Мазепою в Крим і на Запоріжжя, повідомляли його день за днем про зростання цього руху. Національна, проти-московська програма Петрика покривалась із глибокими пересвідченнями Мазепи і відповідала його оточенню, але вони боялися соціальної еволюції, яку вона мусила була потягти за собою. Петрик хотів відібрати в панів їхнє майно; починався вічний конфлікт між двома течіями: національною і соціальною.

Петрик був представником бідноти і селянства, що бажав скинути одночасно московське ярмо та. українських панів. Мазепа навпаки: хотів незалежної України для себе і для новоствореної аристократії; він і не думав про зміну селянської долі. Він був аристократом і ним залишився. Найкращим доказом цього був гордий маніфест, який він спрямував із Полтави проти бунтаря, вже загроженого його військом: «Що таке? Ти смієш сягати за гетьманським титулом? Нас справді дивує твоє божевілля!

Хто з тебе, нужденна собако, зробив провідника та опікуна? Чи ми не знаємо, що твій батько був жебраком, що жив у Полтаві з людської милостині і що ти сам, коли ходив до школи, волочився по вулицях із голодранцями і годувався окрушками під нашими вікнами? Ніколи ти не стояв навіть біля шляхтича. Не віримо, щоби хан ішов із тобою. Не можемо допустити думки, щоб така визначна особа могла йти за тобою, ти, брехуне і підла собако! Це, певно, якийсь циган, що зібрав між татарами кілька тисяч волоцюг і називає себе ханом!» Петрика і його татар побили; на другий рік вони почали нове повстання з такою ж невдачею. Мазепа не стратив з ока своїх намірів, а при цьому зручно показував цареві, яку велику послугу віддав він йому своєю перемогою над Петриком.

У 1695 р, Петро Великий хотів пробити для Росії вікно в Європу на Чорнім Морі і зовсім непотрібно почав облогу Азовської фортеці. Мазепі доручили провід над диверсійним наступом на кримського хана, аби не допустити татарів на допомогу туркам. І цим разом гетьман мав щастя, і після кількох могутніх наступів на славну татарську фортецю Кизикермен (нині Берислав), яку вважали непереможною, він здобув її. Мазепа вернувся у тріумфі у свій Батуринський замок. Тоді він справді володів Україною.

Та недовго довелось відпочивати після тієї перемоги. Петрик знову вибрався проти нього війною, на цей раз з армією 30.000 татар, і поширював чутку, буцімто він незаконний син Мазепи. Мазепа виступив іще раз проти нього, знову побив татар, але Петрик був невпійманним і вів далі свої інтриги. Аби позбутись цього свого завзятущого ворога, Мазепа наклав за його голову нагороду, і тоді Петрик щез. Так закінчилась історія того українського «Пугачова».

Цар Петро І створив новий орден св. Андрія, і другим із черги, який дістав цю відзнаку, був Мазепа. Мазепа скінчив 60 літ, і здавалось, дійшов до вершка слави. Після Хмельницького ніхто не мав на Україні такої безоглядної влади; державна старшина та аристократія мали до нього беззастережне довір’я, мав він при собі особисту варту, складену із сердюків, і вів у батуринській палаті життя справжнього володаря. На його дворі завели дуже точний церемоніал, і гетьман приймав чужинних амбасадорів із королівською пишнотою. Тоді, як у Москві панували ще варварські звичаї, Мазепа зробив із Батурина європейський осередок.

Він опікується письменством, наукою, мистецтвом і церквою, якої вірним лишався завсігди. Більшість чудових київських церков в українськім барокко, що й досі не втратили своєї краси, побудовані або відновлені за Мазепи.

Він відбудував монастир Лаври, обвівши його монументальним муром із чудово прикрашеними воротами. Довго після його смерті, коли пам’ять про нього затирали в найменших закутинах, його портрет залишався на одному монастирському вівтарі. Гетьман побудував прегарну церкву св. Миколи, перетворив Могилянську Колегію, вибудував прославлений пізніше Шевченком собор у Переяславі.

Численні інші панегірики звеличували його ім’я. Аристократія, духовенство, вчені, письменники та митці вихваляють його за те, що поставив Україну так високо. А коли прийшов його кінець, московські кати розшукували пильно всі пам’ятки, залишені після нього, аби їх спалити. Тому-то слідів по ньому так мало; зате ті, що дійшли до нас, є доказом, який культ панував довкола його особи.

Мазепу славлять як «протектора київських Афін», його прославляють за «побожність не тільки для церкви на Україні, але теж і серед темряви турецьких бусурманів».

Цю останню подробицю треба роз’яснити. Слава Мазепи як опікуна церкви та науки поширилась між усіма православними Оттоманської турецької імперії, і чимало грецьких єпископів, болгарів, сербів і навіть арабів приходило до Батурина прохати підмоги. Тоді Мазепа казав видати власним коштом чудову Євангелію арабською мовою. Ця дорогоцінна книга, викладена діамантами, знаходиться нині в Алеппо; можна на ній нині ще бачити гетьманський герб з його титулом Dux CosacorumZaporoviensium(Вождь запорозьких козаків (лат.) — Прим. Ред.)

На великі свята в Єрусалимі досі вживають у церкві Св. Гробу срібну миску, вирізьблену якимось італійським митцем із таким написом: «Щедрий дар великого гетьмана Його Величності Івана Мазепи». Панегірики оспівують геройські вчинки великого вождя, «його справедливість», «його великосердя і правоту», «сміливість нового Геракла». Це «найбільший український лицар».

Його гостинні бенкети в Батурині славились широко. На них він, 60-літній господар, іще дужий і меткий, у колі своєї генеральної старшини та полковників, приймав поклони від різних авторів, що приходили декламувати свої панегірики на його честь, і власників славних друкарень із Києва та Чернігова, які передали йому у багатих палітурках твори, ними видрукувані, де його звеличували. Одного разу він відвідав у Києві Могилянську Колегію; учні та професори, козацькі сини, одночасно вчені та вояки, вітали його латинською мовою. Вони гордились ним, і серед тієї молоді поруч такого розумного та сильного провідника могла зродитись надія, що одноцільна та вільна Україна зможе небавом добитись своєї повної самостійності.

Французький амбасадор де Бонак каже у своїх «Споминах», що в Україні не надибав він ніколи людини, яку можна би рівняти з Мазепою не тільки щодо впливів і багатства, але теж щодо освіти та ширини світогляду.

Усі сучасники Мазепи йдуть наввипередки у похвалах. Згадаймо Пилипа Орлика, який після його смерті залишився оборонцем самостійності України на чужині; Феофана Прокоповича, майбутнього реорганізатора російської православної церкви, автора драми «Володимир» на честь Мазепи; він твердить, що Мазепа — це спадкоємець Володимира Великого. «Приглянься собі до Володимира, — каже він, — наче у дзеркалі, побачиш у ньому свою славу та хоробрість!» Згадаймо ще одного теолога Стефана Яворського, також майбутнього голову російської православної церкви, тодішнього ректора Могилянської Академії, великого бібліофіла, що складає панегірик на честь Мазепи; єдиний примірник цього твору, що оминув вогню, на який засудив його цар Петро, знаходився у давній царській бібліотеці в Петербурзі.

Одна похвала, написана по-латині у 1690, має таку присвяту:

Illustrissimoac Magnificentissimo Domino D. Johanni Mazeppa, Duci exercituum. (Найяснішому і найвеличнішому панові п. Іванові Мазепі, гетьманові (лат.) — Прим. Ред.)

Мазепа з деяким кокетством залюбки відповідав на святах чистою мовою Лівія та Ціцерона, тоді як у Москві Петро ледве міг знайти одного перекладача до латини. «Козацька країна», як її називали тодішні європейські географи, багато вище стояла у той час освітою, ніж Московщина, вкрита ще варварською темрявою. Досить пригадати дикі смертні присуди Петра, що власноручно катував своїх «стрільців», кару, накладену на царевича Олексія, жорстокі забави царя та його прибічників. Досить прочитати описи Москви, зроблені європейськими подорожниками при кінці XVIIв., характеристику з побуту царя у Парижі, написану Сен-Сімоном.

У XVIIв. між слухачами університетів у Сорбонні, Падуї, Лейдені і Празі було багато українців.

Арабський архідиякон, Павло Алеппський відвідав Україну та Московщину, коли Мазепа був іще юнаком. У своїх «Споминах» пише він, що дуже здивувався, побачивши на Україні «стільки дітвори у школах». «Хоча я і чужинець, а таки не почував себе там на чужині». Коли ж доїжджає він до Москви, зараз серце йому стискається, його душа «почуває себе пригніченою», бо «у цій країні ніхто навіть трохи не може почувати себе свобідним».

Бідного православного араба, що вибрався до Східної Європи збирати на церкву, приймають там так холодно, що він хоче якомога скорше знову перейти український кордон. «Наші душі, — пише він, — затремтіли радощами та потіхою, наші серця відчинились, і ми подякували Всевишньому, бо хто хоче скоротити своє життя на п’ятнадцять літ, нехай їде до москалів». У козацькій країні він віднайшов чар життя, свободу та цивілізацію…

Мазепа є представником київського духу, європейської культури, заснованої на латині, науці, а також на духові лицарства, яке вище всього ставить людську гідність. Між козаками всі були рівні і всі становища виборні. Московська цивілізація погорджує наукою, нехтує лицарством; усі, від найбільшого боярина до найскромнішого мужика, — то царські «раби». Що вже й казати про дикі, грубі розваги, про загальне пияцтво, про закони, топтані ногами!

Яка з тих двох культур мала взяти гору? Це вирішила Полтава, і Мазепа мусив відступити місце Петрові.

Та яким чином цар міг європеїзувати Москву? Чи звернувся він до західних учених? Тільки у невеличкій мірі. Він мусив шукати помочі у київській культурі, у тих усіх духовних і вчених, що колись гуртувались довкола Мазепи. Науку та культуру принесли Москві українці з Києва.

Луї Паріс з’ясував цю правду, коли у 1834 році писав: «Між старою Руссю Ярослава з Києва, княжою та лицарською, дуже подібною до решти Європи, і Московщиною, азійською та деспотичною, ледве визволеною з монгольського ярма, існує безодня».

Цієї безодні не засипали при кінці XVII віку. Москві, як колись Римові, трапилось чудо: Graeciacaptaferumvictoremcepit (Захоплена Греція захопила дикого переможця (лат.) — Прим. Ред.).

11 листопада 1699р. Петро І і польський король Август Сакський зійшлися біля Москви в селі Преображенському і там підписали трактат, до якого небавом пристав теж датський король. Дуже молодий вік нового шведського короля Карла XII і звістки про його повне безсилля сприяли найсміливішим планам поділу земель. Польща бажала Лівонії та Естонії, Росія, придбавши Інгрію та Карелію, могла нарешті дістати це віддавна бажане вікно, яке Петро бачив над Азовським морем.

Україні загрожувала насильна війна проти Швеції. Такі вигляди не дуже їй подобались. Цим разом наростав уже конфлікт не з Кримом, Туреччиною або Польщею. Між Швецією і Україною існували традиційні взаємини дружби. Густав Адольф хотів познайомитись із нею ближче, Карл X був вірним союзником Хмельницького і виявив себе лояльнішим, ніж московський цар.

Щоб добре зрозуміти союз Швеції з Україною, Мазепи з Карлом XII у 1708р., треба повернути на 50 літ назад до першого союзу Хмельницького з Карлом X. Аналогія обставин незвичайна. Коли невдовзі після Переяславського договору цар наблизився до поляків, Україна шукала дружби зі Швецією. Лютеранська Швеція, неприязна папі, була одночасно ворогом Варшави і Москви. її далеке географічне положення не дозволяло їй на завойовницькі ідеї. Для України це був ідеальний союзник, і за кілька літ перед смертю Хмельницького вона ввійшла з Швецією в порозуміння. Варто звернути увагу на такий факт: під час переговорів шведські амбасадори остерігали гетьмана проти всякої спроби зближення з царем, бо «Москва, — казали вони, -деспотична держава, не зможе потурати поруч себе існуванню вільного народу».

Метою союзу, до якого пристала також Трансільванія, був поділ Польщі. Швеція застерігала собі балтійські провінції, Україна мала зібрати всі етнографічні українські землі аж до Вісли, «скрізь, де говорять українською мовою і де панує православна віра». Крім цього, вона мала збільшитись смугою білоруських земель, що мали їй забезпечити зв’язок зі Швецією через балтійські краї.

Цього проекту не здійснили, бо Карл X помер передчасно, але козацька дипломатія ніколи не втрачала надії, що колись можна буде його відновити. І ось так Україна, хоча ніхто її не питав, стояла перед війною, яку треба було вести в далекій країні з дружнім народом. Що більше: на підставі договору між Україною і Москвою українських військ не вільно було вживати поза межами батьківщини, а тут треба було воювати над берегами Балтійського моря.

У цьому поворотному моменті своєї історії Україна містила в собі давню Чернігівщину, Полтавщину, місто Київ (решта Київщини належала до поляків), частину Катеринославщини та Херсонщини. Ці дві останні творили Запоріжжя.

Україна мала свою адміністрацію, своє законодавство, свої суди, свої гроші і, головне, армію, якою цар не міг розпоряджатись без згоди гетьмана. Ця 60-тисячна армія була всього на 10.000 чоловік менша від московської.

Мазепа був сильно невдоволений початком війни. У 1700р. Петро домагався від нього прислати йому 10.000 козаків. Коли вони зібрались, прийшов протилежний наказ: військо не потрібне. Та ледве його розпустили, Петро знову хотів 12.000 людей.

Козаки виїхали під командою Мазепиного сестрінка полковника Обидовського; коли вони підійшли до Пскова, почули, що Карл XII розбив москалів над Нарвою. Українці мусили завернути півколом, вислухавши лайок від своїх союзників, чому вони не приїхали їм помогти вчасно.

Та український нарід зазнав іще більшої образи. Правобережжя займали поляки. Україна ніколи не могла погодитись із таким станом, який уважали тільки тимчасовим і насильно довершеним фактом. Саме цього Польща побоювалась. Ставши союзником Петра, вона домагалась від нього затвердити її панування на Правобережжі. Тоді цар вислав одного зі своїх дяків Михайлова, аби поладнав цю справу з Мазепою.

Можемо уявити собі, що діялось у душі Мазепи, коли він вислухував справоздання секретаря, який запевняв його, що «великий цар у всіх справах щодо України не зробить нічого, не спитавши ради шляхетного та хороброго гетьмана».

Хоча Мазепа вмів майстерно приховувати свої почуття, цим разом він не вмів ними зовсім заволодіти:

«Небезпечна річ, — відповів він, — в’язатись із Польщею, це вже й давня приповідка каже: «Як довго світ буде світом…».

Одначе у 1701р. не прийшов іще момент, щоб зірвати з Росією; патріот заховався, на перший план виступив дипломат, і здавалось, що гетьман годиться на бажання Петра.

Мазепа вирішив очікувати.

Небавом цар захотів нового корпусу проти шведів. Від’їхало п’ять полків під командою старого миргородського полковника Данила Апостола, героя віденської облоги і майбутнього українського гетьмана.

— Це шляхетна людина, — казав про нього Мазепа, — і найстарший полковник, який заслужив на пошану та любов цілої армії.

Козаки побили генерала Шліппенбаха, але Апостол, повідомляючи про цю перемогу Мазепу, скаржився, що москалі забрали в його вояків захоплену ними здобич ще й знущались нам ними.

— Після цього, — казав він, — не можна вірити, щоб наші козаки, якщо їх не присилують, хотіли битись за царя.

Багато з них перейшло таки зараз на шведський бік. Військо, повернувшись на Україну, дало волю своїм почуванням. Воно звинувачувало голосно Мазепу:

— Що ж робить наш гетьман? Він приятель москалів тому, що дістав орден, і за нас уже не дбає! Москалі хочуть нашої загибелі.

І доходило до справжніх боїв між козаками і москалями. На базарах ішли бійки, і одного разу якийсь російський полковник крикнув скажено; «Годі, падлюки! Занадто довго підносите ви голову і гордо покивуєте своїм чубом! Тепер ми вже маємо вас!»

Народний гнів вибухав з усіх боків, і Мазепа добре звертає увагу на цей стихійний прояв волі народу. Він вибирає вчену тактику, може, аж надто вчену. Його емісари підтримують надалі серед народу обурення, а він щораз більше зазначає назовні свою вірність цареві. Ця подвійна гра мала свої користі та недоліки. Вона дозволяла гетьманові підготовлятися спокійно, але нетямуща маса, що звикла мішати у спільній ненависті імена Петра та Мазепи, здивується у відповідну хвилину, коли побачить рішення Мазепи; спантеличена, вона вже не зможе зрозуміти як слід нового становища і не дасть збунтованому патріотові беззастережної підтримки, якої він від цієї маси сподівався. У цьому лежав глибокий корінь невдачі.
Рік 1704 був повний несподіванок і подій. Карл XII наїхав на Польщу, де пани, вірні своїй найдавнішій традиції, зрадили свого короля Августа Сакського. Петро для підтримки свого союзника наказав Мазепі зайняти українські землі під Польщею. Гетьман віддавна ждав цього рішення.

Могутня українська армія, якою командував сам Мазепа, перейшла Дніпро і ввійшла на українську територію, належну до Польщі, де віддавна не бачили українського гетьмана!

Найславнішим провідником Козаків по тому боці був фастівський полковник Семен Палій. Як довго Польща вела війну з турками, вона прийняла з вдячністю поміч нових козаків під проводом Палія для свого короля Яна Собєського.

Але історія повторюється. Коли тільки небезпека минула, знову магнати та їх речники разом із католицьким духовенством почали появлятись на козацьких землях. Тоді ставлення козацької старшини до Польщі почало псуватись. Палій мав потайне порозуміння з Мазепою і зберігав для нього ці землі під Польщею. Мазепа, як союзник Москви, віддавна не мав ніякої свободи у своїй діяльності і мусив задовольнятись тим, що заохочував нишком Палія.

Палій у перші роки XVIIIв. вхопився разом зі своїми сотниками за зброю проти Польщі і розбив польське військо. Він відновлював традицію Хмельницького. Польща, розшматована Августом Сакським і Карлом XII, не мала сил боронитись. Київщина, Волинь і Поділля збунтувались. Козаки, селяни і навіть українські верхи вчинили повстання; стали нищити шляхту та жидів.

Мазепа ще раз опинився на півдорозі між своєю лояльністю супроти Москви і симпатіями українського патріота. Як усі його земляки, він бажав собі успіху повстання на українських землях під Польщею, добачаючи в цьому виняткову нагоду з’єднати весь нарід. Та, з другого боку, цар домагався висилки війська на підмогу полякам у боротьбі з Палієм. Гетьман знайшов спосіб, як погодити такі суперечні інтереси: він написав до Палія, щоби той пробував погодитись із поляками, і потайки помагав йому.

Але Польщі вдалось задушити повстання. Після цього прийшли жорстокі репресії, від яких гинуло тисячами населення. Тільки Палієві вдалося окопатись в околиці Білої Церкви.

Цар прохав Мазепу, щоби він переконав Палія, нехай піддасться Польщі. Цим разом гетьман відмовився і гордо відповів Петрові: «Не можу взяти на себе такого гріха і переконувати Палія і Самуся(Богуславський полковник — Прим. Ред.), щоби вони самі пішли в ярмо. Я ж не можу дати їм забезпеки, що їм дарують життя».

Тоді цар дав сам Палієві наказ, щоб піддався полякам. У той час Мазепа ввійшов з цілою своєю армією до Польщі, щоб підтримати Августа Сакського проти магнатів, які почали його покидати на користь Станіслава Лєщинського, що віднедавна сидів на престолі з ласки Карла XII.

Мазепі вже нікуди було вибирати, чи за Палієм чи проти нього. Сама особа провідника бунту сходила тут на другий план; по суті, тут ішло про те, щоби використати винятково сприятливі обставини для з’єднання українських земель, що були під Польщею. Мазепа ввійшов на ці землі за згодою Августа Сакського; але вирішив, що більше із них не «відступить». Треба було зробити «диверсію», відвернути гнів царя і поляків, одним словом: треба було знайти якусь жертву. Як справжній учень Макіавеллі, Мазепа не завагався і вирішив пожертвувати для цієї мети Палієм.

Палій часто відвідував гетьмана, який завсігди приймав його якнайкраще. 1 серпня 1704 року він прийшов до головної квартири Мазепи в Бердичеві. Його прийняли бенкетом, під час якого добре випили, а вночі, коли він міцно заснув, його схопили, вивезли до Батурина, звідки вислали до Москви. Палія заслали на Сибір.

Мазепа зайняв Білу Церкву і заволодів усією територією. Поляки, що самі-його прикликали, не могли протестувати, бо він звільнив їх від Палія. Але народна пісня зрозуміла з цього політичного успіху тільки моральний, чи пак, маломоральний, сенс і стала на бік Палія як народного героя. А втім, його несподіване арештування принесло Українській державі всю Київщину, і він був тільки руїнницькою силою в Україні.

Цар, побачивши, що Мазепа його обдурив, не забув за відплату: тепер він передав його у розпорядження Августа Сакського. Для Мазепи була це смертельна образа: він, герой двадцяти трьох походів, мав би служити під королем, славним хіба своїми гулянками та невдачами! Він мав би віддати одну з найкращих європейських армій на поталу паяца, якого навіть власний нарід покинув! А все ж Мазепа не виявив своїх почувань і надалі хитрував, вирішивши продовжувати свою політику у щораз рішучіше українському дусі.

Події принесли йому перше задоволення. Август і цар звернулись до нього з проханням, коли він був на Волині з 30-тисячною армією, щоб покарав польських магнатів, збунтованих проти свого законного володаря. Мазепа відплатився їм добре за всі давні кривди українського народу.

21 жовтня в’їхав він тріумфально до своєї столиці Батурина, залишаючи на Волині залоги для забезпеки краю. Була це прибрана форма анексії.

У Батурині застав Мазепа Апостола, що воював із Петром проти шведів. Старий полковник і його козаки були обурені поведінкою москалів; чужинні генерали на службі Петра помітували українцями, били їх і не вагались вішати. У Познані москалі та саксонці позабирали в козаків коней, а польські старшини ганьбили козаків останніми словами. Магнати погрожували: «Нарешті маємо вас у своїх руках»…

Чутки про цей стан ішли по Україні, і Мазепа тішився, що вони допомагають його планам. Гетьман скривав своє вдоволення і писав іще до царя, що його обурює невдоволення козаків. Петро надалі вважав його своїм найпевнішим союзником. Коли Мазепа з початку 1705р. склав йому візит у Москві, цар прийняв його як правдивого володаря.

Цього ж року весною гетьман удруге рушив зі своєю армією на Волинь і Поділля, буцімто щоби допомогти польському королеві в його конфлікті з його васалами, а в дійсності, щоби в тій околиці закріпити свою владу. Одночасно, щоб випередити скарги Августа Сакського, він написав до царя, що «поляки це не його приятелі і що він почуває себе, як ягня серед стада вовків». Мазепа, зайнявши Волинь і Поділля, здійснив1 ще один із суттєвих пунктів національної програми. Одночасно через своїх агентів знав він, що діється у Варшаві; цар усе ще довіряв йому і слухав його рад.

З вересня 1705р. проголосили польським королем Станіслава Лєщинського. Мазепа залишився на Волині та Поділлі, щоб тим певніше зберегти ці землі для свого доброго приятеля Августа Сакського.

У місяці жовтні польський шляхтич Вольський, висланий королем Станіславом, привіз Мазепі проект союзу в офіціальній формі, підписаний польським королем і канцлером, з дуже корисними умовами. Та гетьман не вірив у добру волю Станіслава Лєщинського. Вольського взяли на тортури, а потім вислали до Москви з листом до царя, де Мазепа запевняв царя Петра І, що він «залишиться непохитним, як гранітна скала, супроти всіх спокус».

Тим часом до головної гетьманської квартири приїхав полковник Горленко, один із найбільше шанованих провідників козацтва. Він командував біля Гродна одним допоміжним корпусом, якого частина стояла і в Ризі. Він склав обвинувачення проти москалів, що їхні старшини поводилися з козаками нахабно, що вони навіть украли його коня…

Цар рішив вислати козаків до Прусії, щоби там зробити з них «драгунів», а це було страшним замахом на найдорожчі їхні права та вільний військовий устрій. Горленко закінчив свою промову вигуком: «Пане гетьмане, Ти, що нами проводиш, що Ти думаєш про це все?» Мазепа вперше виявив полковникам свою думку: «От яка нагорода за нашу службу! — сказав він гірко. — Ах, як я хотів би, аби хтось інший був на моєму місці. Який я дурень, що відкинув пропозиції Станіслава!» Більше він не сказав, але мету свою осягнув: полковники зрозуміли, що гетьман має чуле серце на їхні скарги і що він живо відчув образу свого народу.

Між Карлом XII і Мазепою почались переговори. їхні подробиці для нас недоступні, бо шведські архіви згоріли у Полтаві і обидва володарі з незвичайною обережністю, у найбільшій тайні вели справу.

У цей час Мазепу запрохали на хресного батька внучки княжни Дольської. Ця польська дама, давня приятелька Мазепи, була дуже інтелігентна і, хоча уже в літах, досить приваблива. Мазепа знайшов у ній гідного спільника. Після довгих конференцій вони накреслили план діяльності.

Зима 1705/06р. була для Петра винятково сувора. Шведи зайняли всю Литву, цар взивав Мазепу до Мінська: там застав його шифрований лист від Дольської. Був це мрячний, сумовитий березневий день. Армія розташувалась посеред білоруських лісів і боліт. Мазепа проходжувався зі своїм вірним Орликом самотною незримою дорогою. Якийсь чернець вийшов обом назустріч, добув із згортків своєї одежі сувій і вручив його Мазепі. Гетьман передав його Орликові, щоб прочитав.

34-літній Орлик був тоді козацьким генеральним писарем і, може, єдиною людиною, до якої Мазепа мав довір’я. Він виховав його на свою подобу, годуючи улюбленим своїм автором Макіавеллі, випробовував і розвивав невпинно. Зрештою, життя Орлика доказало, що Мазепа не помилявся, шануючи його більше, як кого-будь: Орлик залишився йому непохитно вірним навіть тоді, коли Мазепа розпрощався зі світом, і він з побожною пошаною згадував свого «славного добродія», дарма що всі його нещастя мали свою причину у беззастережній службі Мазепиному ідеалові. Цей українець чеського походження — його рід виводився від баронів Цісарства з XII віку — мав глибоке почуття честі. Згодом Орлик мав між своїми друзями Карла XII і шведських достойників, кримського хан, французьких міністрів і дипломатів: кардинала Флері, Шовелена, Віленева, амбасадорів цісаря і англійського короля.

Орлик відразу відчитав таємничий лист княжни Дольської. Вона повідомляла, що її післанець вже вернувся з двору, відомого гетьманові, і що один король пересилає йому лист. Ці умовлені знаки означали шведський двір і Карла XII. Мазепа стежив за грою обличчя Орлика, кажучи:

— Дурна жінка! Хоче покористуватись мною, щоб ошукати Його Величність царя і щоби віддати йому Августа за Станіслава, що обіцяє допомагати нашим приятелям у боротьбі зі шведами. Я вже писав свого часу цареві, повідомляючи його про цю нісенітницю, і він щиро з неї сміявся.

І Мазепа дивився пронизливо на вірного Орлика. Чи мав він деякі сумніви щодо свого секретаря? Та Орлик не відповів нічого і вгорнув себе мовчанкою, що задовольнила його пана.

Навесні Мазепа вернувся до Батурина. У червні мав цар приїхати до Києва. Гетьман виїхав до нього, хоча часто нарікав у своїх листах до канцлера Головкіна, що його мучить подагра. Як бачимо, він незабаром по-мистецьки використав ту буцімто свою недугу.

Одної ночі у Києві, в своїй палаті, він покликав до себе Орлика, щоби відшифрувати новий лист від княжни Дольської. Вона радила йому переводити свій план; він може рахувати на всю шведську армію, що піддержить його на Волині. Усі його бажання будуть здійснені, і небавом вона обіцяє переслати йому поруку, підписану Карлом XII і Станіславом.

Мазепа, вислухавши горілиць на ліжку цього листа, прочитаного Орликом, прикидався, що він глибоко обурений. Він підвівся одним скоком і сам, як добрий актор, почав кричати:

— Клята баба з глузду з’їхала! Раніше писала мені, щоби цар узяв під свій покров Станіслава, а тепер уже щось інакше. Навіжена! Вона хоче мене, бувалу та хитру птаху, ошукати! Що б це було за нещастя, якби я дав себе намовити такій жінці. Невже ж справді можливо покидати життя для смерті, пускатись від одного берега, не знаючи, чи допливеш до другого! Сам Станіслав непевний своєї корони, Польща розділена між двох королів. Яку основу можуть мати обіцянки божевільної? Я постарів на вірній службі цареві, його батькові та братові. Я не дав себе ні королеві Собєському, ні кримському ханові, ні донським козакам. А тепер на схилі мого життя звичайна жінка хоче збити мене зі шляху. Орлику, дай мені вогню!

Мазепа власноручно спалив лист і казав далі:

— Орлику! Заки вийдеш звідсіля, напиши до цієї клятої баби шифрою так: Прошу Вас, княгине, припинити все листування, яке загрожує моєму життю та моїй честі. Не робіть собі, княгине, не те надії, але навіть не думайте про те, щоби я на старість супроти царя міг захитати свою вірність, яку досі непорушно зберіг від молодечих літ і в якій хочу вмерти.

Лист написали та запечатали, і Мазепа сховав його, кажучи, що сам вишле. Не знати, чи цей лист дійшов до особи, для якої був призначений, чи Мазепа хотів іще раз перевірити вірність Орлика.

Дня 4 липня цар Петро приїхав до Києва в товаристві Меншикова, колишнього пекарського помічника, що дістав титул князя; він став улюбленцем царя і учасником його оргій, інколи виступаючи в ролі ката. Грубий і жорстокий, інтелігентний і елегантний, він хотів стати українським гетьманом. Мазепі було про це відомо, і він був обережний, бо знав, що нема речей не можливих для царя і що у відповідний мент його не стримали б вольності, признані Україні.

Два дні після приїзду царя до Києва розійшлася чутка, що Карл XII хоче піти походом на Україну. Петро доручив негайно Меншикову, щоб підготовив для зустрічі ворога кінноту і поставив Мазепу під накази свого вибранця. До битви не прийшло, бо Карл XII пішов на Саксонію, але вчинок царя вразив гетьмана. Він жалівся перед своїми полковниками: «Ось як відплатили мені за стільки літ вірної служби. Бути під наказами Меншикова! Я ще зрозумів би, якби це був якийсь Шереметьєв або достойник високого роду!»

Аристократ не міг вибачити Меншикову його «низького походження», але не виявляв своїх почувань росіянам. Ця зручність допомогла йому до нового успіху.

Гетьман приймав у Києві царя та його двірську дружину пишним бенкетом. Коли вже багато випили, Меншиков, зовсім п’яний, прийшов до Мазепи і почав говорити йому на вухо, але так голосно, щоби всі сусіди, генерали та козацькі полковники, могли чути:

— Гетьмане Іване Степановичу, пора вже покінчити з нашими ворогами.

Зібрані довкола Мазепи побачили, що тут іде про якусь тайну, почали збиратись до відходу, але гетьман затримав їх рухом руки.

— Ні, — відповів він, — ще не пора.

Меншиков, здивований, що йому перечать, говорив далі:

— Та, здається, не буде ніколи кращої до цього нагоди, як тепер, коли цар є тут з цілою своєю армією.

Мазепа відповів:

— Небезпечно починати нову війну, внутрішню, поки ми не покінчили із зовнішніми ворогами.

А Меншиков далі:

— Отже, чи треба лякатись, чи щадити царських ворогів? Гадаю, що ні. Зрештою, ти один вірний цареві. Ти мусиш якраз дати доказ свого прив’язання — ти повинен увіковічити себе в пам’яті росіян. Майбутні царі повинні звеличувати твоє ім’я і казати, що ніколи не було вірнішого гетьмана від Івана Степановича Мазепи, який віддав російській державі найбільші послуги.

Тоді Петро, налякавшись нерозумної сповіді свого довіренника, дав знак до відходу. Росіяни відійшли, і Мазепа залишився зі своїми земляками. Коли за царем зачинилися двері, запанувала важка тиша. Із ревеляцій Меншикова виходило, що те, що лишилось Україні з її самостійності, знову хочуть обмежити.

— Ви чули? — казав Мазепа. — Завсігди та сама історія, і в Москві, і тут, і скрізь. Господи, змилуйся над нами і не дай їм виконати наміреного плану!

Ці слова розбудили найглибші струни: вся наболіла образа і віддавна притаєний жаль як стій промовили.

— Скрізь проливаємо свою кров: у Лівонії, Польщі, Литві, Криму, Туреччині. І навіщо? Вся наша нагорода — це образа, приниження, а тепер хочуть ще забрати останки нашої свободи…

Всі були зрозуміли притаєний зміст натяків Меншикова, але аж тепер провідники козацтва почали розуміти почування Мазепи, до якого їхнє довір’я ще зросло.

Петро, налякавшись, що Карл XII спрямовує на Україну, вирішив підготовити її до оборони і зробити Київ фортецею. Ціле літо 1706р. козаки мусили носити землю і слухати накази москалів, які їх ганьбили, били, відрізували їм вуха і поводились із ними не як із союзниками, а як з рабами. Лицарі мусили працювати, як селяни. Ще й, на нещастя, прийшла посуха. Бракувало робочих рук, поля лежали необроблені, збіжжя висихало, а московські вояки тероризували села.
Нарід почав нарікати по корчмах, на базарах, у церкві. Козаки, селяни та поспільство падькали: «Що собі думає гетьман? Чи забув він за Україну під московськими соболями? Чи серце його закаменіло? Ех, якби ми мали гетьманом старого Дорошенка, Палія або Гордієнка, тоді сини України не докотились би так низько!»

Мазепа знав про це все, і його агенти ще й розбуджували народне обурення. Він приготовлявся дбайливо до хвилини, коли зможе здійснити мрію свого цілого життя, не нехтував розсудливістю, прикидаючись, буцімто нічого не бачить і не чує. Мазепа був незбагненним. Відтепер тільки головачі мали доступ до нього. Одного дня відвідав його старий миргородський полковник Апостол. Прийшов і каже:

— Очі всього народу звернені на Тебе, гетьмане. Цей нарід вірить у Тебе. Нехай Господь береже Тебе перед смертю, щоб Ти не залишив нас у цій неволі.

Другий полковник, Горленко, додав своє:

— Як ми щодня молимось за спокій душі Хмельницького і звеличуємо його ім’я за те, що визволив Україну з лядського ярма, так і навпаки: проклинатимемо, ми і діти наші, довіку Тебе і Твої кості, коли Ти нас за свого гетьманування після смерті своєї у такій неволі залишиш.

Мазепа все ще мовчав. Чи міг він їм повірити і довірити? Чи не знав він, скільки то разів ішли доноси до Москви від полковників на його попередників? Не забув він іще прикладу з Самойловичем. Та треба було відповісти і відкласти на пізніше передчасне роз’яснення.

— Я вже писав кілька разів до царя про наше лихо. Коли хочете, виберіть Горленка, а я вишлю Орлика і передасте цареві прохання, щоб пошанував наші непорушні права та вольності.

Цю пропозицію прийняли. Та Мазепа не виконав її, не розвідавши спершу; цар не згодився б ніколи на таку осторогу, яка довела б його до скаженості. Коли полковники вернулись, мусили зректися свого проекту.

Кілька днів пізніше прийшов новий лист від княжни Дольської. Мазепа зібрав полковників і прохав Орлика прочитати його вголос. Княжна писала, що за обідом із російськими генералами Ренном і Шереметьєвим вона вихвалювала Мазепу. Ренн погодився з тією похвалою, але кинув від себе: «Яка шкода цього сміливого та інтелігентного Івана Степановича! Сарака і не знав, що князь Меншиков копає під ним яму і хоче заступити його іншим гетьманом». Княжна Дольська спитала, здивована, Шереметьєва, чи це правда, а цей потвердив звістку.

— Чому ж ви, — каже вона, — не повідомите про це гетьмана! Ви ж його приятель!

— Не можу — мушу мовчати, — відповів Шереметьєв. Коли Орлик скінчив читати, Мазепа взяв слово:

— Знаю, що вони підготовляють проти мене і проти нас усіх. Вони хотять зробити мене цісарським князем (і справді, у віденських архівах існує княжа грамота з гербом Мазепи, прецікавий документ, не використаний з огляду на дальші події), хочуть скасувати козацьких старшин, прилучити до себе наші міста і наслати до них своїх воєводів. Якщо почнемо супротивлятися їхнім планам, тоді вони гадають прогнати нас до Польщі і заселити Україну москалями. Ви чули на останньому бенкеті слова Меншикова. Я знаю, що він прохав царя дати йому Чернігівське князівство, яке він уважає першим ступенем до становища гетьмана. Знаю ще й те, що цар, почуваючи небезпеку, запропонував нашу Україну одному англійському лордові Мальборо. Відтепер наша країна засуджена на те, щоби нею правив чужинець, москаль або англієць. Боже, визволи нас від москалів!

Представники козацтва відповіли на цю промову вигуками гніву та ненависті. Вони гукали всі нараз.

— Чому ж ти нічого не робиш, гетьмане?

— Чи ти не наш провідник?

— Чи козацькі шаблі не гострі?

— Чи нема у наших набійницях олова? — Мазепа встав і сказав Орликові тільки одно:

— Орлику, напиши Дольській лист із подякою за цінну дружню раду.

Козаки вийшли, а Мазепа лишився сам у задумі.

Тоді, як на Україні становище так змінилось, інші події, не менше важливі, зміняли перспективи європейської політики.

У цьому ж році 1706 Карл XII вирішив надобре покінчити з Августом Сакським. З своєю славною армією, що нагадувала монастирський чин, де вояки щодня молились і читали Біблію, він рушив на Саксонію, рідну спадщину Августа. Одночасно видав другий маніфест, заявляючи, що йде війною тільки проти самого електора і обіцяє, що нічого не змінить у складній будові св. Імперії, як вона існує від Вестфальських договорів. Август був тоді в Литві і не лишив у Саксонії війська, тому прохав миру. Умови Карла XII були важкі. Сакський електор повинен був зректися польської корони і вимовити свій союз Петрові. Саксонець крутив, швед був невблаганний. Август, бачачи, що справа безнадійна, рішив вислати до ворога нового посла — свою любку Аврору Кенігсмарк, чудово привабливу жінку, маму Маврикія Саксонського, майбутнього переможця під Фонтене. Карл, чистий лицар, якому жодна жінка не нарушила ще спокою і який заслужив на назву «непорочного короля» більш, як Людовік Баварський, відвернувся від чарівної Аврори. Вольтер у своїй «Рucellе» звеличав на свій лад цю подію:

— Чував я вже, красуне Кенігсмарк, Як то Карло, прославлений чудак, Що поконав кохання й королів Тебе у двір впустити не хотів, Щоб не піддатися Тобі, як раб, Він оминув Твоїх приваб.

Армія Карла XII йшла вперед, і 1 вересня Ляйпціг упав. Август Сакський програв дорешти справу. Його делегати підписали 14 вересня у замку Альтранштадт справжній абдикаційний мир: Август зрікся польського престолу, звільнив своїх підданих від присяги на вірність, визнав королем Станіслава Лєщинського і зривав із царем. Тріумф Карла XII був повний. Франція, що сама почала т. зв. сукцесій ну іспанську війну під наступом могутньої коаліції, складеної з імператора Англії та майже всієї Європи, ледве дихала. Вона програла дві битви під Гохштедтом і Рамільє. Шведські перемоги, за якими Версаль стежив завсігди з симпатією, прийшли саме на час як диверсія.

Від часів Рішельє Москву вважали за одного з головних ворогів Франції. Напередодні битви під Нарвою Людовік XIV писав: «Я покладу край московській амбіції». Його представник у Варшаві, Балюз так само роз’яснював поразку Августа Сакського: «Шведський король працює на користь Його Королівської Величності французького короля, коли побиває саксонського електора, імператорського та царського союзника».

Балюз, відвідавши у 1704р. Москву, вертався через Україну, де гостював у Мазепи. Ось що пише Балюз у листі до одного зі своїх кревняків:

«З Московщини я поїхав на Україну у край козаків і був кілька день гостем володаря Мазепи, що має там найвищу владу. Я мав до нього лист від канцлера московського. На кордонах України мене зустріла почесна козацька варта і з великою шаною ввела до міста Батурина, де в замку править володар Мазепа. Колись він, хоча козацького походження, але зі славного шляхетського роду, мав придворний ранг при королі Казимирі. Мій батько знався з ним добре, навіть у молодечі роки я бачив пана Мазепу, гарного і стрункого, при дворі.

Знаючи добре, що найвищі почесті змінюють людей і що не завсігди обережно пригадувати високим достойникам їхню молодість, я, прибувши до Батурина, привітав володаря якомога чемніше, як личить його рангові, нічого не згадуючи про минуле. Проте він сам спитав мене, чи не буду я сином Антуана Балюза(Батько Балюза, Антуан, приїхав у Польщу у почті королеви Марії Луїзи 5 грудня 1648. В Антуана Балюза в Варшаві народився син Ян-Казимир, автор цього листа — Прим. Ред.). Діставши від мене притаклив у відповідь, володар Мазепа виявив у найприхильнішій формі своє задоволення, що його Прехристиянська Величність (Людовік XIV) має своїм представником сина його давнього приятеля. Пан Мазепа сам згадав свою молодість і що бачив мене не раз у Кракові, а потім, зітхнувши, промовив: „Eheu Fudaces labunturanni“ (Гай-гай! Швидко минають роки (лат.) — Прим. Ред.)»

Він назагал любить прикрашувати свою розмову латинськими висловами, а як прегарний знавець цієї мови, може бути суперником наших найкращих отців єзуїтів. Його мова взагалі добірна і вибаглива, правда, якщо взагалі розмовляє, бо більше воліє мовчати і слухати інших.

При його дворі є два лікарі німці, з якими Мазепа розмовляє їхньою мовою, а з майстрами італійцями, яких у гетьманській резиденції є кілька, говорить по-італійськи. Я розмовляв з володарем України польською і латинською мовою, бо він запевняв мене, що не добре володіє французькою, хоча у молоді роки відвідав Париж і південну Францію, був навіть на прийнятті в Луврі, коли святкували Піренейський мир (1659р.). Не знаю тільки, чи в цьому твердженні нема якоїсь особливої причини, бо я сам бачив у цього мудрого володаря французькі та голландські газети.

Володар Мазепа вже поважного віку, з яких десять років старший від мене; вигляд у нього суворий, очі блискучі, руки тонкі і білі, як у жінки, тіло його міцніше від тіла німецького рейтара, й їздець з нього знаменитий.

Його дуже поважають у козацькій країні, де нарід назагал свободолюбивий і гордий і мало любить тих, що ним володіють. Мазепа притягнув до себе козаків твердою владою, великою військовою сміливістю і пишними бенкетами для козацької старшини у своїй резиденції. Я був свідком одного такого бенкету, в якому багато дечого на польський лад.

Розмова з володарем вельми приємна тим, що він має великий досвід у політиці; у протилежності до москалів він слідкує і знає, що-діється у чужих країнах. Він показував мені свою збірку зброї, одну з найкращих, яку бачив я в світі, а також добірну бібліотеку, де на кожному кроці видно латинські книжки.

Кілька разів я вельми обережно зводив розмову на сучасну політичну кон’юнктуру, але мушу признати, що від цього володаря не міг я нічого певного витягнути. Він належить до тих людей, що воліють або зовсім мовчати, або говорити і не казати. Все ж гадаю, що ледве чи він любить московського царя, бо не сказав ні слова, коли я жалівся на московське життя. Зате щодо польської корони пан Мазепа не затаїв, що вона іде за прикладом давнього Риму до занепаду. Про шведського короля говорив з пошаною, але вважає його занадто молодим. Особливо було мені приємне почуття пошани, яке володар Мазепа виявив до особи Його Величності (Людовіка XIV), про якого багато мене розпитував і якому прохав мене засвідчити свою пошану і відданість. Це не звичайна чемність, питома п. Мазепі, але відповідає дійсності: «в залі його резиденції, де висять портрети чужоземних монархів, на найвиднішому місці знаходиться гарний портрет Його Величності. Там же, але на менше видному місці, я бачив портрети Цісаря, Султана, польського Короля та інших володарів» (Уже по виході у світ французького оригіналу «Мазепи» один з її авторів, Ілько Борщак, віднайшов у рукописному відділі Паризької Національної бібліотеки (Рогкіз Ваіиге, уоі. ССІЛ.) цей документ, що висвітлює перебування Балюза у Мазепи. як знову з вини Москви віддаляється щораз більше так довго мріяна ним перспектива про окрему і самостійну державу, яка з’єднає в собі всі українські землі. Цар іще раз, ані не завагавшись, знищив здобутки довголітньої терпеливої праці — Прим. Ред.).

Маємо право здогадуватися, що у своїх розмовах зі старим гетьманом Балюз викладав класичні теорії французької політики супроти Швеції. Мазепа тим приємніше мусив вислухати його сповіді, бо сам знав, що французький король скрізь поборює царя: чи не чув він недавно від своїх, із Константинополя, що французький амбасадор уживає всіх заходів, щоби намовити султана до війни з Петром?

Людовік XIV вислав миттю до Карла XII одного з найкращих своїх дипломатів барона Безенваля з місією, щоб набунтувати шведського короля проти імператора: князь Євген і лорд Мальборо своїми свіжими перемогами підготовили грунт французькому дипломатові в Альтрантштаті. Доля Європи буцімто залежала від рішення, яке прийняв шведський король, а Карл XII ще роздумував і боровся у собі.

Мазепа, що завсігди мав прегарні інформації, стежив назирцем за успіхами шведів тоді, як московське ярмо гнітило Україну щораз більше.

Петро, бачачи, що його грунт у Польщі заломлюється, зумів приєднати собі одну частину польських магнатів обіцянками, що відбудує польську Україну. Можна уявити собі гіркі почування Мазепи.

11 квітня 1707 Мазепа приїхав до Жовкви у Галичині, до головної квартири Петра, який зараз скликав велику раду. Гетьман сам брав участь у цій нараді, але не прийшов на бенкет після неї. Видко було, який він схвильований і нервовий, дарма, що звичайно був спокійний і вмів володіти собою. Своїм близьким, що хотіли відгадати причину такого виняткового його неспокою, він сказав такі таємні слова:

— Якби я так вірно служив Богові, як служив цареві, я дістав би найвищу нагороду. Та тут, хоч би я був янголом, не дістану подяки за свою вірність.

На другий день москалі хотіли підкреслити новою нечемністю, що Мазепа опинився напів у неласці. Меншиков, не повідомляючи Мазепи, переслав одному з козацьких полковників наказ про воєнні операції і цим явно порушив українську конституцію та прийняті звичаї, які панували між Москвою і Батурином. Тепер уже гетьман голосно висловив своє невдоволення:

— Який глум! Яка образа та приниження для мене! Бачу щодня князя Меншикова, і він щодня радиться зі мною. А тут, не кажучи мені нічого, без моєї згоди він видає накази старшинам моєї держави! Отже, мій полковник міг би від’їхати без мого дозволу! Ех, якби він його послухав, я казав би його розстріляти, як собаку!

Після цього Мазепа оповів про нараду з попереднього вечора під проводом царя. Петро повідомив його, що хоче перемінити козацьке військо на таку ж звичайну армію, як його власна. Дні України були почислені.

Козацька старшина зрозуміла повагу становища. Вона почала раду радити, і полковник Апостол знайшов у Печерській бібліотеці у Києві текст Гадяцького договору з 1659, згідно з яким Україна зірвала з Москвою і ввійшла у союз із Польщею як рівна. Мазарен від імені Франції обороняв енергійно цієї умови.

Одначе всі ці наради не довели до позитивного висліду. Мазепа тримав себе осторонь, щоб не дати цареві приводу до надто швидкої інтервенції, що могло би напевно знівечити його віддавна обдуманий план. Накінець Мазепу повідомили, що приїхав посередник, на якого він так нетерпеливо ждав: Заленський, ігумен Єзуїтської колегії у Винниці. Гетьман уже був зважився. Після довгої розмови з гетьманом єзуїт вибрався до Саксонії відшукати Карла XII. А проте добрий дипломат не хотів довіряти своїх справ тільки одному амбасадорові. Він виїхав із Жовкви у товаристві царевича Олексія, щез на кілька годин і за той час розмовляв в одному замку княжни Дольської з одним ченцем, так що ніхто про це не знав. Третій післанець, якийсь болгарський єпископ, якого ім’я не дійшло до нас, теж виконував службу посередника між Мазепою і Карлом XII. Тих духовників ніхто не підозрівав, вони вміли виконувати свої обов’язки так дискретно, що тайн своїх нікому не видали, і тому не можемо стежити за дальшими подробицями переговорів…

Хоча не можемо відтворити листів Мазепи до шведського короля, сповідник і історик Карла XII, Нордберг, передав нам їх зміст.

У вересні 1707р. гетьман закликав на поміч шведів, обіцяючи вирізати 7.000 москалів, що стояли залогою на Україні.

Французькі історики докоряли за Вольтером Карлові XII, що він загнався на схід Європи, замість напасти на цісаря, як це зробив Густав-Адольф у добу Рішельє. З погляду французьких інтересів вони мають рацію, але Карл XII думав перш усього про будуччину Швеції. Навіщо було йому йти на Відень? Чи не тримав він цупко у своїх руках Помор’я, єдину провінцію з усього цісарства, справді корисну для нього та необхідну? Зате дозволити Росії закріпити свою владу над Балтійським морем — це було для Швеції однозначне з актом справжньої абдикації, значило змаліти перед Росією і зректись ролі великої північної держави. Попередники Карла XII Густав-Адольф і Карл X заборонили Москві доступ до «шведського озера», але досвід доказав, що царі відновляли невпинно свої спроби, хіба що якась рішуча поразка вибила би їм з руки на довгий час зброю. Карл XII зрозумів, що він мусить вести з Москвою безпощадну війну, аби не допустити до її поширення, зміцнення та до нових завойовницьких здобутків, одним словом: до повної гегемонії, що нарушувала рівновагу Північної Європи.

Та щоби знищити Москву, треба було вдарити на неї на її власній території, не віддаляючись занадто далеко від операційних баз, а найближчим шляхом до цієї мети було зібрати проти Росії найближчих її сусідів — висунути питання Курляндії, Литви, Польщі та України. Чи два століття пізніше, за останньої війни, та сама ситуація не виринула наново?

Коли Карл XII звертався так рішуче проти Росії, то цим проявив дуже живе зрозуміння реальної політики і основних інтересів свого народу. Він міг розраховувати на Польщу, якій дав короля, Франція шукала його дружби, Англія і Нідерланди стояли за ним, Туреччина ждала тільки сприятливої нагоди, щоби помститись Росії. Україна своїм винятковим географічним положенням була наче створена на міст між Туреччиною і Швецією. Москві загрожував ланцюг, що оперізував її від Риги до Бахчисараю.

Шведи мали ще у свіжій пам’яті союз Карла X з Хмельницьким, і не треба було їм довго роз’яснювати значення України. Перервану нитку традиції нанизали наново.

У вересні 1707 воєнні сили напівготові менш-більше рівноважились. Карл XII, залишивши 8000 війська у Польщі, мав для себе 35.000. Його генерали Левенгаупт і Лібекер розпоряджали у Лівонії та Фінляндії приблизно від 11.000 до 15.000 вояків. Таким робом шведи мали 69 тисяч війська, не рахуючи польської помочі; Петро міг протиставити цій силі тільки своїх 60.000. Отже, українська армія, трохи менша від цього числа, могла рішати перевагу.

А проте не можна було й думати про похід на Москву у напрямку на Смоленськ, бо Петро нищив усе перед шведами.

Вдарити на Москву можна було тільки від України, найближчої до неї. Карл XII обдумав розумніший і реальніший план, і він повинен був би удатись, якби його були перевели у відповідний мент.

А втім, його розвинули занадто пізно.

Коли восени 1707р. Мазепа прохав Карла XII злучитись із ним, він мав усю свою армію, москалі були далеко, з розсіяними силами від Полісся до Вільна. Що ж, коли Карл XII, замість спрямувати на Україну, пішов убік на Литву і змінив виконання великого проекту. Один німецький історик кінця XVIII ст. в Енгелі добачає у цій помилці головну причину полтавської поразки: «Мазепа, — писав він, — у 1706р. не міг дати Карлові XII обіцяноїдопомоги. Якби шведи були прийшли на Україну у 1707р., хтозна, може, й досі існувала б на півночі велика шведська держава і Україна мала б національного володаря з Мазепиного роду».

Коли шведський король рішився, обставини битви сильно змінились. Хоч який був зручний Мазепа, він не міг відмовитись від усякої помочі цареві, і його власна армія ослабла на 15.000 доброго козацького війська, що віддалилося від рідного краю. А на його місці москалі зосередили своє військо на Україні. Ще раз мусимо сказати, що Карл XII зробив погано, не прийнявши запросин Мазепи.

Два великі стратеги XVIIIв., що уважно простежили хід цих воєнних операцій, Маврикій Сакський і Фрідріх Великий дійшли до однакового висновку. Цей другий каже: «Докоряли Карлові XII, що він повірив обіцянкам Мазепи. Але ж козак не зрадив його, навпаки — це Мазепу зрадив несподіваний хід подій, яких він не міг передбачити своїм розумом». Мазепа завсігди тримав військо на польській Україні. Цим військом проводив син його улюбленої сестри Андрій Войнаровський. Старий гетьман дивився на свого сестрінка, наче на свою дитину; він вислав його на студії до Саксонії, у Дрезденський університет. Це був чільний вояка, вихований на європейця, добрий промовець і талановитий, на якого, як казали, повинно перейти величезне майно гетьмана, а може, і політичний провід.

Не було вже потреби прикидатись. Коли вся Польща заявилась за Станіславом Лєщинським, Мазепа дав наказ своєму сестрінкові, щоби покінчив з магнатами на Волині. Почалась різня та руїна, і козаки шукали помсти за віковий кривавий гніт на своїх ворогах. Не треба кращої характеристики цього стану, як промова одного козацького полковника до польського шляхтича, ватажка, що попав у його руки:

«Колись ви були нашими панами, а ми вашими підданими. Тоді ви були сміливі; а тепер маєте стільки сили, скільки у старої баби, і ви гідні того, щоби ваші давні піддані плюгавили вас, бо ви не вмієте вженавіть боронитись. Якщо не поправитесь, то повісимо вас усіх за вуха і здеремо із вас шкуру!»

Так Польща почала конати, і це мало тривати майже ціле століття. Північна війна завдала їй лихого удару.

Тим часом у Києві Мазепа переводив свій великий план. 16 жовтня прийшов до нього післанець із листом, зашитим у шапці, від княжни Дольської. Як звичайно, заки дав його прочитати Орликові, кляв жіночу глупоту та злобу. У листі княжни був іще другий лист від Станіслава Лєщинського. Княжна повідомляла, що-чернець дібрався щасливо до Карла XII, що шведи наближаються до кордонів України, що приготовлений уже проект договору з Мазепою, і тому прохає гетьмана вислати довірену особу, щоб його відібрати.

Провівши ніч на роздумуваннях, Мазепа відкрив Орликові свою душу, наскільки взагалі така непроглядна душа могла це зробити. У довгій промові з різними обережними застереженнями, розумно та передбачливо він виклав йому причини зміни своєї політики.

«Досі я не посмів передчасно виявляти тобі свого наміру та тайни, яку ти відкрив учора випадково, не тому, щоб я мав який-небудь сумнів щодо твоєї вірності для себе, — адже ніколи не зможу про,твою чесність і подумати, щоб ти за таку мою ласку до себе, любов і добродійства відплачував мені невдячністю і став зрадником. А проте, зваживши, що, хоча ти розумний і з чистою совістю, все ж молодий і в таких обставинах не маєш повного досвіду, боявся я, щоб ти в розмові з різними російськими та нашими старшинами, чи то довірочно, чи з необережності, не вимовився перед ким з тим секретом і тим самим мене і себе не погубив. Тому, що тепер не можна було перед тобою затаїти цієї тайни, то Всевишнього Бога взиваю на свідка і присягаю, що я не для приватної своєї користі, не для вищих почестей, не для збагачення себе або для яких-небудь інших химер, а для вас усіх, що є під моєю владою, для жінок і дітей ваших, для загального добра спільної неньки своєї батьківщини бідної України, всього Запорозького Війська і українського народу, для розширення прав і військових вільностей хочу це зробити при допомозі Божій, щоби ви з жінками і дітьми і батьківщина з Військом Запорозьким ані від москалів, ані від шведів не загинули».

Мазепа казав Орликові присягнути на хрест, що він мовчатиме. Коли генеральний писар зобразив йому небезпеки наваженого діла, гетьман упевнив його, що піде за подіями. Він прийме пропозиції Карла аж тоді, коли побачить, що цар не тільки не зможе боронити України, але й Московщини; тоді весь світ буде свідком, що він іде за конечністю. Чи вільний нарід не має обов’язку захищати всіма засобами своєї волі? Щодо листа від Станіслава, він вирішив переслати його цареві через свою маму. Можемо здогадатись, що Петро ніколи не дістав цього листа. Хоча яке довір’я мав Мазепа до Орлика, він не хотів уводити його в спокусу. На другий же день він казав йому написати лист до Станіслава, яким відкидав усякі проекти союзу з ним.

Хитрий гетьман ніколи не скомпрометував себе писаним словом; він розумів добре його небезпеки і не хотів давати своїм ворогам проти себе такої страшної зброї. Зате післанців можна було завсігди відпекатись. Мазепа попрямував на Батурин, де він востаннє відсвяткував дуже пишно Різдво. Єзуїт Заленський вернувся вже туди зі своєї місії. Гетьман зустрівся з ним при помочі Орлика, подбавши про всі можливі форми обережності. Священик оповів йому про становище шведської армії. Він привіз зі собою поклик Станіслава Лєщинського, який обіцював Україні якнайбільші користі. Але Мазепа не ставився поважно до нового польського короля. Його цікавив тільки Карл XII. Заленський дістав доручення ждати на нові інструкції у своїй колегії у Винниці.

Тим часом Мазепа нарікав перед царем на свою недугу, і цей прислав йому свого лікаря; він не підозрівав намірів гетьмана, проти якого постало небезпечне обвинувачення. Один хитрий вояка на московській службі, що втік із турецької в’язниці, випадково перехопив тайну листування, яке йшло між Мазепою і ворогами царя. Тому доносові, що покривався з правдою, цар не хотів вірити.

Карл XII ішов уперед, побив росіян і зайняв Гродно. 11 лютого 1708 він зупинився перед Сморгонем: вирішальний мент наближався.

Цар з’єднав собі у Польщі прихильника, коронного гетьмана Сенявського, якому давав надію на польський престол. Сенявський був магнатом з амбіцією, мав становище менше-більше воєнного міністра, інтелігенцію невелику, але здоровий розум, який казав йому слухати своєї жінки, Єлисавети, або, як називають її у тодішніх дипломатичних паперах «пані воєводової белзької». Вона була, як кажуть, дуже гарна, енергійна, з амбіціями та дуже популярна між польською аристократією, «завсігди готова, — як писала „Газетте де Франсе“, — до якоїсь нової інтриги». Вона любила Францію і належала до найкращих агентів маркіза Де Бонака, представника Людовіка XIV у Варшаві.

Воєводова мала сильні симпатії до Швеції і зуміла нав’язати зносини з Мазепою, якого дуже точно інформувала про діяльність свого чоловіка.

Сенявський прохав гетьмана через посередництво царя, щоб йому прислати корпус війська на допомогу. Мазепа не мав ніякої охоти робити цього, не бажаючи ослаблювати своєї армії у мент важливого рішення, а головно, не хотів помагати полякам у боротьбі зі шведами. Сенявський пожалівся Петрові, але Мазепа доказав дотепно цареві, як то важко «довіряти козаків завсігди перфідним полякам». Відтак піддав іще думку, що коронний гетьман готов перейти на бік шведів, зваживши, що його жінка не скривала своїх справжніх симпатій. На-кінець сміливо докинув: «Хтозна, чи Сенявський не має наміру відібрати в мене 10.000 людей, щоб поділити моє військо і відчинити ворогові дорогу на Україну?».

Сенявський, хоч і мало інтелігентний, зрозумів подвійну гру своєї жінки і обвинуватив гетьмана у таємнім союзі з Карлом XII і Станіславом.

Не треба було, зрештою, і великого дипломата, щоб дійти до такого висновку. Адже Станіслав, непоправний балакун, чванився перед турецьким амбасадором, що гетьман України — це його приятель. Інформатори Мазепи остерегли негайно свого пана, і гетьман уже заздалегідь нарікав у листах до Петра, що «кружляють підлі наклепи, поширювані його ворогами, які не дають йому вмерти спокійно».

Мазепа ще раз виграв; він не вислав свого війська і без труднощів розсіяв підозріння. Але в останній хвилині, коли вже мав перевести в діло союз зі Швецією, все захиталось. Непереможне кохання пізньої осені потрясло цим досі дивно зрівноваженим життям і казало гетьманові майже призабути про розсудливі, точно обдумані плани. Велика пригода, що ждала його, почалась під знаком жаги.

Pages: 1 2 3 4