Mazepyntsi. Ukrainian separatism at the beginning of ХVIII century
ЗВ’ЯЗКИ КОЗАЦЬКОЇ УКРАЇНИ З ЦАРЯМИ
З огляду на проблеми, що з ними царі раз по раз стикалися в Україні протягом другої половини XVII ст., постає питання про засоби, за допомогою яких вони могли правити цією країною. Як вони підтримували контакти з українцями? Як наглядали за ними? І до якої міри могли розраховувати, що їхнім наказам коритимуться?
Установою, що підтримувала зв’язок між царем і Гетьманщиною, був Малоросійський приказ (МП). Він був невіддільною частиною чинної в Московщині системи “приказів” і діяв як підвідділ Посольського приказу, тобто установи, що опікувалася закордонними справами царя. Заснований 1663р. (до того часу зв’язки з Україною підтримував сам Посольський приказ), МП проіснував до 1717р. Протягом цього періоду в ньому працювали пересічно близько двадцяти дяків, писарів, перекладачів та охоронців. Вони розташовувалися тільки в Москві, де жили в окремому будинку, разом із гетьманськими представниками, що приїздили до російської столиці.
У стосунках з Україною приказ здійснював три основних види діяльності:
1) Зв’язок і збирання інформації. Саме МП складав і направляв гетьманам послання, в яких виражалася монарша воля, передавав царям гетьманські прохання та рапорти. Приказ також посилав царські затвердження результатів козацьких виборів і ухвал козацьких рад. Іншою важливою й непростою частиною обов’язків МП було збирання необхідної інформації. Приказ намагався збирати відомості про всі аспекти життя України — у московських посланців, що поверталися звідти, у посаджених там воєвод, у російських та українських купців, членів українських делегацій. Але ці зусилля не завжди давали змогу створити точну картину реального становища на півдні. Згідно з Переяславською угодою, московські чиновники мали доступ лише до кількох українських міст, тим часом як решта країни була для них недоступна. Внаслідок цього в добуванні великої частини інформації вони залежали від українців. А гетьмани зазвичай були дуже перебірливі щодо інформації, яку надсилали до Москви. Через це події в Україні дуже часто заставали Москву зненацька.
2) Догляд і забезпечення російських залог. МП відповідав за постачання, поповнення та загальну поведінку російських залог, розміщених у декількох українських містах. Оскільки між цими залогами та козаками часто виникали конфлікти, одне з найделікатніших і найзабарніших завдань приказу полягало в тому, щоб їх розсуджувати й пом’якшувати.
3) “Консульська” діяльність. МП дбав про інтереси російських купців в Україні, видавав дозвіл на подорож між двома країнами, затримував і повертав до Гетьманщини тих українців, які перебували в Росії нелегально, та розв’язував суперечки щодо юрисдикції.
На доповнення до МП, українці мали власні засоби, щоб підтримувати зв’язки з царем. 1669 р., після низки бурхливих антиросійських повстань у Гетьманщині, козацька старшина здобула право тримати одного зі своїх членів у Москві як постійного представника. Одним із найважливіших обов’язків цього урядовця було передавати цареві скарги щодо свавілля російських залог в Україні. Царський припис указував, що запроваджену посаду має обіймати той, “кого гетьман і старшина й усе військо цього боку Дніпра виберуть, і жити йому вказав великий цар у Москві цілорічно, на особливому влаштованому дворі, і коло нього чоловікам п’яти чи шести, щоб гетьманові про справи й про образи на воєвод і вояків або інші справи в малоросійських місцях писати до вибраного, а вибраний приноситиме ті листи людям із приказу, а вони доноситимуть до великого царя“. Таким чином, українці здобули можливість висловлювати невдоволення поведінкою росіян у своїй країні.
Тим часом як між царем і Україною підтримувався відносно систематичний зв’язок, сам по собі Малоросійський приказ не міг, очевидно, забезпечити виконання царських наказів у Гетьманщині. Для цього були потрібні більш ефективні засоби.
На перший погляд, цар мав в Україні безпосередній. і дієвий засіб примусу. Згідно з Переяславською угодою, в декількох українських містах могли розміщуватися російські І воєводи й залоги. Спочатку домовилися, що залоги стоятимуть у Києві та Чернігові. Однак ані Хмельницький, ані його наступник Іван Виговський не дозволили, щоб воєвода був і у якомусь іншому місті, окрім Києва. Пізніше, за слабкіших гетьманів, число обсаджених воєводами міст зросло до п’яти — Київ, Чернігів, Переяслав, Ніжин і Остер. Загальна чисельність військ у цих залогах протягом другої половини XVII ст. постійно змінювалася. В середині 60-х років вона досягла 12 тис, але згодом упала аж до 1900 чоловік.
Здебільшого перебування воєводи та військових залог не лякало українських козаків. Хмельницький погодився на їхню присутність, оскільки вважав, що цар, як верховний володар України, має брати участь у ЇЇ захисті. Але ні він, ані його найближчі наступники не дозволяли залогам втручатися у внутрішні справи країни. І якщо воєводи та залоги справді зміцнювали царську владу в Гетьманщині, то вони жодною мірою не могли забезпечити там покірне виконання бажань Москви.
Силовий тиск цих залог обмежувався їхньою порівняно невеликою чисельністю. Навіть у часи найбільшої присутності їхнє співвідношення до боєздатних українських козаків становило 1:4, інколи навіть 1:20. Таким чином, оскільки вишкіл та військове спорядження українських і російських військ були в XVIIст. приблизно однакові, царі та воєводи не могли розраховувати на те, що зможуть накинути свою політику силою. Наприклад, коли 1658р. гетьман Виговський відкинув московську зверхність і Олексій Михайлович зібрав проти нього 150-тисячне військо, козаки у спілці з татарами в червні 1659р. розбили більшу частину російських сил під Конотопом. Після цього удару традиційні московські кавалерійські частини вже не піднялися. Слабкість російських залог в Україні переконливо продемонстровано також 1668р., коли козаки і міщани, обурені зростанням кількості воєвод та їхніми здирствами, напали на росіян і порівняно легко вигнали їх з українських міст. Після цього воєводи знову зосталися лише в п’яти містах, а чисельність їхніх військ різко зменшилася.
Зрозуміло, отже, що ні бюрократичні установи, ні російські залоги не могли гарантувати виконання Україною царських бажань. То якими ж засобами намагалася Москва накинути Україні свою волю? Передусім це досягалося хитрою політичною тактикою. Зокрема, Москва проводила політику “поділяй і пануй”, аби, з одного боку, налаштувати старшину проти простих козаків і селян, а з іншого — посіяти незгоду поміж старшиною та гетьманом. В обох випадках цар був за арбітра, й у цьому полягала справжня основа його впливу в Україні. Проте, щоб така політика мала успіх, Москва мусила пильнувати, аби на гетьманство обирали людей, відданих цареві. Таким чином, протягом другої половини XVIIст. обрання нового гетьмана мало вирішальний вплив на характер російсько-українських відносин.
