Гетьман Мазепа та його доба

З підрозділу «Монографії»

Борис Крупницький

ОБРАННЯ МАЗЕПИ ГЕТЬМАНОМ і ПЕРШИЙ ПЕРІОД ЙОГО ПРАВЛІННЯ

“Вічний мир”

Гетьманом України Мазепу обрали 1687р. Цього високого злету він досяг знову ж таки завдяки своїм блискучим здібностям, надзвичайним політичним і воєнним подіям, що тоді відбувалися.

Перед кількома роками розпочалося серйозне зіткнення між європейським світом і Туреччиною. Боротьбу проти заклятого ворога християнства очолила Австрія. Навесні 1683р. кайзер і польський король Ян Собеський уклали союзний договір. В результаті було знято турецьку облогу Відня й завдано низки ударів у південно-східному напрямку. Від звичного утримування оборонних рубежів християни перейшли до наступу. Це, звичайно, вимагало великого напруження сил. Успіх обіцяв бути тим більшим, чим активнішу участь у боротьбі взяли б країни, які поки що стояли осторонь. До священного альянсу Австрії, Польщі (1683) та Венеції (1684), об’єднаних під патронатом Папи римського супроти могутньої Туреччини, сподівалися залучити Москву, яка доти відмежовувалася від чужих їй європейських проблем, а також Персію. Вже навесні 1684р. до Москви прибуло велике австрійське посольство з проектом союзу для спільної боротьби з Туреччиною та її кримським васалом. Однак цієї мети не було досягнуто ні 1684-го, ні наступного року, коли австрійські посли ще частіше відвідували Москву. В січні 1684р. розпочалися подібні переговори між представниками Польщі й московського уряду, але вони також закінчилися безрезультатно.

Лише 1686р. Польща і Москва уклали союз, або так званий “Вічний мир”. Таким чином, Москва не формально, а реально вступила у велику європейську коаліцію. Що підштовхнуло регентку Софію та князя В. Голицин, її всевладного фаворита, до такого відповідального кроку — залишається нез’ясованим. Очевидно, мотиви слід шукати в їхньому безмежному честолюбстві, яке більше, ніж кілька польських поступок, спонукало їх воювати. Передовсім це був авантюрний воєнний похід у саме серце татарського ханства — Кримський півострів. Москва провела його всупереч застереженням гетьмана Самойловича, добре обізнаного з театром майбутніх бойових дій і татарського загрозою.

Звичайно, зовнішньополітична орієнтація Самойловича мала чітко виражений антипольський характер. З початку свого правління він невтомно домагався приєднання Правобережної України до Гетьманату, але цьому послідовно перешкоджала Польща своїми угодами з Москвою 1667 і 1678рр. Розчленування України на дві половини він сприймав так само болісно, як і весь український народ. Тому нове зближення між Польщею і Москвою його, мабуть, дуже розчарувало. Що ж до підкорення Кримської держави, то воно послужило б на користь Батьківщині, якби не означало надмірного зміцнення Москви на Півдні, а отже й послаблення стратегічних позицій України.

Як завжди, гетьман і цього разу був з Москвою відвертим і чесним. Не приховуючи свого занепокоєння, застерігав московські урядові кола, яку загрозу криє в собі кримська експедиція. І слушно радив розпочати воєнний похід навесні, якнайраніше, інакше поразка неминуча у важких степових умовах. Як видно з інструкції гетьмана від 28 січня 1686р., яку він дав своєму синові Григорію та Івану Мазепі, що вирушали послами для переговорів до Москви, Самойлович з самого початку побоювався несприятливого для нього розвитку події — укладення союзу та здійснення воєнного походу. В такому разі передбачалося домагатися концентрації всіх сил для боротьби з Кримом, не брати ніяких зобов’язань щодо підтримки польських акцій проти Молдови, вимагати повернення Запорозької Січі під одноосібний протекторат Москви (на відміну від Андрусівської домовленості 1667р. про двосторонній протекторат Польщі та Москви) й обстоювати зміцнення Києва шляхом суттєвого розширення київського плацдарму на правому березі Дніпра. Обидва посли, Мазепа та Григорій Самойлович, досягли реального успіху в тому плані, що їхні пропозиції лягли в основу переговорів Росії з Польщею. А завершилися вони 6 травня 1686р. підписанням договору, який ще раз підтверджував розчленування України: Польща й далі володітиме Правобережжям, а Москва — Лівобережжям; якщо Київ з околицями за Андрусівським перемир’ям 1667р. передавався Москві лише на 2 роки, то тепер остаточно закріплювався за нею. Російські вимоги щодо розширення володінь на правому березі Дніпра — йшлося про ряд територій, серед них Ржищів, Канів, Черкаси, Чигирин, — було відкинуто, але Польща зобов’язалася не заселяти цієї нейтральної зони в середній течії Дніпра. Запорозька Січ підпорядковувалася тільки Москві.

Кримський похід 1687р.

Діючи від імені двох неповнолітніх царів Івана та Петра, Софія розпочала похід у Крим. Мету цієї експедиції розкривають кореспонденції з Москви, вміщені у лейпцігській газеті “Постунд Ордінарцайтунг” від 27 березня 1687р. Про свої наміри князь В. Голицин чванливо заявляв: “Я йду на Крим, щоб зруйнувати його дощенту, щоб знищити саму пам’ять про антихристів. Ми мусимо перекрити туркам шлях до Криму. Там вони побачать, на що здатні християни“. Сповнена надій регентка призначила князя головнокомандуючим армією. Під час прощальної аудієнції 20 лютого 1687р. він не отримав ніяких інструкцій. У практиці Москви це було надзвичайним випадком і разом з тим виявом цілковитої довіри з боку уряду. Але надання необмеженої влади покладало й не меншу відповідальність, тож Голицин, побоюючись її, просив уряд окреслити “таємні статті”. Одначе той лише підтвердив свободу дій князя, його право здійснювати бойові операції на власний розсуд, налагоджувати безпосередні зв’язки з польським королем і визначати, в який спосіб підкорювати Кримське ханство.

А проте підготовка до війни забарилася. Майже 2 місяці Голицин очікував у Охтирці (Слобідська Україна) прибуття з Москви солдатів, боєприпасів та продовольства. Наприкінці квітня 100-тисячне московське військо вирушило в похід; воно об’єдналося з козацькими полками на чолі з Самойловичем (50 тис. чоловік) лише 2 червня на Самарі. Минав час, але ніхто не поспішав. Російські й українські командири влаштовували взаємні візити та урочисті обіди. Після переправи через Самару все, здавалося, йшло гаразд: війська мали вдосталь продовольства, всюди стояли високі трави, й коні були забезпечені кормом.

Однак уже через кілька днів, коли армії досяглир. Кінські Води, виникли труднощі. Перед військом стелився безмежний, висушений спекотою степ, а над ним здіймався дим пожежі. Хоч ворога ніде не було видно, все свідчило про те, що-він запалив траву, аби перешкодити подальшому просуванню армій Голицина та Самойловича. 14 червня вони продовжили марш безживним степом. Коні лишилися без корму, серед солдатів розпочалися хвороби. Через два дні армії вийшли дор. Карачакрак, і тут, за 20 км від Запорозької Січі, головнокомандуючий втратив мужність — так і не зустрівшись з ворогом, віддав наказ про відступ. 18 червня армії рушили назад. Влаштували привал на Кінських Водах, де не бракувало трави, й пішли далі, хоч зміна погоди сприяла наступові (над степом прошуміли рясні дощі, що обіцяло вдосталь корму). Цим повідомленням ми зобов’язані дослідженню Востокова, де вміщено свідчення московського посла М. Симонова про зміну погоди. Якраз 22—25 червня він перебував у дорозі між Січчю і Кінськими Водами.

Скинення Самойловича

Відповідальність за невдалий похід повністю лягла на плечі князя, тож своєму наказові про відступ він мусив дати якесь переконливе обґрунтування. Для цього жертвою обрали гетьмана Самойловича, звинуваченого в підпаленні степу. Звести на нього наклеп було не важко, бо він і раніше не ладнав з Голициним і мав чимало ворогів серед старшини. Вони приписували йому владолюбство, надмірну гордість, ба навіть зверхність, грубе ставлення до підлеглих, особливо в останні роки. Генеральній старшині трапилася тепер нагода скинути його. Змовники склали чолобитну до князя Голицина (від 7 липня 1687р.). її підписали генеральний обозний В. Борковський, генеральний суддя М.Воєхович, генеральний писар С.Прокопович та інші. Самойловича намагалися показати зрадником, який, попри повсякденні застереження старшини, і пальцем не кивнув, щоб погамувати степову пожежу. Так наче боротьба з вогненною стихією була звичайнісінькою справою і нею мусив займатися лише один гетьман. Ясна річ, за таких обставин виловлювали геть усе, що казав Самойлович проти Москви, аби переконливіше виглядала його вина. Для Голицина цей донос був дуже своєчасним.

Софія, злякавшись за свого фаворита, погодилась, щоб усю вину переклали на Самойловича. Тодішні настрої досить чітко віддзеркалились у німецьких газетах. Так, наприклад, лейпцігська “Постунд Ордінарцайтунг” у кореспонденції з Москви від 8 липня 1687р. (те саме публікували берлінські “Зонтаг” і “Меркуріус”) зазначала: “Здається, чисельний табір її царської величності не багато зробить під час цієї кампанії, бо кримські татари запалили траву в степу; їм добре допоміг вітер. Просуваючись випаленим степом, військо втратило від голоду й чаду багато тисяч коней. Це змусило генералісимуса, князя Василя Васильовича Голицина відступити на кілька миль і там очікувати наступних розпоряджень. Звістка нажахала двір. Було призначено день посту й молитви, яких мусили дотримуватись усі чиновні персони, а також іноземці“.

А вже по кількох тижнях повідомлення звучали цілком інакше. Берлінська газета “Дінстаг Фама” інформувала зі Львова 28 серпня того ж року: “За даними, що надійшли з Москви, воно (військо) нічого не може вдіяти, бо ворог вдався до свого випробуваного захисту, який забезпечив йому перевагу. На відстані кількох миль від армії татари запалили траву, й люди не можуть просуватися далі… Останньою поштою… від московитів надійшла звістка, що вони відступають. Самойловича, який зі своїми людьми вчинив зраду, заарештовано й закуто в кайдани. Він нібито наказав запалити траву й хотів підняти заколот серед козаків, щоб укласти угоду з татарами. На його місце призначено Мазепу“.

12 липня у розташуванні армії з’явився думний дяк Шакловитий — один з найвпливовіших московських діячів. Він прибув із похвальною грамотою для Голицина і з запитанням до Самойловича, чому той підпалив степ. Це незаперечно свідчило про немилість регентки, тож у таборі очікували реакції на підтриманий Голициним донос, надісланий генеральною старшиною, і на рішення уряду про усунення Самойловича. 22 липня посол привіз царський указ про відставку Самойловича й вибори нового гетьмана. Наступного дня його заарештували і без розслідування та судового розгляду разом із сім’єю вислали до Сибіру. Найстаршого сина Григорія за звинуваченням у вигаданій спробі підняти повстання засудили до відтинання голови. Так раптово й нещадно з егоїзму регентки та ЇЇ фаворита було принесено в жертву гетьмана, який упродовж 15 років очолював Украйну і довів свою лояльність співпрацею з Москвою.

Обрання Мазепи на гетьманство

Тепер замислимось над питанням, хто міг реально претендувати на посаду нового гетьмана. Найбільші шанси мав генеральний осавул Мазепа. Важко судити, чи брав він діяльну участь у змові, чи намагався триматись у тіні. Принаймні під чолобитною генеральної старшини про усунення Самойловича його прізвище не фігурує. Як розважливий політик він волів у цьому неприємному епізодові не висувати свою особу на передній план. Чим завзятіше Мазепа вів переговори з Голициним щодо нової кандидатури, тим категоричніше цей довірений представник московського уряду доходив висновку на користь осавула. Між Мазепою і Голициним здавна існували дружні стосунки. До того ж майбутнього гетьмана знали в Москві краще, ніж будь-кого з представників генеральної старшини чи полковницьких кіл. Адже він як найдосвідченіший дипломат Самойловича регулярно з’являвся у північній столиці, іноді кілька разів протягом року й ніколи не упускав нагоди розширити коло своїх московських друзів та знайомих. Тож не дивина, що його кандидатура була чи не єдиною.

М’якої вдачі, люб’язний у спілкуванні, розважливий і щиросердний, він, мабуть, найбільше імпонував росіянам, які вбачали в ньому хоч і премудрого, але зручного й покірливого гетьмана. Авторитетні старшини не виявляли невдоволення його сходженням угору.

Старшинська рада, що відбулася перед виборами, висловилася за Мазепу, тим більше що його кандидатуру підтримував Голицин. А 25 липня зібралася Генеральна рада. У виборах взяли участь усі козаки чи їхні представники, наскільки це дозволяли обставини. Місцем дій був берегр. Коломак, де розташувалися обидві армії. На цій урочистій церемонії Голицин як повноважний представник Москви звернувся до козаків з проханням висунути кандидатів і вільним голосуванням обрати одного з них. Першим назвали ім’я Мазепи. Крім нього запропонували генерального обозного В.Борковського. Але під час повторного опитування усі зійшлися на кандидатурі Мазепи. Так він став гетьманом.

На виборах, за усталеною традицією, було ухвалено новий договір між Україною і Москвою, названий Коломацьким. Його статті підтверджували попередні договори, зокрема Переяславський 1654р. з визначенням прав і вольностей Війська Запорозького та кількості реєстрових козаків, що становила 30 тис. осіб. Однак з’явилися й нові статті, які суттєво обмежували права козацької держави й гетьмана: він не міг бути обраний чи знятий без формального дозволу царя, тоді як Переяславський договір надавав таке право без обмежень Війську Запорозькому. Єдине, що необхідно було зробити, це повідомити московського протектора про результати виборів. А ще гетьман, на відміну від узвичаєного порядку, не мав права без волі й дозволу царя змістити будь-кого з генеральної старшини.

Новий гетьман і Україна

Одразу ж після виборів становище нового гетьмана вкрай ускладнилося. Зануртувала вся країна. Зміщення Самойловича призвело до заворушень серед народних мас і козаків. Спочатку збунтувався Гадяцький полк, що стояв тоді на Коло-маці. Козаки вбили кошового осавула Кияшка і ще кількох старшин. В інших полках також розпочалися безпорядки, особливо в тих, котрі перебували у форпостах біля Кодаку й разом із січовиками охороняли південні кордони від татар. Козаки Прилуцького полку закатрупили полковника Лазаря Горленка, а Переяславського та Ніжинського — взяли під варту командний склад. Ціла ватага козаків, які начебто вирушили на вибори, залишила армію і розбрелася по домівках. їхня агітація зворохобила Гетьманщину. Розбурханий народ, скориставшись нагодою, зводив рахунки з панами, ненависними винокурними й тютюновими орендарями і взагалі з маєтним людом. В одній із кореспонденцій лейпцігської газети “Постунд Ордінарцайтунг” від 28 серпня 1687р. з Язловця із посиланням на повідомлення польського резидента при московській армії Глосцковського події зображалися так: “За Дніпром також вибухнув заколот із вбивствами та грабунками, тож резидент (Глосцковський) переховувався аж у Києві. Перш ніж туди дістатися, він три дні просидів у обложеному Гадячі, який зазнав штурму підлого плебсу, що сплюндрував уже чимало сіл і містечок. Як зізналися на допитах окремі бунтівники, вони тримають під арештом своїх воєначальників“.

Усе ж останнє твердження не зовсім обгрунтоване. Йшлося не стільки про особу нового гетьмана, скільки про використання виборів для помсти ненависним визискувачам. Це був вияв дедалі гострішого соціального протистояння між народними масами і вищими верствами Гетьманської держави. Найбільше невдоволення викликала запроваджена Самойловичем система здачі в оренду торгівлі горілкою і тютюном.

Мазепа як новий гетьман мусив діяти енергійно і рішуче. З польового табору він помчав до Гадяча, щоб навести порядок у центрі хвилювань. Потім перебрав загальне управління у гетьманській резиденції — Батурині. Першим його заходом став універсал проти свавільників. Полковникам було наказано заарештовувати винуватців заворушень і суворо карати, а в особливо тяжких випадках — страчувати. В наступному універсалі зазначалося, що у разі ексцесів полковники за браком повноважень повинні скликати суд. Цих рішень ревно дотримувалися місцеві адміністрації, тож незабаром у країні запанували спокій і порядок.

Будівництво фортець і Запорозька Січ

Але залишилося інше вогнище свавілля, з яким годі було впоратись, — Запорозька Січ. Перебуваючи з 1686р. під російським верховенством і гетьманською владою, вона неприязно поставилася до нового гетьмана. Хоч Мазепа надіслав у Січ багаті дарунки, там панувала атмосфера стриманості, навіть недовіри, які швидко переросли у відкриту ворожнечу, коли за наказом з Москви на кордоні Запорожжя почали споруджувати першу фортецю. Щоб убезпечити від татарських нападів українські й московські території, російський уряд домагався у Коломацьких статтях гарантій щодо будівництва цілої низки укріплень на Дніпрі (навпроти Кодака) й на річках Самара, Оріль та ін. У зв’язку з тривалою війною проти Туреччини і Криму, звичайно, необхідно було створити надійні пункти оборони, щоб там для забезпечення воєнних операцій тримати боєприпаси та харчі й не завозити їх здалеку. Але російський уряд, безумовно, хотів з допомогою таких споруд на кордоні чи навіть на території Запорозької Січі посилити свою владу над свавільними й непевними січовими козаками (якраз так сприймала Січ усі ці заходи, що загрожували її незалежності та свободі дій як з боку Москви, так і з боку гетьмана).

Першу фортецю, названу Новобогородицькою, було споруджено на Самарі в першій половині 1688р. Мазепа відрядив для будівництва близько 20 тис. козаків і сам вирушив туди, щоб разом з московськими воєводами Леонтієм Неплюєвим та Григорієм Козаковим наглядати за роботою. Останнього призначили комендантом фортеці. Гарнізон укомплектували почасти з російських солдатів, почасти з гетьманських козаків. На нове місце прибули переселенці з внутрішніх районів України.

Будівництво викликало обурення серед січовиків. 24 квітня 1688р. кошовий отаман Григорій Сагайдачний застеріг гетьмана, що Військо Запорозьке не миритиметься із спорудженням укріплень. У червні відповідну “скаргу” було надіслано царському урядові. Москва і гетьман зреагували обережно, намагаючись не дратувати січового товариства перед відновленням походу проти кримських татар. У відповідь Мазепа пообіцяв, що фортеця служитиме лише одній справі — захисту від ворогів. І вручив кошовому золоті дарунки, а російський уряд негайно надіслав традиційну щорічну субсидію на військові потреби Запорожжя.

Одначе до цілковитого порозуміння було далеко: нехтуючи вимоги Мазепи, запорожці відмовлялися від співробітництва з комендантом нової фортеці. Щоправда, вони взяли участь у другому кримському поході 1689р., але це не означало остаточного примирення. Як побачимо пізніше, свавільники й надалі домінували в Січі.

Другий Кримський похід

Швидке будівництво Новобогородицької фортеці свідчило, що війну, яка 1687р. так принизила Росію, буде продовжено. Звичайно, регентка й Голицин хотіли виправити свої помилки. До цього заохочували їх польська, австрійська та венеціанська сторони. Якоюсь мірою вплинули на рішення Москви звернення православних патріархів з Близького Сходу, які змалювали нестерпне становище ортодоксального населення в Туреччині. Та й молдавський господар Щербан просив Москву взяти під захист і опіку християн своєї країни.

Отже, московський уряд зважився на новий похід. У вересні 1688р. в Україну було відряджено одного з найвпливовіших діячів у оточенні регентки — Шакловитого, який мав порадитися з Мазепою щодо майбутнього походу. Точка зору гетьмана багато важила, бо він чудово орієнтувався у закордонних справах, особливо в південно-східних питаннях.

Посланця цікавило, чи слід вести наступ проти Буджацької орди, можливо, з допомогою молдавського господаря, а чи проти кримських татар. Мазепа схилявся до другого варіанта, але за умови, що операція відбудеться своєчасно. За його планом, похід мав розпочатися 1 лютого, до кінця місяця треба було вийти до кордонів Кримського півострова, у березні здійснити воєнні операції в Криму, а в квітні повернутися. Зимова кампанія, на думку гетьмана, розкривала широкі перспективи: свіже повітря й достатня кількість питної води гарантували збереження здоров’я людей і коней, що було вкрай важливим у масовому поході. Але зимові умови, хоч і сприятливіші, спонукали брати з собою провізію та фураж.

Зате відпадала необхідність у штурмі перекопських укріплень, які захищали півострів від нападів, бо зима давала змогу здійснити обхідний маневр по скутому кригою морю.

Ясна річ, Москва взяла до уваги пропозиції Мазепи, але не зуміла реалізувати їх. Попри сквапність приготувань, похід розпочався щойно в березні 1689р. Наприкінці квітня на Самарі об’єдналися дві армії — російська (112 тис. армії — російська (112 тис. чоловік) на чолі з Голициним і українська (50 тис. осіб) під проводом Мазепи. Таку забарність можна пояснити тим, що вже у березні степові річки виходять з берегів, і російське військо з великими труднощами мусило долати Ворсклу, Мерлу й Оріль. Узявши в Новобогородицькій фортеці запас провізії на два місяці, головні сили 24 квітня форсували Самару, діставалися лівим берегом Дніпра. Коірки і повернули на південний схід до Перекопу. 15 травня розпочалися сутички з татарськими загонами, а через день, коли армії досягли Чорної Долини, кримський хан атакував своїми головними силами російські й українські полки, що йшли в ар’єргарді. Після короткого замішання напад ворога було відбито артилерійським вогнем. Хан більше не вдавався до відкритих дій, хоч його загони супроводжували росіян та українців, які просувалися вперед. Без значних перешкод війська вийшли дор. Колончак, а два дні згодом (20 травня) перед ними постали перекопські укріплення.

Що ж було далі? Доти все йшло гаразд. І хоч Голицин ремствував у своїх повідомленнях на відсутність води, особливо в останні дні маршу, нам відомо з щоденника учасника тих подій генерала Гордона, шотландця за національністю, що в улоговинах Зеленої і Чорної Долини та вр. Колончак її не бракувало. Отже, війська зупинилися перед ворітьми Криму, й лише тепер виникли серйозні труднощі. В тих місцях ніде не було ні зелені, ні прісної води (а якщо і траплялася поблизу Чорного моря, то солона). Чомусь ніхто не подумав, що за Перекопом безводний степ, і, лише перетнувши його, можна дістатися заселених місцевостей. Тож Голицину нічого іншого не лишалось, як повернути військо назад, і це тоді, коли, здавалося, успіх був уже поряд.

Відомий російський історик Устрялов пояснював поразку слабодухістю головнокомандуючого, але треба сказати, що й цього разу похід з самого початку був непродуманим, хоч Голицин мав такого досвідченого порадника, як Мазепа. Можливо, людина хоробрішої вдачі спробувала б проникнути всередину Кримського півострова, одначе князь боявся великих втрат і навіть цілковитого знищення армії. Розлучившись з надією підкорити Крим, він прагнув якось врятувати становище шляхом переговорів з ханом, але за обставин, що склалися, цей захід, звичайно, не мав успіху.

Відступ видався дуже важким: чимдалі частіше бракувало води, а татари, посмілішавши, нападали на армійські частини вдень і вночі, аж доки ті не перейшли Коірку. 29 травня об’єднані армії перебували неподалік Запорозької Січі. Врешті добувшись Самари, гетьманські й російські полки розділилися і рушили додому. Загалом і цей похід обернувся цілковитою поразкою. Він скидався на невдалу демонстрацію сили, бо замість того, щоб налякати татар, російська сторона підбадьорила їх, зазнавши при цьому великих людських і матеріальних втрат.

Тепер уже годі було звинуватити у зраді нового гетьмана, тож відповідальність за поразку лягала на плечі самого В.Голицина. Роздратовані росіяни пустили поголос, буцімто хан підкупив князя. Але це, звичайно, було вигадкою.

Софія осипала свого прибулого фаворита всілякими милостями, ніби той здобув блискучу перемогу. Пізнього літа того ж року вирушив до Москви й Мазепа, щоб скласти свій перший у ролі гетьмана візит російському урядові. Його супроводжував пишний почет з генеральних старшин і полковників. А наступного дня після урочистого в’їзду до столиці царства відбулася аудієнція у Кремлі. В присутності регентки й одного з двох царів, Івана, обговорювались звитяжні діяння Голицина в останньому поході, а також, за субординацією, його соратника Мазепи. Ці милості показували гетьмана прибічником Софії та Голицина, що для нього було небезпечно, бо якраз тоді вибухнула вирішальна сутичка між Софією і юним царем Петром І.

Петро і Мазепа

У ніч на 8 серпня Петро І втік до Троїцького монастиря і звідти повів рішучу боротьбу проти регентки та її прихильників. Останній похід відіграв у цьому розриві важливу роль. Під час протистояння дужчими виявилися прибічники молодого царя; вже наприкінці серпня було скинуто Голицина, а незабаром і його заступницю. Така доля чекала й гетьмана. За царським наказом він з’явився 9 вересня в монастирі, а наступного дня був запрошений на аудієнцію. Петро поставився до Мазепи та його оточення несподівано дружньо і дав зрозуміти, що відповідальність за наслідки походу падає лише на Голицина. Вочевидь, юний цар у цей критичний для нього час вважав нерозумним відштовхувати від себе гетьмана, а отже й репрезентовану ним Україну. Але й Мазепа, щоб заспокоїти царя і навіть здобути його прихильність, обрав правильну лінію поведінки. Адже він, як уже зазначалося, належав до тих державних діячів, котрі чудово розумілися на людях і вміли з ними поводитись. Тож йому не важко було сподобатися юному, недосвідченому цареві. В усякому разі, Мазепа залишив Москву, завоювавши його симпатії. Про це свідчать нагороди й подарунки Петра І, вручені Мазепі та його оточенню, коли українська делегація перебувала в Москві.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8

Іван Мазепа