Геополітичні креслення гетьмана Мазепи

З підрозділу «Діяльність Мазепи»

Олександр Дубина

Геополітичні креслення гетьмана Мазепи

ІІІ.

Геополітика визначає життєздатність і міць тієї або іншої держави такими головними факторами: простір; природні багатства й економічний потенціал; населення (кількісний та якісний аспекти). Інколи до цих факторів додають суспільство та уряд⁴².

Розгляд діяльності гетьмана Мазепи показує, що всі його зусилля як в галузі внутрішньої, так і зовнішньої політики були сконцентровані на забезпечення взаємодії та активізацію всіх цих факторів в Україні.

Очевидно, що найскладнішою була проблема життєвого простору Української держави, штучно розірваного навпіл між Московією та Річчю Посполитою. Чи не найпершим негативні сторони українського геополітичного простору науково виклав В’ячеслав Липинський. У своїх «Листах до Братів-Хліборобів» історик зазначав: «Між статичними причинами нашої недержавности перше місце займає наше ґеоґрафічне положеня:

на битім шляху між Азією і Европою,
на ґеоґрафічно несталім погряниччю двох ріжних культур: Візантийської і Римської,
без захищених природою гряниць од сусідніх держав.

З погляду політичного наше ґеоґрафічне положеня — найгірше в Европі. Навіть Московщина в положеню безмірно кращім, бо, захищена горами, лісами та болотами, вона ніколи не була тим битим степовим шляхом, через який перевалювались з Азії в Европу, і уступали під натиском Европи на Азію, ріжні кочовничі орди.»⁴³.

Вади свого географічного положення добре розуміли у Запорозькій Січі. «Займаючи відкриті й нічим не захищені степи, запорожці не могли й думати про те, щоб триматися незалежно від Росії, Туреччини й Польщі. Інша справа, якби вони займали малодоступні або зовсім недоступні місця, як Крим або Кавказ. Тоді. із Запоріжжя могла б вийти свого роду Чорногорія», — відзначав Дмитро Яворницький⁴⁴.

Богдану Хмельницькому вдалося не тільки подолати ці геополітичні складнощі, але й обернути їх на свою користь. «Два світи зустрілись на Україні; дві відмінні культури і два инші протилежні закони. Але взяті за Гетьмана Богдана в міцні карби української держави, вони взаємно себе заплоднюють і родять ті нові форми людського життя, що своєю ориґінальностю і своерідностю надають окремий, індивідуальний, — ріжний від Москви і від Польщі — характер відродженій Українській Нації. Запозичивши від Сходу міцну, державну, абсолютистичну форму правління і прищепивши її на ґрунт, вироблений під впливом індивідуалістичної, свободолюбивої, аристократичної культури Заходу, Гетьман Хмельницький зумів боротьбу між Сходом і Заходом на території українській асимілювати й унешкодливити», — писав Липинський у своїй іншій праці⁴⁵.

Але наступникам Богдана не поталанило втримати завоювання великого гетьмана. І те, що збудував Хмельницький на хвилі всенародної революції, Мазепі в умовах жорсткого і всеохоплюючого контролю Москви довелося відбудовувати буквально по крихітках.

Насамперед, гетьман Мазепа зробив спробу «відкоригувати» Коломацькі статті з метою зміцнення своєї влади. І це йому вдалося. Відразу ж після державного перевороту в Росії восени 1689 р., коли Петро І усунув від влади свою сестру Софію, гетьман подав царям Іоану Олексійовичу та Петру Олексійовичу статті про різні справи, що були схвалені російськими монархами практично без поправок. Т. Г. Таїрова-Яковлева, яка першою дослідила цей документ, увела його в науковий обіг під назвою «Московські статті гетьмана Івана Мазепи»⁴⁶. Задоволення царями «покірного прохання» гетьмана «нікому малоросійських городов жителем своих Царского Величества жалованных грамот на села і мелницы без листов ево гетманских давать не указали» (пункт 10 статей) дослідниця абсолютно справедливо розцінила як «серйозне посилення внутрішньої влади гетьмана, що ставала в Україні, таким чином, верховною над владою старшини й російських воєвод»⁴⁷.

З точки зору дослідження геополітики Івана Мазепи особливий інтерес являють пункти 11 і 12 Московських статей.

У п.11 гетьман висловлює побажання: «В охотных полках конных и пеших людей в розписи умалилося, і чтоб Іх Царское Величество указали те полки новыми людми доповнить». Це побажання було задоволено повністю: «Великие Государи Их Царское Величество указали ему, гетману, в те охотные полки людей дополнить, а сколко числом і о том учинить ему по своему разсмотрению, толко того смотреть і беречь накрепко, чтоб от того малоросійских городов жителем в зборе денежной казны и хлебных запасов на дачу тем охотным полкам не было тягости і болших убытков»⁴⁸. Отже, «під крилом» Московського царства Мазепа отримав змогу будувати українське регулярне військо «на власний розсуд», що сприяло зміцненню геополітичних підвалин замисленої ним держави. Щоправда, в майбутньому він не використає повною мірою цей карт-бланш.

У п.12 йшлося про те, «Чтоб указали Великие Государи Іх Царское Величество Новобогородицкой город доволно ратными людми із женами населить, при которых бы ратных людех із малоросійских городов жители зело охотнее на слободе селитися і разселятися». У такий спосіб гетьман намагався залюднити південні рубежі своєї держави (сучасна Дніпропетровщина) українським населенням. На це він також отримав дозвіл: «Да хоча бы гетман, служа Их Царскому Величеству, радение свое показал, чтобы малоросійских городов жителей указное число тысячу семей поселить около того города і о том бы он розослал по городам листы свои, чтоб охочие люди шли туды на житье без опасения»⁴⁹.

З перших же днів свого гетьманування без зайвого галасу Мазепа розпочинає повзучу експансію на Правобережжя, порушуючи тим самим статті Вічного миру, які він прекрасно знав. Так, вже 17 вересня 1687 р. він видає універсал про «підтвердження дозволу київського митрополита Гедеона Святополка Четвертинського Київському Кирилівському Святотроїцькому монастирю зайняти Ржищевський монастир, з наданням йому села Ячники та давніх земель Ржищевського монастиря»⁵⁰. До того ж в універсалі було зазначено, що ці землі належать до лівобережного Переяславського полку! Але ж згідно зі статтею VII Вічного миру, землі на правому березі Дніпра між Стайками і Тясмином по лінії Ржищів — Терехтемирів — Канів — Мошни — Сокольне — Черкаси — Боровиця — Бужин — Воронків — Крилов — Чигирин перетворювалися на незаселену нейтральну смугу і аж ніяк не могли належати до Переяславського полку.

9 лютого 1688 р. універсалом Мазепи Київському Межигірському монастирю підтверджуються володіння, серед інших, зокрема, і на село Чернин у Переяславському полку, розташоване проте на колишній території Білоцерківського полку, причому досить далеко від Дніпра, вглиб Правобережжя⁵¹.

19 червня 1693 р. Мазепа підписує універсал Київському Братському монастиреві на захист від пустошення монастирських лісів біля Карпилівки, Косачівки і Виповзова. Адресований цей універсал був «полковникови киевскому, старшине полковой, сотником» і т. д., тобто — Київському полку⁵². При цьому Івана Степановича зовсім не обходило, що Карпилівка розміщалася на північ від кордонів правобережної частини полку.

24 лютого 1695 р. Лубенський Мгарський монастир отримує оборонний універсал на монастирські пасіки на правому березі Дніпра за Мошнами⁵³, тобто знову ж таки за лінією нейтральної смуги, що не підлягала заселенню.

Коли ж польський коронний гетьман спробував припинити експансію Мазепи й відправив для осадження в Мошни своїх людей, український гетьман негайно вдався до контрзаходів. Він написав листа до переяславського полковника І. Мировича, в якому сповіщав, що поляки не мають права осаджувати міст і сіл на відстані п’яти миль від Дніпра (32,5 км), а тому повинні вивести людей з Мошен та інших наново осаджених слобід. Проте такої норми щодо Мошен у російсько-польському договорі не було; в ньому п’ятимильна смуга встановлювалася вздовж Стугни, а не Дніпра. Зрештою полякам у Мошнах, що мали за договором залишатися незаселеними, так і не вдалося закріпитися⁵⁴.

Поступово експансія Мазепи на Правобережжя, що спочатку відбувалася епізодично, набула планомірного характеру. Як зазначали упорядники частини ІІ «Універсалів Івана Мазепи» Іван Бутич і В’ячеслав Ринсевич, на початку XVIII ст. відбувається тотальне освоєння Канівщини, про що промовисто свідчить універсал Мазепи від 10 грудня 1701р. про підтвердження Переяславській єпископії наданих маєтностей (усього на 28 сіл, слобід і хуторів, що були вже тут засновані або відновлені)⁵⁵.

А з 1704 року, коли Мазепа на чолі 40-тисячного українського війська опинився на Правобережжі, він, користуючись послабленням Польщі в ході Північної війни, взагалі перестав перейматися умовами Вічного миру. Він стає реальним гетьманом «обох берегів» Дніпра. Дехто з дослідників украй невдало характеризує повернення правобережних земель їх справжнім власникам — українцям терміном «колонізація». Насправді ж ішлося про реабілітацію, відновлення статус-кво, повернення споконвічних українських земель українцям. А повертав ці землі Мазепа дуже рішуче, без будь-яких вагань. Наприклад, 1 вересня 1704 р., перебуваючи під Фастовом, гетьман підтверджує своїм універсалом права Анни Ліщанки Ханенчихи з сином на село Солов’їху, що розташоване фактично вже на Житомирщині⁵⁶, тобто — на території Речі Посполитої.

Протягом кількох останніх років учені опублікували значний масив документів Мазепи, який ще переконливіше доводить, що старий гетьман розглядав Правобережжя як невід’ємну складову України. Ще порівняно нещодавно, у 2006 році, упорядники публікації документів Мазепи — «Універсалів Івана Мазепи» у передмові до другого тому цього видання писали: «Мазепа, слідом за Самойловичем, в частині своїх універсалів величає себе гетьманом обох боків Дніпра. Відомо 50 таких універсалів, щоправда, 32 з них припадає на 1689 рік, 3 — на 1688, на інші роки по 1 — 2 універсали. Імовірно, на початку 1690-х рр. царський уряд заборонив, чи не рекомендував гетьманові робити подібну вставку в свій титул, з чим і пов’язано її наступне зникнення, проте це не завадило Мазепі проводити політику на приєднання українських земель за Дніпром до Гетьманщини»⁵⁷. Але, як виявила публікація так званого «Батуринського архіву» Мазепи, здійснена Т. Г. Таїровою-Яковлевою, царський уряд нічого Мазепі не забороняв. Навпаки, сам Петро І, принаймні з 1702 р., звертається у своїй кореспонденції до Мазепи не інакше як до «обоих сторон Днепра гетману»⁵⁸. Потім російський самодержець у своїх грамотах неодноразово повторює саме таке звернення до Мазепи⁵⁹.

Отже, ми нарахували 17 звернень Петра І до Мазепи як повновладного володаря обох берегів Дніпра (зауважимо, що друга частина «Батуринського архіву» ще очікує на свою публікацію, а отже, кількість подібних документів може зрости). До того ж з опублікованих ще в середині ХІХ ст. джерел до нас дійшла Грамота Петра І з таким саме зверненням, датована 3 вересня 1708 р.⁶⁰. Чому російський цар продовжував називати Мазепу саме так, коли сам український можновладець уникав цього терміну? Вочевидь, Петро І уявляв собі Правобережжя у складі своєї імперії. Він чудово розумів, що мешканці тих країв радше підуть під гетьманську булаву, ніж під його великодержавний скіпетр. Ну а після приєднання їх державницькі амбіції можна буде приборкати тими ж методами, що їх послідовно проводив російський цар у Гетьманщині. Що ж стосується Івана Мазепи, то він не хотів зайвий раз розпалювати пристрасті й тихо і послідовно здійснював свою експансію на Правобережжя без дратування сусідів надмірним вживанням свого титулу.

Зусилля Мазепи по возз’єднанню Лівобережжя й Правобережжя мали ще один надзвичайно важливий геополітичний аспект. Йдеться про прагнення контролювати найважливішу водну артерію України — Дніпро та його басейн. З точки зору одного з творців української геополітичної думки, Юрія Липи, ріки «об’єднують населення і його оселі як найважливіші засоби комунікації. Особливо важливі великі, спокійні, долинні ріки». «Річна мережа формує одність території, її торгівлі, влади, звичаїв, врешті мови й релігії. Ріки формують групу людности на Україні впродовж тисячоліть. Сітка внутрішніх доріг української території достосована до мережі рік, до переправ, бродів і гирл. Як у біології індивідуальність зародку починається від пульсування окремої системи обігу крови в безформній плазмі, так духовний організм починається на Україні від пульсування мережива річних і зв’язаних з ними суходолових доріг», — підкреслював учений⁶¹. Іван Мазепа усвідомив цей геополітичний постулат ще наприкінці XVII століття. Під цим кутом зору стає зрозумілим, чому в авангарді його експансії на Правобережжя йшли монастирі: гетьман дбав не тільки про господарське освоєння спустошених земель, але й про відтворення та зміцнення єдиного українського духовного організму.

Як показав розвиток подій, Мазепа цілком слушно розраховував на підтримку правобережців. Це наочно виявилося після його вступу на Правобережжя у 1704 році й подальшого перебування там протягом наступних років. Ще яскравіше продемонстрували свою підтримку ідей української державності тамтешні жителі під час походу Пилипа Орлика, що відбувся 1711 року. «Більші, аніж на Лівобережній Україні, мали наслідки і вплив універсали й виступ Орлика на Правобережжі, куди він вступив безпосередньо. Тут симпатії українського народу, змученого московським пануванням, були цілком на боці Орлика і його замірів. В Черкасах, Каневі, Мошнах і в багатьох інших місцях Білоцерківського полку, а також полків Корсунського й Уманського жителі одверто ставали на бік Орлика. Українські кріпості здавались йому без бою, одна за одною. Народ, визволяючись з-під московського панування, охоче переходив на Орликовий бік, радісно вітаючи свого визволителя. Побідний шлях гетьмана встилався одними успіхами», — писав у 1918 р. перший український біограф Пилипа Орлика Василь Різниченко⁶².

Цю точку зору підтверджують і пізніші дослідники. Зокрема, доктор історичних наук Т. В. Чухліб, який на основі аналізу документальних джерел переконливо доводить, що Орлику під час першого етапу походу (лютий — квітень 1711 р.) вдалося заручитися підтримкою майже всього місцевого населення. На підтвердження цієї тези вчений наводить лист Петра І до О. Меншикова, де зазначається, що П. Орлика підтримує вся «задніпровська» Україна⁶³.

У якому вигляді та яких кордонах мислив Іван Мазепа свою Козацьку державу?

На жаль, дати вичерпну відповідь на ці запитання ми не в змозі: гетьман не залишив нам жодного документа з цього питання.

Деякі дослідники, наприклад, Д. Журавльов, схиляються до версії, що гетьман прагнув до утворення «князівства окремого», посилаючись при цьому на один з маніфестів Петра І до «вірного народу малоросійського», на «промову російського царя перед своїми офіцерами незадовго до Полтавської битви (де не було потреби вигадувати відверті пропагандистські дурниці)», а також на офіційний російський «Дневник» бойових дій 1708—1709 років, що містив листи, захоплені в шведському таборі після Полтавської битви, в яких ішлося про те, що кінцевою метою Мазепи було, «чтоб малороссийские козацкие народы от России были особое княжение, а не под Российскою державою»⁶⁴.

Так, насправді, Петро І неодноразово «викривав» такі плани Мазепи. Наведемо ще один документ, який підтверджує цю тезу. У своїй грамоті до «всього малоросійського народу» від 9 листопада 1708 р. російський цар заявляв, що нібито «король шведской» обіцяв приведеному ним до влади польському королю Лещинському віддати йому «малороссійской край», а «изменника Мазепу в Украйне самовластным князем над вами учинить»⁶⁵. Щось явно не «стикувалося» в цій агітці Петра. Як то міг бути самовладний князь у краї, відданому польському королю? Звернемо також увагу на те, що Петро в цій грамоті кілька разів вживає слово «Украйна». Робилося це явно в пропагандистських цілях, аби привернути симпатії українців у так званій «війні маніфестів», яку, забігаючи наперед, відзначимо, Мазепа програв. Звернімо увагу й на формулювання Петра: «в Украйне», а не «на Украине»! Отже, творець Російської імперії вбачав в Україні не просто край, але й державний організм або, принаймні, його зачаток, який у випадку свого вдалого розвитку може в перспективі скласти проблеми для тієї імперії.

Тему «Іван Мазепа та ідея князівської держави» ретельно й всебічно дослідив Валерій Шевчук⁶⁶. Аналізуючи текст союзного договору України зі Швецією від 29 — 30 жовтня 1708 року, постановлений у Горках, який дійшов до нас у вигляді копії або витягу, він пише: «Тут чітко визначається, що Іван Мазепа — законний князь України, а сама країна зветься князівством, наступники ж Мазепи також мають бути князі. Є й назва: «Українське князівство», народ же зветься так само: «українським». Простір князівства не означено, але застережується, що завойовані козаками землі, як і «все те, що — як виявиться — належало колись українському народові, передається і задержиться в Українському князівстві», тобто Українське князівство тут бачиться на всьому етнічному просторі. Князівська влада гарантувалася Мазепі до його смерті, а шведський король не мав присвоювати собі герба і титулу князя України. Князь правив разом зі станами України. Ці факти найпереконливіше свідчать, що Мазепа також був не лише прихильником, але й носієм ідеї князівської України, інша справа, що вибороти такої держави він не зумів»⁶⁷.

Та й на основі свого блискучого аналізу В. Шевчук усе ж не дав точної відповіді на свої запитання. «Зрештою, те, якою хотів бачити Україну Мазепа, можна й доуявити на основі тих свідчень, що до нас дійшли. Це мала бути вільна, незалежна Україна, але в якій формі — чи князівської, чи козацької, чи змішаної князівсько-козацької держави — для Івана Мазепи, здається, не становило істотного значення, принаймні за княжими титулами він не ганявся», — робить висновок дослідник⁶⁸.

Головне у цьому висновку те, що Мазепа уявляв собі Україну не інакше як вільну незалежну державу.

До цього, мабуть, треба додати, що гетьман усе ж схилявся до спадкової монархії як форми правління. Слідом за Богданом Хмельницьким та Іваном Самойловичем, які готували своїх синів до гетьманства, Мазепа розраховував зробити своїми наступниками небожів. Та старший з них, Іван Обидовський, який краще підходив для цієї ролі, несподівано й загадково загинув на самому початку Північної війни, а молодшого — Андрія Войнаровського більше цікавили гроші дядька, ніж його гетьманська булава.

42. Юридична енциклопедія. Т.1. — К., 1998. — С.576.
43. Липинський В’ячеслав. Листи до Братів-Хліборобів // Хліборобська Україна. Книжка п’ята. Рік 1924 — 1925. — Відень, 1925. — С.167.
44. Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків. Т.3. — К., 1991. — С.289.
45. Липинський В’ячеслав. Україна на переломі. 1657 — 1659. Твори. Т.3. — Філадельфія, 1991. — С.133.
46. Яковлева Т. Г. Московські статті гетьмана Івана Мазепи // Український археографічний щорічник. — Вип. 10/11. — К., 2006. — С. 450 — 457.
47. Таирова-Яковлева Татьяна. К вопросу о внутренней политике Ивана Мазепы // Гетьман Іван Мазепа: постать, оточення, епоха. Зб. наук. праць — К., 2008. — C.78.
48. Доба гетьмана Івана Мазепи в документах / Упоряд.: С. О. Павленко. — К., 2007. — Док. №292. — С.254.
49. Там само.
50. Універсали Івана Мазепи (1687 — 1709). Ч.ІІ. — Київ — Львів, 2006. — Док. №11. — С.56.
51. Там само. — С.37.
52. Там само. — Док. №125. — С.171.
53. Там само. — Док. №142. — С.186.
54. Там само. — С.37.
55. Там само. — Док. №247. — С.284 — 287.
56. Там само. — Док. №292. — С.335 — 336.
57. Там само. — С.36.
58. Гетман Иван Мазепа. Документы из архивных собраний Санкт-Петербурга. Выпуск І. 1687 — 1705. Издательство С.-Петербургского университета, 2007. — Док. №39. Грамота Петра І И. С. Мазепе от 27 сентября 1702 г. — С.24.
59. Див.: там само. Док. №41. Грамота Петра І И. С. Мазепе от 21 октября 1702 г. — С.26; Док. №43. Грамота Петра І И. С. Мазепе от 3 ноября 1702 г. — С.27; Док. №71. Грамота Петра І И. С. Мазепе от 5 мая 1703 г. — С.40; Док. №90. Грамота Петра І И. С. Мазепе от 21 июня 1703 г. — С.48; Док. №109. Грамота Петра І И. С. Мазепе от 28 августа 1703 г. — С.55; Док. №113. Грамота Петра І И. С. Мазепе от 14 сентября 1703 г. — С.57; Док. №115. Грамота Петра І И. С. Мазепе от 27 ноября 1703 г. — С.60; Док. №130. Грамота Петра І И. С. Мазепе от 4 января 1704 г. — С.68 — 69; Док. №139. Грамота Петра І И. С. Мазепе от 18 января 1704 г. — С.72; Док. №153. Грамота Петра І И. С. Мазепе от 20 февраля 1704 г. — С.77; Док. №154. Грамота Петра І И. С. Мазепе от 20 февраля 1704 г. — С.78; Док. №156. Грамота Петра І И. С. Мазепе от февраля 1704 г. — С.80; Док. №164. — Грамота Петра І И. С. Мазепе от 9 марта 1704 г. — С84; Док. №168. Грамота Петра І И. С. Мазепе от 15 марта 1704 г. – С. 86; Док. №235. Грамота Петра І И. С. Мазепе от 27 мая 1705 г. — С.112.
60. Грамота Петра І до гетьмана І. Мазепи після страти Кочубея та Іскри. // Доба гетьмана Івана Мазепи в документах / Упоряд.: С. О. Павленко. — К., 2007. — Док. №612 — 615. — С.773–774.
61. Липа Юрій. Призначення України. Львів, 1992. — С.52.
62. Різниченко Василь. Пилип Орлик — гетьман України. Борщак Ілько. Великий мазепинець Григор Орлик. — К., 1996. — С.41 — 42.
63. Чухліб Тарас. Український гетьманат у Великій Північній війні 1700-1721 рр.: проблеми міжнародного та воєнно-політичного становища // Гетьман Іван Мазепа: постать, оточення, епоха. Зб. наук. праць. — К., 2008. — С.20.
64. Журавльов Д. В. — Вказана праця. — С.207.
65. Військові кампанії доби гетьмана Івана Мазепи в документах. / Упоряд.: Сергій Павленко. – К., 2009. — Док. №103. — С.410.
66. Див.: Шевчук Валерій. Просвічений володар. Іван Мазепа як будівничий Козацької держави і як літературний герой. — К., 2006. — С.134 — 170.
67. Там само. — С.148 — 149.
68. Там само. — С.169.