One thousand seven hundred nine. Historical novel on the times of the hetman Ivan Mazepa
The collected stories of the well-known writer Leonid Poltava (1921–1990) comprise the historical novel “1709″ on the times of the hetman Ivan Mazepa and the poem “Endless battle“. In artistic form the author depicts the period of heroic struggle of the Ukrainian Cossacks in union with the troops of Charles (Karl) XII for independence of Muscovite State.
Видання здійснено з нагоди 295-ліття з дня трагічної поразки під Полтавою та рекомендоване всім, хто цікавиться минулим рідного краю та переймається його долею тепер і в майбутньому.
Зміст
Вступне слово
Смак сонця — смак життя
Гармашів хутір
Шабля гетьмана Мазепи
Гості
Жан Казімір Балюз
Остапова наука
Гетьманські кур’єри
Мелашка
Петро І у Києві
Осінь 1707
Зустріч володарів
Шведи в Писарівці
Кобзарі
Нічний гість
Царська печатка
Остап вирішив
Бій під Полтавою
Вітрова Балка
Три слова
Сповідь
Барильце з золотом
Москва в Писарівці
Справжній союзник
Пожарище
Млинові жорна
Сканована книга «Тисяча сімсот дев’ять. Історичний роман з часів гетьмана Івана Мазепи» Леоніда Полтави у форматі pdf.
Частина 1
Частина 2
Частина 3
Частина 4
Частина 5
Частина 6
Частина 7
Частина 8
Частина 9
Частина 10
«Він знехтував всім, що було йому найдорожчого на світі, знехтував і самим життям — аби піднести свою вітчизну і визволяти її з московського ярма…»
Слова Орлика про Мазепу.
Року Божого 1687 небачена й нечувана доти подія сталася на Гармашевому хуторі, що сховався у вибалку недалеко від Роменського шляху: хтось у полі вкрав плуга!
Бували всякі крадіжки, від кількох яблук чужому садку аж до цілого табуну коней у Пісках, викраденого циганами; траплялося, що й дівчину викрадав хлопець у незгідливих батьків та мчав з нею буйними степами аж на вільне Запоріжжя або й на Чорномор’я, де ставили собі хату й виховували дужих синів. Розповідали люди, що колись один татарин наважився був у Білій Церкві по хрест Божий сягнути, аж тут грім з ясного неба вдарив і згоріла церква разом із нечистим бусурменином…
А тут украдено плуга, усю зброю, всю надію, всю силу селянську, — і ні тобі грім не вдарив клятого хапугу, ані земля не тріснула під ним. Тільки й залишилися на чорноземлі сліди копит чужих коней, та й вони побігли до битого шляху, хіба ж знайдеш? Господи, та тим шляхом колись татари вовчими тічками пробігали, і козаки з піснями проходили, і польські загони проскакували, а московські драгуни, немудро в Україну Хмелем раз покликані, від часу до часу ще й досі з’являлися; брели тим шляхом і колишні татарські люди, втікачі з азійської чи турецької неволі; шкандибали ним і незрячі кобзарі-нетяги… Інколи отакі й на хутір заходили, і тоді Гармашиха завжди знаходила в холодному льоху чим підживити людину в лихій годині. Але такого ще не бувало, про таке ще й не чули, щоб серед білого дня, у святую неділю, та хтось украв плуга!
Гармашів хутір
Борітеся — поборете, Вам Бог помагає…
Тарас Шевченко
Жили Гармаші, — а їх було тільки троє: Олекса, Марія та ще молоденький синок їхній Остап, — жили по християнському закону й звичаю. В неділю їздили в село до церкви, хоч воно було й далеченько, а в будні орали й сіяли, косили й молотили, звозили, продавали на ярмарках у славному місті Ромні. А на випадок неврожаю — не дай того, Боже! — завжди вирощували кілька пар породистих татарських коней із самого Криму, бо то завжди певні гроші. Доводилося пильно стерегти скакунів; при тому ділі стояв чорноокий стрункий підліток Остап. Він так любив коней, що після кожного ярмарку аж плакав.
Так жила ця родина на хуторі, під витьохкування солов’їв весною, під медово-солодке дзижчання бджіл улітку, у велетенській задуманій тиші осени, коли вся земля вже звільнялася від незліченних плодів; так жили і під холодне завивання сніговію та вовків узимку, коли часом Остап не наважувався йти пішки в сусіднє село до свого приятеля Сидора, а сідлав доброго коня.
І ось цю родину, в якої рідко коли загоювались пооббивані й натерті від праці руки, а на покуті завжди блимала Божим очком лямпадка в товаристві дерев’яних голубів на блакитних ниточках, — оцю родину отак безбожно хтось пограбував: украв плуга!
Та, мабуть, легше було знайти вітра в полі, аніж того простого залізного скарбу, без якого селянин як той човняр без весла! Оглянули все навколо, обходили, побували із скаргою і в пана писаря Іваненка-Деригуза, що в сусідньому селі проживав. Той пан писар був такий, як приказка каже: «Як схоче — то й на гору скоче, а не схоче, — то й з гори не злізе». Чи це не через нього й село назване Писарівкою (та люди оповідають, що то від писанок, бо дуже вже гарно там уміли писанки розписувати).
У Писарівці Остап на хвильку забіг до свого вірного приятеля Сидора Вовка, що його батько не раз бував на Запоріжжі, а Сидір тепер перед кожним хизувався викладеним сріблом козацьким пістолем. Сидір був трохи старший за свого приятеля. Користуючися повесняним затишшям на полях, юнак кудись поїхав, а куди — до ладу й батьки не знали… Почекавши трохи сина на вулиці, зайшов до Вовків і Олекса Гармаш.
— За нашого нинішнього гетьмана вже скоро й душі почнуть красти, — почувши новину, обізвався старий запорожець Вовк. — Податки он які накладає, а Москві коли б тільки поклони слав, а то й добро наше.
— Та що ви, дядьку, про гетьмана, — обізвався, глянувши на понурого батька, Остап. — Ми про плуг, а ви про гетьмана!
— Дурний ти ще… — повагом відповів Вовк, пригладжуючи білу чуприну, посивілу замолоду, з часів запорозьких виправ на турка. — Плуг і гетьман — це наші багатства. Та ось плуга хтось украв, а гетьман як здурів на старість, занадто старається, про таке вже й у Переяславській умові не було сказано!
Обоє Гармашів мало розуміли мову Вовка. їх турбувала доля плуга, а все інше було далеке й мало цікаве.
— Візьміть отам у повітці мій, у мене їх аж три, — сказав на закінчення відвідин Вовк. — Доки є чим — будемо ділитись, а як не стане — будемо битись. — Гармаші засміялись, а запорожець, що випадково тут у селі осів на землі, додав: «Битимемо того, хто до такого життя доводить».
Виїжджаючи з подвір’я з новеньким плугом Вовковим, Гармаші побачили, як пан писар у яскравому лапсердаці городському кудись пильно поспішав, вимахуючи сукуватим кийком, що служив йому за паличку. А напівдорозі до хутора Гармашам здалося, що на полудрабку гейби задзвенів позичений плуг. Ні, то долітали дзвони з Писарівки! І чого б це їм, та ще отак радісно, дзвонити в будній день?!
Але пояснення того послала сама доля: з вибалку вилетів на сивому від піни румакові Сидір Вовк, товариш Остапів. Його бистрі очі відразу впізнали на шляху Гармашів; юнак круто повернув коня й помчав до підводи. «Оце справжній козак росте!» — любуючись вершником, подумав Гармаш. Дійсно, молодий Вовк сидів у сідлі, як сам король на троні: рівно, упевнено, гордо, і здавалося, що й сама куля не змогла б вибити його із сідла!
— Здорові будьте, дядьку Лексію! Здоров, Остапе! — гукнув Сидір, підскочивши конем до воза. Обличчя його було спітніле й припорошене курявою довгої дороги, а гарно зшита брунатна свитка здавалася зліпленою із самої куряви, аж сизою.
— Здоров, синку! Здоров, Сидоре! — привіталися Гармаші, спиняючи воза. — Плуг від вас веземо, бо нашого, з новим лемешем, украли!
— Знаю вже, знаю! Так то ваш був?.. — викрикнув Сидір і скочив з коня.
— Як то ти знаєш? Ти ж у селі не був!
— А знаю, бо бачив… Тільки мені і в голову не стрельнуло, щоб то ваш був! — пояснював Сидір. — Біля Пісків назустріч мені їхав драгунський обоз, самі вози, вершників і не бачив. А на одному возі зверху на лантухах бачив я плуга — мабуть, то й був ваш!
— Чортові діти! — вигукнув і собі старий Гармаш. Так це його москалі вкрали? Обозники!..
— Мабуть, і не обозники, дядьку Лексію, а таки самі драгуни, бо до Пісок далеченько, тільки на швидкому коні туди могли плуга довезти! Та що там той плуг, нехай уже його тягнуть, як схопили! Ось яку я новину везу, а може, вже й чули в селі: Україна нового гетьмана собі вибрала!
Ця вістка вразила і старого Гармаша, бо досі як жилось, так жилось під Самойловичем.
— Кого ж це й чого? — запитав Гармаш.
— Кримські татари і його, й московського генерала Голіцина побили, поламали ребра спільникам… Скільки
нашого люду там загинуло! І все по-дурному. От козаки взялися й скинули, бо їх право! І вибрали, кажуть, такого, що нікому нас на поталу не дасть…
— Кого ж це? Та й звідки, Сидоре, ти про таке знаєш?
— Ясновельможного пана гетьмана Івана Мазепу! — повагом вимовив юнак десь почуту формулу величання.
— Мазепу так Мазепу, — не дуже-то поділяв радість Сидорову старий Гармаш. — Як він мого плуга в злодіїв відбере, отоді і я признаю чоловіка і гетьмана…
Завчасу постаріле від праці обличчя селянина покраяли зморшки, що нагадували скиби землі. І він знову подумав про свого плуга, про злодіїв. І даремно із села у вечоріючому небі плив радісний дзвін, що сповіщав степам України про прихід нового володаря: старий Гармаш думав про своє.
— Сидоре, я прийду в неділю, так розкажеш! — вигукнув на прощання молодий Гармашенко, і вони роз’їхалися так швидко, як і стрілись, бо Вовк погнав коня назустріч радісним дзвонам.
В той час попередній гетьман України, старий і деспотичний Самойлович, уже трясся в московському тарантасі в дорозі на Москву й заслання. Народ не шкодував за ним. «Хай і гірше, аби інше!» — говорили люди, але всі сподівалися кращого: у народі вже віддавна ішла чутка про Івана Степановича Мазепу, тоді ще генерального осавула; казали, що він дуже вчений, бував і в Парижі, та що навіки посваривсь із усім ненависним польським королем…
Related articles:
- Gun art foundry in Hetmanship at the times of Ivan Mazepa governance —
- Childhood and adolescence of Ivan Mazepa in the midst of his times —
- Hetman Ivan Mazepa in a struggle for the Right-Bank Ukraine —
- Hetman Ivan Mazepa and Zaporizhian Sich: from misunderstanding to the union —
- Ivan Mazepa in questions and answers —
- Hetman Ivan Mazepa as the reformer of the Cossacks’ State —
- Hetman Ivan Mazepa — hero of Ukraine —
