Mazepyntsi. Ukrainian separatism at the beginning of ХVIII century
УКРАЇНСЬКИЙ КОНТЕКСТ
Аби зрозуміти український контекст Мазепиного виступу 1708р., треба почати з революції 1648р. під проводом Хмельницького. Ці дві події були абсолютно різні. Як уже зазначалося, повстання, очолюване Хмельницьким, спрямовувалося” проти польської та сполонізованої знаті (шляхти). Це був масовий рух українських козаків і селян, зумовлений переважно соціально-економічними чинниками. І його метою, принаймні метою його низових учасників, була радикальная перебудова суспільства. Навпаки, повстання під проводом! Мазепи — справа новопосталої української козацької еліти (старшини). Основні його питання були по суті політичні: і йшлося про прерогативи царя й прерогативи старшини. І мета мазепинців полягала в тому, щоб зберегти в Україні політичний і соціально-економічний статус-кво.
Проте, незважаючи на ці великі відмінності, існував природний зв’язок між двома гетьманами та справою кожного з них. Саме Хмельницький сформулював 1654 р. угоду з царем, яку понад шість десятиліть по тому так відчайдушно намагався захистити Мазепа. Саме Хмельницький заклав підвалини для творення козацької еліти, чільним представником і символом якої згодом став Мазепа. Нарешті, саме Хмельницький, розчарувавшись у цареві, почав обмірковувати І й навіть активно шукати зверхності інших володарів, створивши таким чином прецедент, що його Мазепа (й усі гетьмани до нього) так невтомно наслідували. Оскільки ці три ознаки є характерними для політики всіх гетьманів між 1648 і 1708 роками, їх варто розглянути докладніше.
Незабаром після 1648р. нові господарі України — Хмельницький і Військо Запорізьке — опинилися в скрутному становищі. З одного боку, вони були надто слабкі, щоб успішно воювати зі мстивими поляками, а з іншого — надто сильні, щоб їх розбила й завоювала будь-яка східноєвропейська держава. Сподіваючися знайти вихід із цього глухого кута, Хмельницький звернувся до московського царя Олексія Михайловича. Й 1654р. в Переяславі непевне українське становище спричинило таку саму непевну угоду між двома правителями.
Вживаючи термінології, що нагадувала про поширення Москви на Новгород, Казань та інші здобуті землі, цар проголошував що бажає пристати на “прохання” українців і прийняти їх “під свою високу руку”. Потім, на знак особливої прихильності, він щедро надавав своїм новим підданим права й привілеї яких вони просили, щоразу наголошуючи, що це був його милістю. Цілком відповідаючи за тоном і стилем едиційним виявам самодержавних зазіхань московського царя Переяславська угода мала напрочуд унікальні риси. Права, що їх надано українцям, були безпрецедентні за обсягом і, що важливіше, за наслідками. Найважливіші з них — згода Олексія Михайловича шанувати звичаї і традиції України, дозвіл Війську обирати собі старшину, яку цар мав потім затверджувати, дозвіл вести судочинство за власними законами без жодного втручання царевих представників і дозвіл гетьманам приймати іноземних посланців, за винятком представників ворожих цареві держав, таких, як Польща та Порта.
По суті, ці права давали українцям самоврядування. Крім того, вони мало чим відрізнялися від тих привілеїв, що їх могла очікувати від своїх суверенів знать у будь-якій іншій країні Європи. Тому Хмельницький, який наполягав, аби цар поклявся шанувати надані права, неохоче відмовився від своєї вимоги (яку московські посланці відкидали як несумісну з сам державним образом їхнього правителя), оскільки те, що він уважав хоча й важливою, але формальністю, не перешкоджало угоді, яка давала українцям багато з того, чого вони прагнули. Отже, Переяславська угода була компромісом між формами московського самодержавства та змістом феодальної васальної залежності.
Ця дволикість угоди означала, що, незалежно від того, як хотів тлумачити цю угоду цар, українські гетьмани та старшина завжди розглядали її як формальну й непорушну гарантію своїх прав. І так само як еліти всіх країн Європи, старшина вважала, що коли цар не шануватиме цієї гарантії, то й вона більше не вважатиме себе зобов’язаною проявляти щодо нього покору та відданість. Саме в цьому сенсі розумів угоду Мазепа, і з цієї причини він уважав для себе “законним” і виправданим порвати з Петром І, оскільки той відмовився поважати деякі з основних положень досягнутої 1654р. домовленості.
Порівняно швидке постання нової козацької еліти після безладу 1648р. дало українському тлумаченню Переяславської угоди найвідданіших (і найзацікавленіших) прихильників. Поява старшини була де в чому парадоксальною. Врешті, повстання Хмельницького спрямовувалося проти знаті й мало виразно егалітарний характер. Проте піднесення старшини також можна було передбачити. Вигнання шляхти створило в горішніх верствах українського суспільства прогалину, яка мусила бути заповнена. Хоча вона й мала, як усі пограничні суспільства, типово егалітарні наростки, базова соціально-економічна та політична структура України була й залишалася ієрархічною. Як така, вона функціонально потребувала знаті, тобто порівняно небагатьох людей, які не повинні були працювати в полі й могли присвятити себе військовим і політичним потребам країни (за цю службу вони згодом змушували решту суспільства платити непомірну соціально-економічну ціну).
Від початку повстання 1648р. було очевидним, звідки з’явиться ця нова еліта. В міру того, як Запорізьке Військо опановувало країну, його провід — старшина — почав природно вживатися в роль, що її полишила вакантною польська, шляхта. Справді, мине небагато часу, й старшина почне свідомо прагнути іміджу своєї польської попередниці. Спочатку бар’єром для цього процесу формування еліти був принцип виборності посад, що існував у Війську Запорізькому. Він дещо ускладнював старшині можливість передавати своє становище в спадок. Одначе цю проблему невдовзі розв’язано типовим для багатьох феодальних суспільств способом. Оскільки в таких суспільствах межа між громадською та приватною власністю завжди була нечіткою, ті, що здобули у Війську високі посади, врешті стали розглядати їх як свою приватну й спадкову власність.
У 70-ті роки XVIIст. обриси новопосталої української знаті стають помітними, хоча її чисельність все ще важко визначити. Дуже приблизна оцінка показує, що на початку XVIIIст., коли населення Гетьманщини складало близько 1,1 млн. чоловік, до старшини належало десь тисяча родин. Порівняно невелика кількість цих родин, здебільшого вихідці з Правобережжя, були нащадками православної української (руської) знаті з-перед 1648р. Більшість старшини походила з козацьких урядовців і реєстрового козацтва доби перед Хмельниччиною. Вершки української козацької еліти становила генеральна старшина — гетьманів штаб і десять полковників лівобережних полків. Для всіх козацьких провідників польська шляхта та її pacta conventa з королем правили за взірець відносин, яких вони бажали досягти зі своїм власним сувереном.
Але, мабуть, найбезпосередніший політичний вплив 1648—1657рр. на Мазепу та його попередників мав прецедент, що його Хмельницький створив у стосунках із царем. На кожному кроці Хмельницький наполягав на необхідності врахування інтересів України тією мірою, що й інтересів її нового зверхника. Гадаючи, що прийняття сюзеренітету Росії принесе його країні користь, гетьман ясно давав зрозуміти, що не виключає можливості вибору іншого володаря на випадок, якщо цього не станеться. Найвиразніше ця постава Хмельницького відбилася в його стосунках із королем Швеції Карлом-Густавом.
1656р., розгнівавшись, що Олексій Михайлович без участі козаків підписав у Вільні мир із поляками (старшина відкрито називала цей учинок царя зрадою), Хмельницький почав вести політику, що була на користь Україні, але нехтувала інтереси царя й навіть шкодила їм. У той час Карл-Густав воював одночасно проти Польщі й Росії. Хмельницький запропонував укласти воєнний союз між шведами й козаками, спрямований проти Польщі. Але незабаром поповзли небезпідставні чутки, що гетьман має намір прийняти зверхність шведського короля й виступити проти росіян. Коли царський посланець прибув, щоб висловити гетьманові невдоволення свого володаря, Хмельницький сердито відповів: “Я від шведського короля ніколи не відстану! Бо у нас союз і приязнь і згода давня: тому більше шести літ, ще як ми не були в підданстві під царською високою рукою. І шведи люде правдиві, всякий союз і приязнь — на що слово дали — додержують. А царське величество зо мною й всім військом немилосердно поступив: помирившись з поляками, хотів був нас віддати в руки полякам“.
Так само гетьман підтримував тісні контакти з кримськими татарами, хоча ті й спустошували російські землі. І всупереч часто висловлюваному невдоволенню Москви, він енергійно вів переговори з Портою і вважав султана потенційним зверхником. Цими діями Хмельницький не лише подав приклад, як дбати про інтереси України, використовуючи допомогу з-за кордону, а й привернув до українських проблем увагу іноземних держав.
Хоча Хмельницький і був на грані розриву з Москвою, але на цей крок він усе ж не зважився. Його наступники були в цьому сенсі набагато рішучіші. Обурені тим, що цар дедалі більше нехтує Переяславську угоду, гетьмани один за одним зверталися до інших держав по допомогу й захист од росіян. Укладаючи 1658р. Гадяцьку угоду, безпосередній наступник Хмельницького, Іван Виговський, сподівався повернути Україну, з такими самими правами, які мали Польща та Литва, назад до Речі Посполитої. Коли ця спроба зазнала невдачі, Москва допомогла настановити на гетьманство молодшого сина Хмельницького, Юрія, маючи надію, що він буде згідливіший. Але Юрій, покинувши царя, протягом року пристав спершу до поляків, а згодом — до турків. Навіть такий покірний і корисливий слуга Москви, як гетьман Брюховецький, не міг терпіти постійного нехтування українських прав царем і також намагався порозумітися з Портою. За гетьманування Петра Дорошенка, що обмежувалося Правобережжям, втручання турків у справи України набрало великих розмірів. 1676р. величезне турецьке військо вторглося в Україну й мало не привело її під зверхність Порти. Коли скидали безпосереднього попередника Мазепи, Івана Самойловича, одним із головних звинувачень, висунутих проти цього гетьмана, були його підозрілі зв’язки з кримськими татарами. Таким чином, коли Мазепа 1687р. прийшов до влади, всі альтернативи московському сюзеренітетові — Швеція, Польсько-Литовська держава й Туреччина — були випробувані. Коли настане час шукати іноземної допомоги проти царя Мазепі та Орликові, вони йтимуть добре второваним шляхом.
