Геополітичні креслення гетьмана Мазепи

З підрозділу «Діяльність Мазепи»

Олександр Дубина

Геополітичні креслення гетьмана Мазепи

IV.

Монархічні прагнення Мазепи очевидні. «Він думав зорганізувати Україну на зразок сусідніх держав, а там скрізь, у Польщі, яка йому була найбільш знайома, в Угорщині, у Волощині і т. д., він бачив монарха й аристократію, що підпирає того монарха, а останній надає їй усякі привілеї, аби утримати її при собі. Отже, і Мазепа поставив собі за найголовнішу мету своєї діяльності витворити таку аристократію на Україні. Він був переконаний, що тільки тоді Україна здолає осягнути автономію, коли така аристократія витвориться. Його гетьманування тягнеться впродовж 22 років, і за весь той час вся його діяльність прямувала до того, щоб витворити численну заможну аристократію», — казав Володимир Антонович у своїх приватних лекціях з історії козацтва⁶⁹.

Ця, в цілому правильна, теза має, однак, істотну ваду. Саме тому, що Мазепа краще від інших монархій знав польську, він аж ніяк не хотів наслідувати її приклад. Кількарічна служба «покойовим» у короля Яна Казимира дозволила йому не тільки детально ознайомитися з історією Речі Посполитої, але й на власні очі побачити вади польської станово-представницької монархії. Він був безпосереднім свідком того, як обмеження королівської влади руйнує всю політичну систему країни. Мазепа знав, що апогею своєї могутності Польща досягла за останніх представників Ягеллонської династії, коли монархи були суб’єктами законодавчої влади (зазвичай нарівні з Сеймом, але деякі королівські декрети не потребували його схвалення), мали вищу виконавчу та судову владу, були верховними головнокомандувачами, мали право оголошувати війну та укладати мир. Після введення Генріхових артикулів 1573 р., що ту владу обмежили, польська держава стала на шлях свого поступового послаблення.

Негативну роль відіграло позбавлення шляхтою короля його воєнних повноважень. «Дворянство. серед внутрішніх і зовнішніх небезпек, що погрожували Польщі, зломило військову міць короля через прийняття закону, який забороняв йому мати постійне військо, за винятком особистої гвардії у 1200 чоловік. Таким чином, король опинився у повній залежності від дворянського ополчення», — зазначав професор Брюссельського університету Мартін Філіппсон. «За такий егоїзм і дурість польські дворяни були незабаром покарані», — наголошував учений, маючи на увазі неспроможність польського війська придушити «жахливе повстання козаків» на чолі з «лютим» Богданом Хмельницьким⁷⁰. «Із цих подій, — продовжував Філіппсон, — польська аристократія повинна була б зробити той висновок, що для порятунку батьківщини необхідні більша концентрація й тісне згуртування всіх національних сил. На ділі відбулося зовсім протилежне: на сеймі 1652 р. горезвісне Hberum veto (вільне вето. — О. Д.) одержало силу постійного закону. Питання про правильне голосування на сеймах ніколи власно й не порушувалося; більшість перекрикувала меншість, а якщо остання нізащо не хотіла підкоритися, то справа доходила до бійки, іноді навіть до вбивства. Тепер провели абсурдний закон, по якому рішення сейму мали силу лише при їхньому одностайному прийнятті. Ця нісенітниця вважалася тепер основним законом держави, навіть палладіумом (оплотом. — О.Д.) свободи. Любов до особистої свободи й до індивідуальної сваволі ніколи й ніде ще не приводила пануючу касту до такого пагубного й самовбивчого рішення. Свободі індивідуума тут, не довго думаючи, жертвували спокоєм, величчю й навіть самим існуванням батьківщини»⁷¹.

Процес розвалу інституту королівської влади тривав роками й збігся з майже безперервними війнами, під час яких твердість і стабільність цієї влади була необхідною. «З часів першого Вази (1587 р. — О. Д.) дворянство виявляло повну недовіру до престолу, майже марновірний страх перед absolutum dominium (абсолютною владою. — О. Д.), перед посиленням значення короля, до чого неминуче повинна була привести успішна зовнішня політика; усякій спробі реформ воно протиставляло пугало «Макіавеллі» та «Каллімаха»⁷² (тобто прихильників посилення королівської влади) й тим самим придушувало реформу в самому зародку», — писав відомий полоніст, професор Берлінського університету Брюкнер⁷³.

Пригадаймо, що Самійло Величко у своєму літописі називає Мазепу «Махієвель і хитрий лис». А Дмитро Яворницький писав, що «запорожці називали його «хитрий лис і махіавель»⁷⁴. Можливо, Д. І. Яворницький повторював визначення козацького літописця, радше, користувався й іншими джерелами. Можна припустити, що запорожці підхопили дефініцію Величка, не виключено, що сталося навпаки. Але й у тому випадку, якщо літописець був одноосібним автором висловлювання, воно заслуговує на особливу увагу. Насамперед тому, що Самійло Величко був високоосвіченою людиною, добре обізнаною зі звичаями польської шляхти й двору і знав, що означає там прізвисько «Макіавеллі». Згадаймо також, що Величко називає Мазепу «Махієвелем», описуючи конфлікт 1692 р. між гетьманом і тодішнім генеральним писарем Василем Кочубеєм, який не полишав мрій про гетьманську булаву й очолював опозиційний до Мазепи блок старшини. Отже, захищаючи свого «доброго пана» — Кочубея, літописець застосовує щодо Мазепи «пугало Макіавеллі», небезпідставно натякаючи на прагнення гетьмана до необмеженої влади.

І це прагнення було багато в чому зумовлене досвідом польської монархії. Наближений до Яна Казимира, Мазепа просто не міг не знати його пророчого попередження Сейму після абдикації в 1668 р. відносно того, що Польща впаде жертвою своїх жадібних сусідів, якщо не реформує свою систему⁷⁵.

Таким робом, уся логіка розвитку подій заперечує твердження російських політиків та істориків щодо намірів Мазепи запровадити в Україні «польські порядки». Він хотів бути повновладним володарем своєї країни, а не повторювати незавидну долю свого колишнього польського патрона Яна Казимира, який втратив владу буквально на його очах. Та й сам Іван Мазепа в 1704 р. у розмові з французьким дипломатом Жаном Балюзом зауважив, що Польща «іде, подібно до Стародавнього Риму, до занепаду». Зрозуміло, що далекоглядний гетьман аж ніяк не бажав складати компанію сусідці й копіювати її сумний досвід. До чого ж прагнув Мазепа?

Певною мірою на це запитання дає відповідь фрагмент з цитованого вище листа Жана Балюза. Отже: «Що особливо було мені приємне — це почуття пошани, яку володар Мазепа виявляв до особи його Величности (Людовика XIV — І. Б.)⁷⁶, про якого багато розпитував мене й якому прохав засвідчити свою пошану й відданість. Це не звичайна тільки куртуазія, питома п. Мазепі, а відповідає, видко, дійсності: в залі його замку, де висять портрети чужоземних володарів, на найвиднішому місці знаходиться гарний портрет Й[ого] В[еличності]. Там же, але в менше видному місці я бачив портрети цісаря, султана, польського короля та інших володарів…»⁷⁷.

Може, хитромудрий Мазепа, чекаючи на французького гостя, й поміняв місцями портрети монархів. І все ж… Надворі був початок XVIII століття — апогей епохи абсолютизму, а «король — сонце» був його втіленням і символом. Отже, цілком логічно буде припустити, що ідеалом політичного устрою для Мазепи була не станово-представницька польська монархія, що стала на шлях занепаду, а абсолютистська французька, яка асоціювалася з домінуванням Франції в Європі.

Та Мазепа не хотів безоглядно копіювати навіть такий блискучий досвід. Він випередив свою епоху на кількадесят років і творив те, що згодом отримає назву «просвічений абсолютизм». І бездоганно коректно Валерій Шевчук назвав його «просвіченим володарем». Просвітницький характер державотворення Мазепи вичерпно висвітлений у книжці Валерія Шевчука з однойменною назвою, а також у монументальній праці Ростислава Радишевського й Володимира Свербигуза⁷⁸. Тому немає потреби зупинятися на цій темі окремо.

69. Антонович. В. Б. Про козацькі часи на Україні. — К., 1991. — С. 155 — 156.
70. Филиппсон М. Век Людовика XIV / Всемирная история. Т.3. — Ч.І. — СПБ, 1911. — С.27.
71. Там само. — С.28.
72. Каллімах Філіпп (Buonacora CalHmaco; 1437 — 1496) — італійський дипломат і публіцист. У результаті змови проти папи Павла ІІ змушений був бігти в Польщу, де користувався прихильністю королів Казимира і Яна Альберта, але викликав ненависть дворянства, що обвинувачувало його у підбурюванні королів до абсолютизму.
73. Брюкнер А. Славянские народы (Польша) // Всемирная история. Т.3. — Ч.І. — СПБ, 1911. — С.414.
74. Яворницький Д. І. — Вказана праця. — С.289.
75. Poland, history of. (20092009). Encyclopædia Britannica. Encyclopædia Britannica 2007 Ultimate Reference Suite. Chicago: Encyclopædia Britannia.
76. Пояснення Ілька Борщака, який знайшов і опублікував цей документ.
77. Лист Жана Балюза про Мазепу // Іван Мазепа. — К., 1992. — С.77.
78. Радишевський Ростислав, Свербигуз Володимир. Іван Мазепа в сарматсько-роксоланському вимірі високого бароко. — К., 2006. — 552 с.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11