Геополітичні креслення гетьмана Мазепи

З підрозділу «Діяльність Мазепи»

Олександр Дубина

Геополітичні креслення гетьмана Мазепи

VI.

У наведеній вище статті С. Коваленка про геополітичну доктрину Богдана Хмельницького автор зіставляє кількість населення тодішньої України та її сусідів. Ось його цифрові викладки:

Козацька Україна — 2 млн. чол.;
Річ Посполита — 7 млн. чол.;
Московське царство — 5 млн. чол.;
Кримське ханство — 2 млн. чол. (з них — 1 млн. полонених українців);
Молдавське князівство — 1 млн. чол.⁹⁹

Проблему зрівняння балансу з Річчю Посполитою, на думку С. Коваленка, можна було вирішувати шляхом відторгнення від неї та приєднання до української держави воєводств, заселених українцями. «Це могло додати українській державі 3 млн. осіб і у такий спосіб зменшити кількість населення Речі Посполитої. Тобто протистояння 2 млн. людності української держави і 7 млн. — Речі Посполитої могли перетворитися на 5 млн. проти 4 млн. відповідно», — пише дослідник¹⁰⁰.

Попри певну механістичність, а також деякі сумнівні цифри (зокрема, населення Кримського ханства подається з посиланням на уславленого турецького мандрівника Евлія Челебі, відомого своїми перебільшеннями; на жаль, інших даних не маємо), креслення С. Коваленка в цілому правильно відображують ситуацію. Спробуємо внести деякі уточнення й спроектувати його модель на мислиму державу гетьмана Мазепи та її геополітичні перспективи.

Отже, Козацька держава. Після Андрусівського перемир’я та Вічного миру під владою Мазепи опинилася половина Богданової держави. Територія Гетьманщини скоротилася приблизно вдвічі й дорівнювала території Бранденбургу. За підрахунками Сергія Павленка, населення Гетьманщини становило 1,2 млн. осіб (за іншими даними — 1,5 та 1,8 мільйона)¹⁰¹. Денис Журавльов наводить схожі цифри: 1 — 1,5 млн. чоловік¹⁰². Ми ж у своїх розрахунках будемо спиратися на цифру, визначену в академічному виданні Інституту історії АН УРСР, позаяк у питаннях, що не торкалися ідеології, українська радянська історіографія була неупередженою і коректною. Отож у багатотомній «Історії Української РСР» населення Лівобережної України на кінець XVII ст. обчислюється у 1,5 млн. чоловік¹⁰³. Як бачимо, і за людністю Гетьманщина була схожа на Бранденбург, з якого постала найпотужніша на сьогодні європейська держава — Німеччина.

Точні дані щодо українського населення маємо за 1719 рік. Тоді в Лівобережній Україні українців жило 1755,4 тис. чол., Правобережній — 2138 тис. чол.¹⁰⁴. «У 1719 р. на землях, підкорених двома імперіями, мешкало майже 5740 тис. українців, у тому числі на землях Росії — 4449,8 тис.», — наводить дані В. О. Романцов¹⁰⁵. Зазначимо, що дослідник дещо поквапився приєднувати західноукраїнські землі до складу Австро-Угорської імперії — тоді, до розподілів Польщі, вони належали Речі Посполитій. Тут для нас важливе визначення точної цифри українського населення. Отже, на Правобережній та Лівобережній Україні мешкало майже 4 млн. чол.; на етнічних українських землях — понад 5,7 млн. чоловік. Чи достатньо було цього для контролю над мислимою Мазепою державою? Для відповіді на це запитання поглянемо на суміжні країни.

Річ Посполита. У часи її піднесення на початку XVII ст. територія держави сягала 1040 тис. кв. кілометрів з населенням 11 млн. чоловік¹⁰⁶. Це була, безумовно, найпотужніша держава Східної Європи. Та з 1620-х рр. Польща почала втрачати свої землі. Але за оцінками провідних істориків, її територія в XVII ст. становила 940 000 кв. кілометрів¹⁰⁷. І вже в середині того століття населення країни скоротилося до 7 млн. чоловік¹⁰⁸. Фатальною для Речі Посполитої стала революція Богдана Хмельницького. Відтоді Польща поступово, проте невпинно втрачає свою територію, допоки зовсім не перестала існувати під тиском могутніх сусідів, які розподілили її наприкінці XVIH століття. «Політична перевага Польщі в Східній Европі, в XV і XVI столітті безперечна, опиралася, однак, все-таки на посіданні великої, й багатої України. Коли українська визвольна війна 1648 р. утворила українську Гетьманщину й вона прилучилася 1654 р. до Московщини, зараз наступило рішуче пересунення сил у всій Східній Европі. Московщина, що півстоліття тому назад стояла (почасти завдяки Польщі) над берегом пропасти, прийшла через федерацію з Україною до переваги в Східній Европі й стала по дальшому півстолітті могутньою Російською Імперією», — писав Степан Рудницький¹⁰⁹. Отже, Україна стала тим «важелем», що докорінно змінив усю геополітичну ситуацію в Європі.

Тепер погляньмо у бік нової геополітичної суперпотуги — Росії. На відміну від Польщі, дані про її населення нам доведеться витягати з різних, інколи суперечливих джерел. Для початку перегорнемо сторінки монографії учня класика російської історіографії Василя Ключевського — Павла Мілюкова. Він стверджував, що на час смерті Петра І населення Росії дорівнювало приблизно 13 млн. чоловік¹¹⁰. Але потім історик робить непоправну, з точки зору російської імперської історіографії, помилку. «Число дворів від 1678 до 1710 року зменшилося на 20%, тобто одна п’ята дворів, що сплачували податки, зникла»¹¹¹. Це означало, що «прорубування вікна в Європу» коштувало Росії п’ятої частки населення. Може, саме тому, вельми цікава книжка Мілюкова не перевидавалася ані в радянські часи, ані після них.

Та в даному випадку нас більше цікавлять останні дані російської історичної та демографічної науки. «Населення, розкидане по величезному просторі Росії, становило наприкінці XVH століття всього лише 5,6 млн. чоловік», — пише доктор історичних наук, професор Євген Анісімов. «У сусідній, порівняно невеликій Польщі жило 8 млн. чоловік, а про Францію, де було 19 млн. чоловік, не доводиться й говорити — густонаселена по тих часах країна!», — додає він¹¹².

Чому така величезна розбіжність у цифрах? А тому, що Мілюков рахував усе населення Російської імперії, а сучасний вчений цілком слушно обмежився суто російською людністю країни, відносячи до неї й українців. Адже неросійське населення тодішньої імперії було радше її геополітичним мінусом, аніж плюсом. І такий стан справ зберігався відтоді, як Росія почала реально перетворюватися на імперію з другої половини XVI ст. після завоювання Казанського і Астраханського ханств. З того часу так звані національні меншини беруть активну участь в усіх повстаннях, селянських війнах та революціях в Росії, послаблюючи її державний організм. Не була винятком і петровська епоха, коли Московія юридично перетворилася на Російську імперію. Так, у повстанні Кодратія Булавіна 1707 — 1708 рр. «активну участь взяли. пригноблені народності — татари, мордва та ін.»¹¹³.

Англійський дипломат Чарльз Вітворт, який був свідком тих подій, мав усі підстави стверджувати: «при підрахунку сил царя варто враховувати лише головним чином природних московітів; тільки з них формуються й складаються його регулярні війська, за винятком невеликих доповнень із мордви й черемиських татар, які поступово були цивілізовані й підкорені»¹¹⁴. Далі дипломат наводив чисельність тих самих московітів. За його підрахунками, вона становила 6 540 000 чоловік; за іншими його даними — 4 200 000 душ¹¹⁵. Тобто маємо цифру, яка практично збігається з даними Євгена Анісімова. Зауважимо, що складником цифри Анісімова є українське населення Лівобережжя, яке становило приблизно 1,5 млн. чоловік.

Таким чином, зіставлення кількості населення українських земель з населенням Польщі та Росії показує, що українці за людськими ресурсами практично не поступалися суміжним державам. І цих ресурсів цілком вистачало на державотворення. Більше того, протягом наступних двох століть українці випереджали своїх сусідів по темпах росту населення. «З початком нинішнього [XX] століття були числа уродин і приросту людей на Україні такі: Волинь — 4,5% і 2%, Поділля — 4,3% і 1,8%, Київщина — 4% і 1,4%, Херсонщина — 4,5% і 2%, Таврія — 4,2% і 1,9%, Катеринославщина — 5,6% і 2,8%, Чернігівщина — 4,6% і 2%, Полтавщина — 4,3% і 1,9%, Харківщина — 4,9% і 2%», — писав Степан Рудницький. І далі: «На сотню людей прибуває на Україні щороку двох. У Франції двох прибуде за більш як 10 літ! Навіть у Німеччині прибуває за десять літ лиш 14 людей — у нас звиш 20. От у сім є й надія. Вже тепер українці множаться значно сильнійше, як інші народи Європи»¹¹⁶. І в іншому місці: «цифра родин (середня 4,5% річно, доходить, пр., у Катеринославщині до, 5,6% річно!) — найбільша в Европі, а може, й по всій Землі.

Коли не така велика смертність дрібної дітвори, яка знов випливає з низького стану освіти, то природний приріст українців (2%), і так найбільший поміж народами Европи, був би ще кращий»¹¹⁷.

Ще однією промовистою ілюстрацією сприятливого демографічного розвитку українських земель є підрахунки П. Мілюковим щільності населення восьми російських губерній в рамках адміністративно-територіального поділу країни Петра І. У 1724 р. найбільш густо заселеною була Московська губернія — 29,4 чол. на кв. версту. У Київській губернії (тобто Україні) ця цифра дорівнювала 11,2 чоловіка. Але, за даними на 1885 р., ситуація суттєво змінилася. У Московській губернії щільність досягла 42,5, а в Київській — 55,2! Третє місце посідала Азовська губернія, що значною мірою заселялася українцями — 42,1 чоловіка¹¹⁸. Отже, Україна впевнено виходила на європейські показники. На кінець ХІХ ст. щільність населення становила: в Австро-Угорщині — 63,8 чол. на кв. кілометр; у Франції — 71,5; у Німеччині — 91,5 і т. д.¹¹⁹

Треба зазначити, що ці тенденції досить чітко окреслилися за часів Мазепи й він як далекоглядний політик мав їх відчувати.

І ще одне, хоча й опосередковане свідчення того, що у Мазепи вистачило би людського матеріалу для побудови незалежної держави. Йдеться про історичний досвід Швеції.

«У першій половині XVH ст. Швеція досягла своєї давньої заповітної мети — затвердила за собою панування на Балтиці (так званий Балтійський домінат). Найбільше вона одержала по Вестфальському миру 1648 р.: відтепер і південні береги Балтійського моря або повністю ввійшли до складу Швеції, або перейшли під її контроль. Балтійське море дійсно перетворилося на «шведське озеро». Таким чином, у Північній Європі після Тридцятирічної війни виникла велика держава. У ній налічувалося до 3 млн. населення, що складалося зі шведів, фінів, карел, росіян, естонців, латишів, німців, датчан. Великодержавна політика Швеції порушувала життєві інтереси Росії, Польщі, Німеччини, інших країн, зацікавлених у балтійській торгівлі», — зазначалося в радянській багатотомній Всесвітній історії¹²⁰. За підрахунками автора цієї статті, територія, контрольована Швецією у період її найбільшої могутності, становила близько 900 тис. кв. кілометрів. Це була багатонаціональна держава імперського характеру. Шведи розуміли, що сусідні країни, «зацікавлені в балтійській торгівлі», теж мають імперські устремління й спробують відібрати у них завойовані території, для чого можуть у перспективі утворити коаліцію, як воно згодом і сталося. Тому Шведська імперія шукала собі союзників для протистояння своїм могутнішим за людськими ресурсами супротивникам.

В українській історіографії усталилася думка, що ініціатором шведсько-українського союзу був Богдан Хмельницький, який 1650 р. звернувся до шведської королеви Христини пропонуючи їй воєнний союз проти Речі Посполитої, а потім налагодив тісні стосунки з Карлом Х. Про це казав під час укладення Корсунської угоди Іван Виговський: «Ми, Іван Виговський, гетьман війська Запорізького з усім військом Запорізьким тим заявляємо — сповняючи наміри покійного Б. Хм., нашого попередника, що для загального добра всього війська постановив був війти в згоду і союз з початку з світлішою королевою Христиною, а потім з щасливо нині пануючим Карлом-Густавом королем шведським й. мл., ми не захотіли відступити від цих його спасенних замірів прагнучи так само бачити в як найкращім розцвіті військо Запорізьке, а його привілегії й вільності в повнім захованню»¹²¹.

Проте першими торувати шлях до України почали шведи. Ще на початку XVII ст., коли Карл ІХ узяв активну участь у подіях, пов’язаних з російською «Смутою», шведський дипломат Петрус Петреюс (Пер Персон), який перебував тоді в Москві і якому було доручено добитися дозволу для кількох татар, що поверталися зі Швеції, проїхати через російські землі до Криму, мав нагоду трохи ближче познайомитися з українськими землями. «Та лише Густав II Адольф, готуючись до великої релігійної війни, звернув свою увагу на південно-східну Європу і геніально передбачив, що шукати союзників проти папізму та ворогів Швеції необхідно на сході й півдні, на невідомих ще теренах між Дніпром та Дністром», — писав на початку минулого століття шведський дослідник Альфред Єнсен¹²².

У 1626 шведський дворянин Георг Бернгард від імені шведського короля просив дозволу вільного проїзду через російські землі до Запорожжя. «Але цар, не без підстав запідозривши за цим наміром дипломатичну місію, відмовив у проханні. Про те, щоб пропустити шведських послів на Україну, не могло бути й мови», — зазначав Єнсен¹²³. Густав Адольф намагався увійти в безпосередні стосунки з українцями. 1631 року капітан Петер Ляміраль та прапорщик Якоб де Грев передали гетьману реєстрових козаків Івану Кулазі-Петражицькому королівське послання, у якому козакам обіцялася подвійна платня порівняно з тою, що їм встановили поляки, якщо вони «стануть проти поляків на боці шведського короля і ніколи не братимуть участі у жодній війні спільно з польським королем». Проте козаки ніяк не відреагували на послання. «Далекоглядні плани були на певний час відкладені, у зв’язку зі смертю Густава Адольфа, але за них з подвійною енергією узявся Карл X Густав, гідний продовжувач геніальної політики попередника», — писав шведський вчений¹²⁴.

Отже, інтереси Богданової Козацької держави і Шведського королівства були обопільними. Обидві сторони були зацікавлені у людських ресурсах і воєнній потузі одна іншої. Хмельницький, запропонувавши союз Швеції, по суті, не зробив нічого нового. Він пам’ятав устремління шведів на південному фланзі їх експансії, і його пропозиція Карлу Х знайшла дуже швидкий відгук. У тому разі, якби українсько-шведський союз набув реального змісту, ще й з Трансільванією на додаток, геополітична мапа Європи мала би зовсім інший вигляд. Розподіл Польщі стався би на півтора століття раніше. При цьому мудрі політики — Богдан Хмельницький та Карл Х — не стали би знищувати Польщу як державу, що зробили Росія, Австрія та Пруссія наприкінці XVIII століття. Радше за все, Польща б залишилася у своїх природних етнічних кордонах, що тільки би сприяло її зміцненню як національної держави. Але історична доля розпорядилася інакше. На заваді природному процесу постала Росія. І смерть найвидатнішого українського політика — Богдана Хмельницького.

Іван Мазепа тільки підхопив недовершену справу свого великого попередника. Причому у його первісних геополітичних планах не було розрахунків на Швецію. Він будував свою власну державу, не без підстав сподіваючись, що вона через кількадесят років не поступатиметься у своїй могутності безпосереднім сусідам — Польщі та Росії. Але Північна війна, розв’язана Петром І, зруйнувала мирні будівничі плани Мазепи. Він змушений був брати в ній участь як союзник Росії.

Та повернімося до Швеції. Її геополітична потуга базувалася виключно на армії. Аналіз цього явища досконально здійснив російський дослідник у своїй книзі «Карл ХІІ», що вийшла нещодавно у серії ЖЗЛ. «Король Карл XH на початку свого правління мав у своєму розпорядженні усередині метрополії 34 тисячі піхотинців і кавалеристів і флот з 38 лінійними кораблями, 8 фрегатами й 15 тисячами матросів, а на всій території королівства, включаючи заморські території й провінції, шведська армія налічувала близько 115 тисяч чоловік. (Такої армії Росія Петра Першого дозволити собі ніколи не могла)», — пише Борис Григор’єв¹²⁵. Попри всю необізнаність автора в українських справах (називає «Марію», тобто Мотрю Кочубей «молодою дружиною Мазепи»¹²⁶), мусимо визнати, що шведські архіви він опрацював добросовісно. І зробив дуже слушний висновок. «І все б було гарно, але королівство Швеція страждало одним недоліком: у ньому було мало людей. По щільності населення Швеція займала одне з останніх місць у Європі, на всій території з півночі на південь і з заходу на схід, включаючи заморські провінції, проживало не більше трьох мільйонів жителів, у той час як навіть у слаборозвиненій Польщі його було в чотири рази більше. І які люди заселяли Швецію? 80 відсотків населення становили селяни. Ремісників, купців, буржуазії, не говорячи вже про вчених людей, було мізерно мало. Продуктивність країни. сильно відставала від продуктивності передових країн Європи — Голландії, Англії й Франції. З таким населенням освоювати завойовані території або втримувати їх з кожним десятиліттям ставало усе важче й важче», — зазначає Григор’єв¹²⁷. Облишимо поза увагою його твердження відносно «слабої розвиненості Польщі», позаяк автор, крім історії Швеції, не переймався історією суміжних країн. Для нас у даному випадку вкрай важливий його обґрунтований висновок щодо кількісного та якісного складу населення Швеції.

Так, імперська Швеція без союзників просто була не в змозі контролювати територію 900 тисяч квадратних кілометрів. Але ж мислима Мазепою держава з територією 400 тисяч кв. км і з майже вдвічі більшим, підкреслимо — на відміну від Швеції — моноетнічним населенням мала всі підстави для свого незалежного від будь-кого статусу.

Що ж стосується якісних характеристик українського населення, то вони не викликали жодних сумнівів у його здатності до державотворення. Дуже цікаве свідчення щодо освітнього рівня українців залишив син антиохійського патріарха Макарія Павло Алепський, який у 1656 р. разом з батьком проїхав усю Україну. «Починаючи із цього міста (Рашкова, нині — Чернівецька область. — О. Д.) й по всій землі руських, тобто козаків, ми помітили прекрасну рису, що збудила наш подив: всі вони, за винятком деяких, навіть більшість їхніх дружин і дочок, уміють читати й знають порядок церковних служб і церковні співи; крім того, священики навчають сиріт і не залишають їх валандатися по вулицях невігласами». І знову: «діти численніші трави й усі вміють читати, навіть сироти»¹²⁸.

Мазепі дістався дуже добрий і якісний спадок. І він, треба віддати йому належне, робив усе, аби той спадок примножити.

99. Коваленко Сергій. — Вказана праця. — С.38 — 39.
100. Там само. — С.39.
101. Павленко Сергій. Іван Мазепа. — К., 2003. — С. 153.
102. Журавльов Д. В. — Вказана праця. — С.73.
103. История Украинской ССР. Т.3. — К., 1983. — С.123.
104. Романцов В. О. — Вказана праця. — С.43.
105. Там само. — С.41.
106. Poland, history of. (20092009). Encyclopædia Britannica. Encyclopædia Britannica 2007 Ultimate Reference Suite. Chicago: Encyclopædia Britannica.
107. Брюкнер А. — Вказана праця. — С.419.
108. Poland, history of. (20092009). Encyclopædia Britannica. Encyclopædia Britannica 2007 Ultimate Reference Suite. Chicago: Encyclopædia Britannica.
109. Рудницький Степан. — Вказана праця. — С.111.
110. Милюковъ П. Очерки по исторіи русской культуры. Часть первая. СПБ, 1896. — С.24.
111. Там само. — С.26.
112. Анисимов Е.В. Императорская Россия. — СПБ, 2008. — С.10.
113. Советская Историческая Энциклопедия. — Т.2. — М., 1962. — С.804.
114. Уитворт Чарльз. О России, какой она была в 1710 году / Россия в начале XVIII в. Сочинение Ч. Уитворта. М., 1988. — С.65.
115. Там само.
116. Рудницький Степан. — Вказана праця. — С.49.
117. Там само. — С.297.
118. Милюковъ П. — Вказана праця. — С.31 — 32.
119. Там само. — С.28.
120. Всемирная история. TV. — М., 1958. — С.145.
121. Грушевський Михайло. Історія України — Руси. — Т.Х. — К., 1998. — С.63.
122. Єнсен Альфред. Мазепа. К., 1992. — С.41.
123. Там само. — С.42.
124. Там само. — С.43.
125. Григорьев Борис. Карл ХІІ. Или пять пуль для короля. М., 2006. — С.59.
126. Там само. — С.280.
127. Там само. — С.57.
128. Путешествие антиохийского патриарха Макария в Москву в середине XVII. — СПб., 1898. — С.8, 10.