Endless battle (Poem)
Introduction…
“Here, Your Majesty, the great event which will be followed by the greater ones…”
From the letter of marquis de Ferriol, French ambassador in Turkey, to Louis XIV, in July 1709.
There are many beautiful countries all over the world,
many languages and many folks… But now
there is only one to which we make a deep bow
for it won’t get down on its marrowbones, —
to unbowed Ukraine!
Далеко на Сході — руїна страшна,
І наша Вітчизна — в пожежі;
Та гордо над морем звелася вона,
Неначе нездолана вежа!
Вона за бійцем посилає бійця
Вогонь почорнілого степу.
Вдивіться ж у риси ясного лиця
її полководця, мистця і бійця —
Нескореного Мазепи!
Багато на світі є гарних країн,
І мов, і народів… Та нині
Одній ми складаєм найнижчий поклін
За те, що не хоче згинати колін, —
Прекрасній своїй Батьківщині —
Нескореній Україні!
***
Немов павук, снує московський цар
Підступний плян хамелеона:
То йде походом на татар,
То ген під Крим він шле драгонів,
То ген, на Північ, кинувши полки,
Він вимага підмоги з України…!
І гинули усюди козаки —
Краса і цвіт моєї Батьківщини.
І в Україні гетьмана зоря
Що далі нижче падає. — Що ж буде?
Зміняв він нас на золото царя,
Чи щось задумав?… — гомоніли люди.
— Невже продав наш вільний Рідний Край?
— Куди жене полки із України?
— Карай нас, Боже, та карай
В ім’я добра для Батьківщини! —
А над Невою, в місті, де лягли
Тіла козацькі муром у багнюку,
Де двоголові щіряться орли, —
Великий Зрадник потирає руки;
І шле Петро Мазепі щедрий дар:
Сто соболів та царські позолоти,
І золото (відняте у татар),
Як знак довір’я, шани і турботи.
***
Та хто це, хто це уночі,
Коли кричать сумні сичі,
Мчить на коні в полях безкраїх?
І хоч в дорозі занеміг,
Чом не шукає він доріг,
А бездоріжжя вибирає?
З Батурина помчав гінець,
Ярами, степом навпростець,
Як наказав Ясновельможний.
Здається, ще лиш мить малу —
І обернувся б у стрілу
Той таємничий подорожний!
Лиш місяць бачить із висот
Як гетьман, сповнений турбот,
Вночі в Батурині — в столиці,
Із Орликом чоло схиля
І в дальню путь благословля
Свого гінця — крилату птицю!
***
Назустріч цокають полки,
Залізні твердо ставлять стопи,
Аж чути крок їх гомінкий
В найдальших закутках Европи.
Шумлять знамена бойові —
Блакитний хрест на злотім полі,
Вони в диму, вони в крові —
Але священна кров для волі!
Хоробра армія іде,
Гуде із Швеції потоком:
Це ж сам король її веде
На славу вічної Европи!
Він вістря гострого меча
Вже скерував на ту країну,
Що смертним стиском обруча
Стискає й нашу Україну;
Що грозить Швеції з Двини,
Що й Польщу охопив завзяту,
Що пнеться в гуркоті війни
Тюрму — імперію скувати!
І так на тлі кривавих хмар
Зійшлись на бойовому полі
Два велетні: король і цар, —
Зіткнулись воля і неволя!
…Невтомно мчиться наш гінець,
Туди, на Північ післанець:
Комусь із двох у цій війні
Моя Вітчизна скаже: «Ні!»
***
В Батурині, у палаці високім
Зібралася висока старшина,
І сивий гетьман — юне жмурить око,
І так до всіх промову зачина:
— Після Богдана наша Україна
Нікому вже не схилить корогви.
Хто ж це сказав, що хилимо коліна
Під знамено голодної Москви?
Не заважайте гетьману своєму,
Я свій народ на зраду не веду!…
Панове! На порозі Вифлеему
Ми нині вже!… —
Як складно, доладу Він говорив!
Як юні очі сяяли,
Який був певний владний жест руки!
Коли б ви знали, про гінця хоч знали,
Полковники, селяни, козаки!…
— Веди нас, гетьмане! Та не Москві на влови
На ті слова всі обізвались вмить.
— Заждіть ще рік, — останнє впало слово
І гетьман зором, сповненим любови,
Провів гостей…
Батурин ніби спить…
***
А вершники линуть
Копита цокочуть…
Не спить Україна
І спати не хоче.
Яке бездоріжжя!
Яке роздоріжжя!…
На гетьмана з гнівом
Встає Запоріжжя!
Дзенькочуть — брязкочуть
Московські кайдани… —
На гетьмана в гніві
Селяни й міщани!
Козацькі дружини
В чужу сторононьку
Ідуть з України
Кудись в Московщину!…
Ідуть не за брата,
Ідуть воювати —
За лютого ката
Голівку складати!
Не знає Вкраїна,
Що цар на кордоні
Тримає готові
Осідлані коні…
Що мусить наш гетьман
Високою грою
Тримати подалі
Московськую зброю!
Що сили збирає,
Не кажучи й слова,
Для Рідного Краю —
Своєї любови!
Що в Орлика в скрині
Святий, як ікона,
Є плян не від нині,
Як нищить драгонів,
Як вдарити разом
Із Карлом в союзі… —
Стокгольм і Батурин —
Це друзі! Це друзі!
Вони посилали
Гінців не сьогодні…
І долю поклали
У руки Господні,
І важиться доля
Отам, серед поля,
Де шведські гармати
Й московська сваволя!
Де, вічно живі,
В лаврах чести і слави
Здіймаються дві
Европейські держави —
Дві горді країни
Випростують крила:
Моя Україна
І Швеція мила!
***
Та раптом — що це? Чий наказ?
Ще ж не прийшов жаданий час!
Чом Карло повернув полки
До берегів Десни-ріки,
Коли вже ціливсь наяву
У перелякану Москву?!
«Королю, друже! Ще ж не час,
Іще ж я не покликав вас!…»
Та сталося! Король-юнак
Подав полкам рішучий знак,
І в Україну перейшли
Його війська. Ще ж не були
Готові тут!
І вже в огні Петро з’явився на коні
Під Києвом! Кляне ввесь світ,
Збагнув, що даром стільки літ
Хотів він гетьмана купити!…
Як Україні не плати,
Як не пали — та не спалити,
Не надломити, не зломити,
її, її — не досягти!
***
В ту ніч Батурин запалав…
Востаннє гетьман тут бував
З почотом, в золоті і славі;
У цій столиці, де кував
Селянський край — в міцну Державу
О, Боже! Все в Твоїх руках!…
І на міцних степовиках
Помчали гетьман з старшиною
Вперед, до Карла, що зорів
На тлі Чернігівських борів
Зорею Півночі ясною.
Так стрілись два володарі,
Під звук фанфар — на злу пригоду,
Занадто рано, назорі,
Не дочекавшись сонця сходу:
Не встиг наш гетьман об’явить
Свій давній плян всьому народу.
Лиш Запоріжжя, що жило
Свободи духом незборимим,
Вже степ копитом пропекло,
Уже війни покрилось димом:
Вже дев’ять тисяч козаків
Стоять при гетьмані, готові
Із шведом-братом розділить,
І поле слави, й поле крови.
Та сотню тисяч шлють-женуть
Петро і Меньшіков із гиком,
І Карла й гетьмана клянуть,
І все, що може розітнуть
Обруч імперії навіки!
***
Із Маніфесту Карла XII, виданого до українського народу, у Ромнах, у листопаді 1708 року:
…«З Божою допомогою хочемо боронити український народ і хоронити його аж до хвилини, коли, скинувши із себе московське ярмо, поверне він свої давні права і вольності»…Із листівки Петра І, виданої на Харківщині 1709 року:
… «Підлий зрадник Мазепа хоче відділити Україну від Росії, щоб зробити з неї незалежне князівство та ще й долучити до нього Волинь»…
***
Не для багатства, не для слави,
Не для пустої похвали
Могутнє вогнище Полтави,
Король і гетьман розвели!
Не для пригоди, не для втіхи,
Не від бездумної руки
Палили власні милі стріхи
Обранці долі — козаки!
І від Стокгольму до Полтави
Знамена шведські бойові
Лишали довгий слід кривавий,
Шуміли, Боже, не для слави,
Для смерти чадної Москви!
Та бій почавсь зарано…
Куля
Вп’ялася в ногу короля…
Впав Адлерфельд…
Уже хитнулась
Морською хвилею земля!…
— Де Піппер?
— Стакельберг?
— Де друзі,
Козацький сотник?…
— Не питай!?
Вже хилиться наш Край у тузі,
Вогнем пропечений наш рай!
Ще йдуть в атаку…
Б’ють гармати…
— Угору, браття, коругви!… —
— Король убитий? — Божа Мати!…
Козак підбіг: — Живий! Живий!… —
В розпуці гетьман, та спокійно
Військам накази віддає…
Були ж і є, і будуть війни
В яких і смерть, здається є
Безсмертя знаком!..
В ту хвилину
Збагнув Мазепа: в цім бою
Встає прийдешня Україна,
Державна, дужа і єдина —
За долю бореться свою
Що значить бій в житті народу? — хмара,
Важка, але коротка мить:
Де ділись обри? Де хозари?
Де половці? Де..
Бій гримить…
Почався відступ…
Зойки…
Рани…
Всі сили кинула Москва…
Кричать міста… Дзвенять кайдани…
Палає степ… Горить трава…
І рештки армій далі, степом
Відходять у Турецький край;
І за усіх тоді Мазепа
Останнє шепотить:
— Прощай!
Прощай, наш Рідний Краю! Знову
Ми прийдем, щоб спинить розбій —
Він лиш почавсь вінком терновим,
Нескінчений Полтавський бій
Та бачу, бачу їх, крилатих,
Що вже ростуть з глибин землі —
Вони цей бій закінчуть святом
У спопелілому Кремлі!..
Так. Що це — бій в житті народу?
Коротка, хоч болюча мить.
Та він і нині про свободу
Святою сурмою сурмить!
Король і гетьман силуетом
На Сході світу устають,
Щоб повести усю плянету;
На бій — на справедливий суд!
І він закінчиться у славі,
У сяйві радісних знамен
Цей гордий бій біля Полтави —
Цей день народження Держави, —
День волі націй і племен!
1957 р.
