Гетьман Мазепа та його доба

З підрозділу «Монографії»

Борис Крупницький

СПІВРОБІТНИЦТВО МАЗЕПИ З ШВЕДСЬКИМ КОРОЛЕМ

Український похід Карла XII

У кінці серпня 1709р. шведська головна армія виступила з Саксонії. Після ретельної підготовки Карл XII наважився завдати нищівного удару своєму останньому й найнебезпечнішому ворогові — Росії. Під час перебування шведів у Саксонії росіяни окупували чи не всі польські землі, тож найближчим завданням противника стало відвоювання Польщі. Здійснювалось воно енергійно та ефективно, здебільшого за допомогою вмілих обхідних маневрів, а часом і раптових сильних фронтальних ударів. Російська армія то тут, то там чинила опір, Петро І ухилявся від вирішальної битви. Вдавшись до затяжної оборонної тактики, він потроху відступав до укріплень Москви, Новгорода, Смоленська та Києва, прагнучи убезпечити своє військо на всіх оперативних напрямах можливого наступу шведського короля чи окремих частин його армії — від Балтійського моря до крайнього лівого крила в Україні, де поряд з Мазепою, західніше Полонного, займав позиції Синявський, який усе ще підтримував зв’язки з російськими збройними силами.

Після осінніх та зимових походів у Польщі Карл XII на початку 1708р. дістався Литви.

Тривалі зупинки у Сморгоні (лютий—березень) і в Радошковичах (березень—травень) пояснюються, вочевидь, весняним бездоріжжям і браком фуражу. Тут шведський король вів дипломатичні переговори з Туреччиною та Кримом і напучував тих учасників походу, котрі мали здійснювати самостійні операції. Левенгаупту та його курляндській армії ставилось завдання виступити з Прибалтики, форсувати Березіну й приєднатися до головної армії, Любекерові — перейти з Фінляндії до Інгерманляндії, а Станіславу й Крассау — воювати на територіях України проти Синявського.

На початку червня шведська головна армія знову вирушила в похід. А 3 липня Карл XII здобув блискучу перемогу над росіянами під Головчином, внаслідок чого шведи зайняли Могилів — важливу позицію на Дніпрі. Переправившись через нього й діставшись Сожу, вони на початку серпня повернули на північ. Невдовзі Карл XII досягнув Татарська. Очевидно, наступним містом мав бути Смоленськ. Чи здійснювалась ця операція лише для прикриття корпусу Левенгаупта, що наближався, чи вона одночасно була спробою найкоротшим шляхом повести наступ на Москву, який усе ж зірвався через природні перешкоди, брак продовольства й фуражу, а також внаслідок російської тактики випалювання залишених територій? Це питання нами уже розглядалося. В усякому разі, в середині вересня шведська армія знову повернула на південь і увійшла в Сіверщину. На думку Галендорфа й Штілле, це сталося лише тоді, коли король, отримавши хибну інформацію, вирішив, що Левенгаупт от-от об’єднається з його армією.

Немає жодних підстав вважати, що Карл XII уже тоді планував український похід. Далебі мав рацію Штілле, припускаючи: кінцевою метою операції короля був похід безпосередньо на російську столицю через Брянськ—Калугу. Разом з тим генералові Лагеркроні з авангардом доручалося заволодіти на півночі України опорними пунктами Мглин і Почеп, тобто відкрити шлях із Сіверщини на Брянськ—Калугу. Одначе той заблукав, і першим зайняв Почеп російський генерал Іффлянд. Дезорієнтований Лагеркрона, повертаючись назад, не здогадався вступити у стратегічно важливе м.Стародуб, хоч мешканці відчинили браму й зустрічали шведів хлібом-сіллю.

І ще деякі обставини перешкодили Карлу XII завдати прямого удару. Як стало відомо, інформація його кавалерії про наближення Левенгаупта була хибною — він ще навіть не підійшов до Дніпра. Тому шведський король вирішив чекати, доки допоміжний корпус з гарматами та іншою зброєю опиниться в безпечному місці. 27 вересня відбулася битва з росіянами під Лісною, в яку Левенгаупт встряв без особливої потреби. Хоч вона закінчилася внічию й обидві сторони дуже постраждали, для шведів наслідки герцю стали фатальними. Вони втратили половину особового складу, весь обоз і всю артилерію.

Очевидно, це так послабило шведські збройні сили, що король був змушений змінити свої стратегічні плани. Замість того щоб продовжити наступ на Москву, він вирушив в Україну. Об’єднання з Мазепою тепер було необхідним. До того ж Україна з її багатствами мала перетворитися на оперативну базу, де шведи хотіли компенсувати свої втрати.

Нові турботи

Мазепі в цей час доводилось найважче. Перебуваючи між Карлом XII і Петром І, він мусив вдавати із себе прихильника царя, потай готуючись до об’єднання з його супротивником. Запаси провіанту в Чернігівському складі, Стародубська, Чернігівська, Роменська, Гадяцька фортеці, боєприпаси та продукти в Батурині, який до того ж був важливим оборонним пунктом, — усе це гетьман начебто готував для захисту України од ворогів-шведів, але воно так само могло придатися й шведсько-польським військам.

Мазепа робив усе для того, щоб не допустити розпорошення українських збройних сил та їхнього використання на віддалених театрах воєнних дій, розуміючи, що його роль у майбутніх подіях визначатиметься й чисельністю військ, переданих у розпорядження союзників. Постійна присутність російських полків в Україні, особливо в Києві та Батурині, робила цю справу ще актуальнішою. З нею він впорався лише почасти. Прагнучи максимально обмежити використання Москвою козацьких полків, гетьман з кінця 1707р. й до самого переходу на бік шведів 1708р. змальовував цареві становище в Україні як вкрай загрозливе, а позицію народних мас, козацтва і навіть полковників — як хитку й ненадійну, даючи, крім того, зрозуміти, що з огляду на війну ставитись до них треба делікатніше.

Чи не тому Мазепа в листопаді—грудні 1707р. висловлював стурбованому Петру І своє занепокоєння турецько-шведськими переговорами в Польщі? Російський посол у Туреччині П.Толстой у повідомленні Головіну від 29 січня 1708р. з Константинополя різко спростував ці твердження, зазначивши, що турки не мають наміру нападати.

У січні 1708р. цар звелів гетьманові перейти на Правобережжя і зайняти лівий фланг у російській лінії оборони, а також надавати допомогу Синявському, підтримуючи проросійські елементи і придушуючи ненадійні. Синявський мав відтягнутися на стратегічну лінію Мазепи. 30 січня 1708р. гетьман залишив свою резиденцію і вирушив з козацькою армією та 4-ма доданими російськими полками через Київ до Фастова. Найменше він дбав про співробітництво із Синявським, котрому, як писав Мазепа в листі до царя від 27 січня, не знадобилася допомога, бо Карл XII пішов на Литву.

Весняні місяці й частину літа гетьман провів під Білою Церквою. Він і далі утримував її у свої руках, хоч як цьому противився польський коронний гетьман. Наприкінці травня в Могилеві відбувся російський “генеральний консиліум“, за рішенням якого Мазепа 1 серпня передислокувався під Київ. Очевидно, Петро І хотів, про всяк випадок, тримати козаків якнайближче до театру бойових дій. І справді, невдовзі їх перемістили у внутрішню Україну. Гетьманське військо розкидали по всіх усюдах. Близько 3 тис. козаків, переважно з Гадяцького полку, послали в Польщу на допомогу Київському й Білоцерківському полкам, 6 тис. осіб з різних полків — до Литви, під Пропойськ, і 3 тис. чоловік з Ніжинського, Переяславського і вільнонайманого полків — до Смоленська. Все це гнітило Мазепу, тим паче що Чернігівський і Стародубський полки й так тісно взаємодіяли з росіянами. Тож залишившись із незначними силами, умовляв він царя повернути хоча б козаків, відряджених до Смоленська, та вільнонайманий і Полтавський полки з Дону.

Зважаючи на шведську загрозу, Петро І виконав це прохання.

Місія Бистрицького

Із вступом шведів у Сіверщину (вересень 1708р.) в гетьмана виникли труднощі. Проти шведського авангарду на чолі з Лагеркроною цар послав Іффлянда, зажадавши від Мазепи підтримати цього російського генерала. Вдаючи рвійність, він відрядив аж один загін з козаків Ніжинського, Лубенського й Переяславського полків. Але грати цю роль ставало чимдалі важче. Невдовзі гетьмана викликали до російської ставки. Перш ніж їхати туди, він провів нараду зі своїми однодумцями. Покартавши його за зволікання, вони заявили, що настав час зробити вирішальний крок. Було ухвалено знехтувати наказ царя. Мазепа нікуди не поїхав, пославшись на тяжку хворобу. В листі до Головіна від 6 жовтня він назвав, однак, цілу низку причин, які змушують його залишатися в Україні: ненадійне внутрішнє становище, виступи народних мас, свавілля та грабунки, небажання полковників і старшинства кидати напризволяще маєтки й вирушати з армією в походи. Нарікав і на те, що утримує його загроза раптового й особливо небезпечного в умовах нестабільності вторгнення в Україну короля Станіслава з польсько-шведським військом. Мазепин висновок був таким: українські збройні сили треба не послаблювати, а зміцнювати російськими полками.

Хоч наведені аргументи й були вагомими, становище від цього не змінилося. 10 жовтня керівник російської зовнішньої політики надіслав розпорядження перекинути більшість українських збройних сил під Новгород-Сіверський, де вони повинні зайняти позиції на Десні. Гетьмана викликали в ставку для наради з фельдмаршалом Шереметєвим. А тим часом київський губернатор, князь Дмитро Голицин, отримав наказ вирушити з російськими полками у внутрішню Україну для гарантування її безпеки. І, зрештою, ще одна халепа: після битви під Лісною на новостворений у північній Україні фронт прибув цар і запросив гетьмана на велику військову раду. Тепер Мазепі нічого не лишалось, як, незважаючи на страждання від подагри, продемонструвати добру волю. Залишивши Батурин, він виїхав на зустріч, але, не подолавши й половини шляху, зупинився в містечку Борзна і почав удавати із себе смертельно хворого.

Лише тут під тиском старшин, утаємничених у змову, він наважився зробити вирішальний крок: послав свого управляючого господарством Бистрицького в супроводі якогось ліфляндця до шведського короля з проханням узяти під свою опіку Військо Запорозьке й увесь український народ і допомогти визволитись з-під московського гніту. Посланець, як зазначав Гедерхілм у листі до свого брата від 10 листопада, не мав при собі жодних паперів. Почасти це узгоджується зі словами Орлика, що гетьман вручив Бистрицькому непідписану інструкцію. Його місія мала і велике воєнне значення. Двоє шведських свідків — Гедерхілм і Аксель Гілленкроок — стверджують, що Мазепа з метою захисту України просив шведського короля заволодіти м. Новгородом-Сіверським. Якщо лист Орлика до Степана Яворського заслуговує на довіру, то гетьман зажадав також негайно послати допоміжний корпус для підтримки козацького війська. Бистрицький і ліфляндець зустрілися з Карлом XII неподалік с. Понурівки. 19 жовтня були милостиво вислухані й відпущені з позитивною відповіддю.

Перехід до шведського табору

Становище Мазепи ставало чимдалі скрутнішим. Цього разу його запросив на військову раду Меншиков. Гетьман послав замість себе свого юного небожа Войнаровського, звелівши пояснити, що сам він от-от помре. Так це було чи ні — важко судити, але точно відомо, що в російському таборі пішов поголос про Мазепйні скарби. Меншиков виявив бажання провідати у Борзні смертельно хворого гетьмана. Сполоханий Войнаровський 23 жовтня 1708р. нишком залишив російський табір під Городком (фактично втік) і розповів своєму дядькові про все, що сталося.

Тепер уже доводилось поспішати. Мазепа одразу ж пустився в дорогу і того самого дня дістався своєї резиденції. Ніч минула в гарячковій підготовці. Гетьман написав листа Меншикову з вибаченням за невмотивовану втечу легковажного племінника й передав командирові російського загону в Батурині полковникові Анненкову. Відтак заходився збирати свої війська. Багато полків перебували на бойових позиціях, а інші, як, скажімо, Полтавський, не могли швидко підтягнутися до ставки. Гетьман узяв з собою лише окремі частини Лубенського, Миргородського та Прилуцького полків, загалом близько 5 тис. козаків, а решту відділень і 4 полки сердюків (десь із 10 тис. чоловік) залишив у Батурині.

Цей міцний гарнізон очолив полковник Чечель. Поряд з комендантом у керівництві брали діяльну участь війт Дмитро та осавул артилерії саксонець Кьонігзек, який багато років перебував на службі в гетьмана й прийняв православ’я.

У неділю вранці 24 жовтня Мазепа разом з невеликим військом залишив свою резиденцію і вирушив до шведського короля. Батуринський гарнізон отримав чіткий наказ: росіян ні в якому разі не впускати, місто від них обороняти й очікувати швидкого повернення гетьмана та шведської армії.

Тим часом виникла нова загроза. Російська кавалерія на чолі з Меншиковим також вирушила в похід, щоб від Десни, обійшовши шведів із заходу, найкоротшим шляхом дістатися столиці Гетьманщини. Приємного було мало, бо Карл XII неквапом посувавася до Новгорода-Сіверського. За Гедерхілмом, шведський корпус, як і пропонував гетьман, спочатку мав переправитись через Десну під Макошином і навпрошки рушити до Батурина. Але генеральний штаб змінив маршрут, бо похід до Новгорода-Сіверського більше відповідав його стратегічним планам. Ця операція, що скидалася на демонстрацію сили, гарантувала успішну переправу через Десну й давала змогу якийсь час утримувати головні російські збройні сили на чолі з Шереметєвим під Новгородом-Сіверським. Що ж до Батурина, то з його укріпленнями він міг не боятися кавалерії Меншикова, до того ж місто мало протриматись щонайбільше кілька днів — до підходу шведської армії. Мазепа оцінював ситуацію не так спокійно. Довідавшись про навальний марш Меншикова на столицю, він послав Бистрицького (той свідчив, що двічі їздив у шведську головну квартиру) з листами до Карла XII й графа Піпера, в яких висловлював вдячність за обіцяну підтримку й просив якнайшвидше надати допомогу.

Мазепа в Карла XII

24 жовтня гетьман досяг м. Коропа й під Оболонню переправився через Десну, а наступними днями під Орлівкою зустрівся з авангардами полків Гілленштірна та Хіллса. За Поззе, це сталося 26, за Норсбергом — 25, а за Зільтманом — 26 жовтня. Для шведських полковників зустріч з Мазепою була несподіваною. Не отримавши відповідних інструкцій від Карла XII, вони ніяк не могли повірити, що це — гетьман власною персоною, та ще й із дружніми намірами. Оговтались лише тоді, коли один із шведських офіцерів, котрий увіч знав Мазепу, впізнав його під час переговорів. Тоді було вирішено, що наступного ранку полки залишать Орлівку й супроводжуватимуть гетьмана з його невеликою армією до околиць шведської головної квартири в Горках.

Щонайменше через два дні Мазепа вперше зустрівся з Карлом XII. І лише 28 жовтня — Адлерфельд, Вайхе, Гедерхілм, Кагг, Пілстром вказують на 29 жовтня, а Зільтман — на 8 листопада — відбулася урочиста аудієнція в Карла XII.

Українці дотримувалися свого придворного церемоніалу. За словами Зільтмана, гетьман під’їхав до королівської квартири на коні в супроводі свого генералітету і старшинства. Перед ним несли булаву, позаду — бунчук як символ гетьманської гідності. В процесії йшли козацькі полки. В присутності короля гетьман виголосив коротку промову латинською мовою. Він просив бути милосердним і не тримати зла на українців, які мусили боротися проти шведів. Це бачимо із щоденників Петре і Вайхе. Після промови Карл XII довго розмовляв з Мазепою. На урочистому обіді гетьман сидів праворуч від короля. За столом були й семеро шляхетних українців. По обіді гетьман залишив королівську квартиру в тому ж супроводі й у тому ж порядку, як і прибув. Наступного дня він відвідав фельдмаршала Ренскольда і канцлера Піпера. Після урочистостей досить часто зустрічався з королем. Мазепа справив на шведів добре враження. Нордберг, щоправда, характеризував його як дуже старого (понад 70 років), але енергійного чоловіка з палаючими вогнем очима. Подібно висловився Адлерфельд Гедерхілм описує його зовнішність так: 63 років, щуплий, середньої статури, хворий на подагру, обличчям скидається на світлої пам’яті графа Дальберга. Зате Мазепина особистість змальована набагато яскравіше. За Гедерхілмом, це світська людина, здатна розумно й вільно висловлюватись; він влучно оцінює події, прекрасно обізнаний з європейськими справами, особливо добре поінформований щодо східноєвропейських проблем, володіє найрізноманітнішими науками — від фізики до публічного права. Гедерхілм називає його розумним, хитрим, але щирим у питаннях “нашого” союзу. Тож не дивина, що Мазепа сподобався і королю. Це одразу ж завважили Адлерфельд із Гедерхілмом.

Меншиков і Батурин

30 жовтня шведська армія знову пустилася в дорогу. Цього разу її шлях лежав до столиці України — Батурина, гарнізон якого потребував негайної допомоги. Чи то переправа через Десну під Мізином на початку листопада сповільнила просування (за Гедерхілмом), чи, може, шведи просто згайнували тих кілька дорогоцінних днів (за Гілленштірном), але прийшли вони надто пізно — Меншикову вдалося випередити Карла й Мазепу. Об’єднавшись західніше Сосниці з князем Голициним, російський полководець 25 жовтня перебрався на лівий берег Десни й подався до Батурина, аби самовіч усе побачити. Уже на околицях гетьманської резиденції не бракувало доказів того, що Мазепа перекинувся до шведів. Але ще не ясно було, яку позицію зайняв місцевий гарнізон.

30 жовтня російська воєнна нарада в с.Погрібки, що на Десні, ухвалила заволодіти українською столицею. По дневі Меншиков, з’явившись перед міською брамою, зажадав од гарнізону беззастережної капітуляції. В його розпорядженні було 5 тис. солдатів і стільки ж — у Голицина. Командування фортеці відповіло відмовою, але, щоб вигадати на часі, продовжило переговори. Вони тривали до 1 листопада. А наступного дня Меншиков повів війська на штурм і в кривавій січі здобув місто.

За браком достеменних даних годі зрозуміти, як це сталося. Гедерхілм вважає, що зусібіч оточеному містові не вистачило снаги створити надійну оборону, бо 10 тис. росіян протистояло лише 3 тис. козаків. Либонь, мав слушність Костомаров, пояснюючи раптове захоплення Батурина зрадою. Історик О.Лазаревський у третьому томі свого “Опису старої Малоросії” означує, що старшина Нос за свою велику послугу російській армії при облозі Батурина надбав од царя уряд прилуцького полковника. Але ж тойтаки Нос як прилуцький полковий старшина належав до фортечного гарнізону. Інше (щоправда, непевне) джерело вказує, нібито він повів росіян таємним ходом до фортеці. Якщо її гарнізон і справді потрапив у таку скруту, то не дивно, що ворог здобув місто за лічені години.

Розпочалися нещадні розправи над населенням. Захоплених тяжко пораненими Чечеля і Кьонігзека було страчено. Місто палало. Великі склади продовольства, боєприпасів, артилерію нападники знищили. Щоб уникнути зіткнення із шведською армією, Меншиков мерщій відступив до Глухова. Посилаючись на свідчення двох шведських полонених, котрим пощастило втекти із Батурина, Гедерхілм повідомляє, що в жахливій кривавиці загинули й 3 тис. росіян. Із тих козаків, котрі билися на валах фортеці, близько тисячі пофортунило вирватись із цього пекла й віднайти Мазепин табір.

Втрата Батурина стала тяжким ударом для Карла XII. Як повідомляв у листопаді 1708р. прусський посол у Москві Кейзерлінг, у гетьманській резиденції було понад 90 гармат (серед них 70 металевих, за свідченням датського посла Георга Грунда), чимало боєприпасів і провізії. З поразкою Левенгаупта всього цього конче потребувала шведська армія. Падіння столиці, як ми побачимо далі, завдало ще більшої шкоди Мазепі.

Заходи царя

Росіянам було не досить зруйнування Батурина. Петро діяв хутко й цілеспрямовано, ще не знаючи, на чий бік стане український народ. Про його настрої Кейзерлінг у листопаді 1708р. повідомляв до Берліна таке: “Чи можливо, щоб відомий діяч, улюбленець нації, не мав прихильників? До того ж козаки невдоволені урядом, який так брутально й відкрито нехтує їхні вольності. Тож і стурбовані (в Москві) передовсім тим, що вся нація або велика, принаймні, її частина піде за своїм провідником…“. При проведенні акцій цар мусив враховувати й те, що народ не стільки любить Мазепу, скільки шанує і боїться його. І взагалі неможливо відразу ж знищити авторитет лідера, який так довго правив країною. Тому Петро І, крім розгортання суто воєнних заходів, намагався послабити вплив гетьмана на його співвітчизників і утримати їх від участі у шведсько-українському союзі.

Перші місяці зимової кампанії скидалися на війну маніфестів між Карлом XII і Мазепою, з одного боку, й Петром І і новообраним гетьманом Скоропадським — з іншого. Цар видав одразу три маніфести (від 27, 28 жовтня і 1 листопада), а 29 жовтня 1708р. надіслав листи чернігівському й полтавському полковникам та ніжинському наказному полковникові, в яких змальовував Мазепу користолюбцем, котрий дбає лише про власне збагачення й, прикриваючись гаслом визволення України з-під вигаданого московського ярма, хоче запродати її Станіславу та Польській республіці. Саме ця польська загроза найбільше впливала на українців, занепокоєних долею православної віри. Він звалював на Мазепу всі гріхи: насильницьке навернення народу в католицизм чи уніацтво, непомірне збільшення податків і трудових повинностей (фортифікаційні роботи), запровадження системи оренд і навіть свавілля російського війська.

Найдошкульнішим ударом для прибічників Мазепи стали нагальні вибори нового гетьмана, на що лише натякав маніфест від 28 жовтня. Зате уже наступний маніфест від 1 листопада відкрито оголосив “вільні” вибори. Було також обіцяно “зберігати усі права та привілеї українського народу свято й непорушно”. Як розуміла це російська сторона, видно з підготовки й проведення самих виборів у листопаді. Цю справу цар довірив князеві Григорію Долгорукому.

Генеральна старшина й більшість полковників були відсутні, бо подалися до шведського табору. З’явилися лише Скоропадський із Стародуба і Полуботок з Чернігова. Полтавський полковник не брав участі в цьому спектаклі, а Переяславський та Ніжинський полковники представлені були наказними полковниками. Рядових козаків прийшло мало. Найчисельнішим гуртом стала середня старшинська ланка. Духівництво, зокрема київське на чолі з митрополитом, припізнилося й лише поставило свої підписи під готовим актом. Незначна кількість учасників полегшила проведення виборів. Князь Долгорукий запросив до себе полковників, щоб обміркувати з ними кандидатури. Обговорювалися тільки дві — Івана Скоропадського й Павла Полуботка. Цар, що прибув до Глухова, надав перевагу Скоропадському, бо Полуботок, за його словами, “надто хитрий і міг би стати ще одним Мазепою“.

Передоднем жителі Глухова й приїжджий люд побачили рідкісне видовище — заочне повішання Мазепи. Головними персонажами цього дійства стали Меншиков і Головін. З пугала, що мало уособлювати Мазепу, вони зірвали макет андріївського ордена, а відтак кат “стратив” злочинця. Це був акт, породжений не лише ненавистю, а й пропагандистськими розрахунками. Звістка про “страту” невдовзі облетіла все зарубіжжя.

Внаслідок виборів (6 листопада) заходами царя гетьманом зробився Скоропадський, хоч козаки надавали перевагу Полуботкові. Тих старшин, котрі взяли участь у кампанії, щедро винагородили. Наказні полковники стали полковниками, а Полуботок та інші впливові діячі дістали чималі земельні володіння. Разом з тим було знехтувано права України. Принципові положення договорів Богдана Хмельницького та його наступників потверджувалися тільки в загальних формулюваннях. Та й із самої процедури вилучили доти обов’язкове опрацювання договірних пунктів.

Недовіра російського уряду не могла не стурбувати українських патріотів. Тож уже наступного дня після виборів Петро І пообіцяв амністувати всіх тих Мазепиних прихильників, котрі залишать його протягом місяця. Цей акт, як ми побачимо, не лишався безрезультатним. І, насамкінець, прибулу по кількох днях до Глухова церковну верхівку примусили виголосити прокляття Мазепі. Церемонія, яку через століття Мартос назвав “бридкою“, відбулася 12 листопада в Москві, а також у церкві св. Трійці у Глухові й рік у рік повторювалась у Росії. Митрополит Іоасаф Кроковський, чернігівський архієпископ Іван Максимович і переяславський єпископ Захарій Корнілович, засудивши вчинок Мазепи, відлучили його від церкви й прокляли. Тексти їхніх звернень до народу були ідентичними. Чи не тому, що вони, як зазначає дослідник історії української церкви В.Біднов, готувалися не українським духівництвом, а в царських канцеляріях? Ще до єпископських звернень цар повідомляв у своєму маніфесті від 9 листопада про “відлучення Мазепи від ортодоксальної віри й християнської церкви”. Як бачимо, в Російській імперії церква, на відміну від зарубіжного православного духівництва, була покірним знаряддям у політичних іграх можновладців.

Гадяч і Ромни

Карл XII у супроводі Мазепи переправився через Десну і продовжив свій марш.

Проминувши руїни Батурина, шведська армія подалася у внутрішні області на зимівлю. 11 листопада король підійшов до с. Городище, вже здобутого шведським авангардом Адлерфельда й козацьким загоном, і, доки підтягувалися війська, вступив 17 числа до м.Ромни. Там тимчасово влаштував свою головну квартиру.

Якраз гетьман, за словами шведського генерал-квартир-мейстера Гілленкроока, після переправи через Сейм наполіг на необхідності негайно заволодіти Гадячем. Це добре укріплене місто, до якого залишалося кілька переходів, могло стати важливим плацдармом для захоплення багатих територій, де армія мала б удосталь провізії. Не відомо, що в ухваленні цього рішення відіграло головну роль: допіру наведений нами аргумент, бажання Мазепи й Карла XII пройти ще далі на схід, аби легше було контактувати із Запорозькою Січчю та кримськими татарами, чи обидва ці чинники? Та хоч би то як, а через день по в’їзді Карла XII до Ромен Мазепа разом зі своїми козаками й трьома шведськими полками під проводом Дальдорфа досяг (18 листопада) Гадяча й легко зайняв його. Подбавши про охорону міських укріплень і залишивши там гарнізон, гетьман із рештою козаків невдовзі повернувся до шведської головної квартири. На значній території з опорними пунктами у Ромнах, Гадячі, Лохвиці та Прилуках шведи перебували до середини грудня.

Ставлення народу до Мазепи і шведів

З появою шведів аж ніяк не вибухнуло загальноукраїнське повстання проти російського гноблення. Костомаров тлумачив це неприязню людей до шведів і Мазепи, а також вірністю народу цареві, очевидно, послуговуючись без достатнього критичного аналізу закостенілими постулатами російських істориків, пропагандистськими маніфестами воєнного часу та українськими вірнопідданськими висловлюваннями. До того ж видатний український історик припустився логічної похибки, бо неможливо, щоб одразу ж після закликів царя боротися проти зрадника Мазепи й шведів забулися змальовані тим же Костомаровим усі кривди та образи, заподіяні російською вояччиною в Україні, посилення гніту селян та козаків, конфлікти між місцевим населенням і чужинцями.

Звичайно, Мазепин вчинок не мав успіху, бо став цілковитою несподіванкою для мас. Знаний як ревний царський прислужник, він раптом обернувся на його запеклого ворога і союзника шведського короля.

Чи не востаннє теза Костомарова про вірність українського народу Петру І і Москві віддзеркалилась з відповідною риторикою у статті О.Оглоблина “Боротьба росіян і українців проти шведського вторгнення 1708—1709рр.”, вміщений у збірнику “Битва під Полтавою” (К., 1929).

Становище ускладнилося й тим, що гетьман на вимогу царя закликав посполитих не довіряти шведам, ховати від них продукти, цінні речі тощо. А якщо й звірявся комусь, то лише небагатьом старшинам-однодумцям (У віднайденому Возняком “Послушному меморіалі Війська Запорозького до священної королівської величності шведів” (жовтень 1709р.) старшини, які пішли за гетьманом у вигнання, стверджували, що до останньої миті не знали про таємні наміри померлого Мазепи звільнити Українську державу від московського гноблення і зміцнити суверенітет Війська Запорозького). Швидкий розвиток подій не дав йому змоги ознайомити народ зі своїми ідеями.

На початку операцій Карла XII в Україні її населення ще не знало, як ставитися до шведів. У Сіверщині ті прагнули довести, що прийшли як друзі й, на відміну від росіян, не чинитимуть насильств. За Гедерхілмом, це заспокоювало людей, які порівнювали доброзичливість шведів з винищувальною тактикою росіян. Але більшість населення, нажаханого російською жорстокістю, переховувалася в лісах. Чимало жителів діяли за недолугою порадою гетьмана. Одне слово, переважали панічні настрої. За свідченнями безпосередніх учасників подій — Адлерфелда, Гедерхілма, Гілленкроока, Гілленштірна, Поззе, — по селах, особливо Стародубського полку, залишалося вдосталь провіанту й фуражу.

Агітація Мазепи після його переходу на бік шведів і виважена поведінка останніх зробили своє — населення з появою військ здебільше не покидало своїх домівок. Але радикальної зміни у настроях не відбулося. Всі знали про трагічну долю гетьманської столиці — її знищення й вигублення місцевих жителів. За Гілленштірном, руїни Батурина вжахнули всю Україну. В листопаді 1708р. Кайзерлінг повідомляв з Москви прусському королю, що росіяни тим варварством своїм нагнали великого страху на населення. Та й Мазепа, як писав Орлик 1721р., також вважав, що “Україні, наляканій долею Батурина, забракло мужності виступити разом з нами“.

Після цієї події на активну допомогу українців годі було сподіватися. Але поволі життя поверталося у старе річище. Чим глибше вторгалися Карл XII і Мазепа в Україну, тим більше було виявів прихильності з боку населення. Гедерхілм розповідає, що після переправи через Десну (ще до Батурина) шведам траплялося чимало сіл, жителі яких поводилися цілком спокійно. За Крманом, словацьким посланцем в Україні, мешканці Люкнова влаштували теплу зустріч королю і гетьманові — повиходили на вулиці з хлібом, сіллю, рибою, медом, сиром. Про подібне вшанування в Отюші та кількох інших селах знаєм од Зільтмана. Поззе зазначав, що не покидали своїх домівок і городищани. А селяни, як свідчив Крман, вимагали платню за дрібні послуги.

Мазепина пропаганда

Гетьман докладав чимало сил, щоб спонукати українців допомагати Карлу XII. У своїх універсалах (скажімо, від 10 листопада 1708р.), а також у листах до народу й діячів він змальовував росіян як недолугих вояків, котрим шведи завдають поразки за поразкою, і заразом як насильників та ошуканців, які заповзялися підкорити собі генеральних старшин і полковників, обернути козаків на солдатів і драгунів, депортувати простий люд до Московщини чи за Волгу, а його землі заселити росіянами. Російську політику він показував як наперед продуману систему обмеження прав і свобод України, спрямовану на знищення щонайменших виявів її автономії, на перетворення всього краю у звичайнісіньку провінцію Росії. Зате наміри шведів змальовувались ясними барвами. Король, як пояснював Мазепа, хоче визволити український народ від московського гноблення, відновити і навіть примножити українські права та вольності. Те саме заявляв у своїх маніфестах Карл XII (хоча б від 26 листопада й 16 грудня 1708р.).

Прагнучи прихилити до себе полковників, сотників та інших впливових осіб, які ще не визначились або перебували на службі у царя, Мазепа звертався до них з посланнями. Надіслав він 30 жовтня 1708р. листа й Скоропадському, а дещо пізніше — полтавському полковникові Левенцю (за Юнаковим, цей лист, датований 23 листопада, зберігається в архіві Академії наук у Петербурзі). Позиція Левенця якийсь час залишалася хиткою. Коли ж він наважився-таки стати на бік царя, то однаково був запідозрений у таємних симпатіях до Мазепи. Так само ненадійним вважався Скоропадський. Чимало з джерел вказують, що він належав до прихильників шведської орієнтації. Якось-то гетьман віддав йому доволі невиразний наказ — впустити до Стародуба ту армію, котра першою з’явиться перед його брамою. І справді, як свідчить Понятовський, міські ворота було відчинено й очікувано генерала Лагеркрону з хлібом-сіллю. Одначе шведський генерал невідь-чому проминув місто, а вночі його зайняли росіяни.

Позиція Скоропадського на час згаданої події точно не з’ясована. Не відомо навіть, чи перебував він тоді у місті.

Прикметно, що першого агітаційного листа (від 30 жовтня 1708р.) Мазепа надіслав Скоропадському. В ньому він не лише обґрунтовував свою нову політичну орієнтацію, а й ставив полковникові конкретні завдання: знищити в Стародубі російський гарнізон і об’єднатися з Переяславським та Ніжинським полками, а відтак, якщо вдасться, відступити до Батурина. Зробити це в оточенні росіян було не просто. Дещо згодом (коли Скоропадського обрали гетьманом і він мусив опублікувати 8 й 15 грудня 1708р. власні універсали із закликами до боротьби проти Мазепи) за кордоном пішов поголос про його готовність до співпраці з гетьманом. Саме таку інформацію передав із шведської ставки у Стокгольм французький посол Кампредон: “Скоропадський, царем призначений замість Мазепи, — особистий друг гетьмана й при першій-ліпшій нагоді перейде з усіма козаками на бік шведів“.

Однак, попри всі ці агітаційні зусилля, настрої старшини мало змінилися. Сподівання на швидку перемогу шведського короля не виправдились. Падіння Батурина, російська пропаганда, вибори нового гетьмана, а надто царський маніфест від 7 листопада — з обіцяною амністією всім тим, хто протягом місяця залишить гетьмана, й погрозою позбавити всіх непокірних нагород, чинів та володінь — вплинули на козацьку верхівку дужче, аніж заклики Карла XII й Мазепи. Перебіжчики розраховували також на нові посади й добро тих, кого буде звільнено й залишено без маєтків. Виникло замішання і в оточенні Мазепи. В гетьманській фортеці під Можливо, з Лагеркроною мав справу хтось із заступників Скоропадського. Сам полковник співробітничав з генералом Іффляндом. Той 21 вересня 1708р. повідомив Меншикова, що послав Скоропадського із Стародубівським і Чернігівським полками до Стародуба. Коли прибув туди Скоропадський, невідомо.

Бахмачем він разом із старшинами в присутності шведського короля заприсягнув на Євангелії вірно служити Батьківщині та Війську Запорозькому. А проте дехто з них, зокрема генеральний хорунжий Іван Судима, миргородський полковник Данило Апостол і сердюцький полковник Гнат Галаган, повернулися до росіян.

Не виявили твердості й близько 5 тис. тих козаків, котрі супроводили гетьмана до шведів. Більшість одразу ж залишила табір. Можливо, лави Мазепиного війська поповнили втікачі з Батурина. Загалом його чисельність не пересягала за 3 тис. осіб, а відтак скоротилася до 2 тис. Більшість цих людей становили вільнонаймані козаки під проводом полковників Кожухівського та Андріяша.

Карл XII, Мазепа і населення

Коли Мазепа й шведи зупинилися на терені Ромни—Гадяч—Лохвиця—Прилуки, місцеві жителі й не думали залишати своїх населених пунктів — для цього не було жодних причин. Скорившись королю й гетьманові, люди виконували їхні розпорядження. Пожитків тут не бракувало, бо ця частина України мала все необхідне для утримання війська. Однак тривале перебування чисельної армії давалося взнаки. Найбільше підрозділів сконцентрувалося довкруж Ромен, тож селяни почали уникати тяжких повинностей — покидали рідні місця й шукали притулку деінде — в лісах або на територіях, де не було шведів. Постачання армії ще як ускладнилось. На початку грудня Мазепа зажадав од Лубенського полку не лише борошна, а й 24 тис. биків і 40 тис. свиней. Чим більше військові вдавалося до реквізицій, тим частіше наштовхувалися на вияви невдоволення. Наприкінці листопада жителі Сміли відмовилися впустити до містечка шведів і передали його двотисячному загонові росіян. Відтак під тиском полків противника вони повтікали, підпаливши склади з маслом, сиром, борошном, горілкою, пивом, тютюном, сіллю, в’яленою рибою. В першій половині грудня фуражири з’явилися під Пирятином. Але мешканці покликали козаків і ті захопили шведів у полон.

16 грудня головні сили Карла XII вирушили з Ромен до Гадяча, мабуть, щоб протидіяти росіянам, які тим часом перенесли головну квартиру з Глухова до Лебедина в Слобідській Україні. За Крманом, Мазепа виступив з Ромен перед самим нападом росіян. Вони пограбували місто й пустили пожаром. У Гадячі шведській армії було тісно, тим більше, що вороги спалили передмістя. А тут ще й ударили люті морози, забравши чимало життів людських. Але, незважаючи на це, Карл XII 30 грудня уже стояв під Зіньковом. Тамтешній люд, а також селяни-втікачі спершу затялися не впускати шведів і лише, коли ті підтягнули артилерію, здалися на ласку переможців. Король, як свідчить Поззе, відпустив селян з усім їхнім добром. За Петре й Зільтманом, погрозу застосувати артилерію було висунуто після того, як Войнаровський, навідавшись до міста для переговорів, повернувся звідти ні з чим. Інший учасник походу Кагг стверджує, що козаки Зінькова відмовилися передати місто без Мазепиного наказу і, щойно надійшло таке розпорядження (31 грудня), відчинили міську браму перед шведами.

Тут вони довго не затрималися. Карл XII вирішив заволодіти невеликою фортецею Веприк. На початку січня її російський гарнізон чисельністю 1,5 тис. чоловік разом з міщанами й селянами вчинив запеклий опір. Одначе навальним штурмом фортецю було захоплено. Шведи сплатили за це життям багатьох людей. Розгніваний король зажадав покарати Мазепиних посполитих “за підлу зраду” (Норсберг). За Каггом та Крманом, гетьман кинув їх до зіньківської в’язниці.

Карл XII і Слобідська Україна

На початку 1709р. шведи здійснили масштабну операцію в східному напрямку. Пройшовши через Опішню, вони завдали нищівного удару кавалерії Меншикова, а наприкінці січня стали табором на Ворсклі. 8 лютого Карл зі своєю кавалерією (мабуть, включно з Мазепиними козаками) при підтримці значних сил розпочав оточення російських військ у Слобідській Україні. Першим етапом цього наступу були Краснокутськ і Городня, а завершальним — Коломак. На думку відомого шведського історика Штілле, король хотів у такий спосіб пробити собі шлях до Москви. Похід на Краснокутськ і Городню свідчив про його намір здобути Бєлгород. Зрештою і взяття Коломака дало б змогу обхідним маневром через Харків захопити той-таки Бєлгород. Завдяки цій операції Карл XII, обминувши російські укріплення на Ворсклі, міг посуватися від Харкова до Бєлгорода, не зустрічаючи серйозних перешкод. Аби зупинити шведів, цар мусив би вступити з ними у відкритий бій.

Але щастя відвернулося від короля. 12 лютого різко змінилася погода. Почалися небувалі о цій порі року зливи. Численні річки виступили з берегів. Подальше просування стало неможливим. Шведи заледве відійшли од Коломака й 18 лютого зайняли позицію за Ворсклою. Прямий наступ на Москву відкладався.

Завважимо, що в Слобожанщині поведінка шведів істотно змінилася. Вони часто вдавалися до реквізицій і залишали по собі пожарища та спустошення. Більшу частину пограбованого, в тому числі й худобу, забрала повінь. Як свідчать учасники подій Нордберг, Адлерфельд, Кагг, Шперлінг, Поззе, Вайхе, Зільтман, Філстрьом та багато інших, було спалено Куземин, Хухрю, Олешню, Городню, Краснокутськ, Котельву, Мурафу, Колонтаїв, Коломак, Рублівку. Від сіл узагалі нічого не лишилося. Зазнавши тяжких втрат під час штурму Краснокутська, нападники, щоб помститися, підпалили місто й за наказом короля повиганяли з нього жителів — в основному жінок і дітей. За Фенріхом Петре, їм судилася нелегка доля. Коли спалахнули житла, вони, брьохаючись у глибокому снігу, розпачливо заголосили. Змилосердившись, король дозволив їм залишитися у випадково вцілілих будівлях.

Плюндрування Слобожанщини мало для шведів стратегічне значення. До того ж вони вважали її на відміну від Гетьманщини ворожою територією, хоч і знали, як бачимо з нотаток Адлерфельда, що й тут проживають українці.

Партизанська війна

Після повернення із Слобідської України Карл XII розмістив свою головну квартиру в Опішні, в середині березня переніс ЇЇ до Великих Будищ, а звідтіля — під Полтаву. Шведська армія сконцентрувалася на невеликій території, яка ще й змаліла із втратою земель на півночі й, особливо на заході, після спалення Ромен та Гадяча. Тож не дивина, що постачання війська обернулося на складну проблему. О.Грушевський у статті “Глухів і Лебедин” цілком слушно вважав це головною причиною загострення стосунків між населенням і шведами. Справді-бо, селянам ставало чимдалі важче забезпечувати шведів усім необхідним. Але сумнівним є його твердження про те, що руйнації в прикордонні Слобожанщини не зачіпали полтавчан, які прихищали своїх знедолених сусідів.

Усе це призвело до того, що в березні на захопленій шведами території розпочалася партизанська війна, в якій слобожани відіграли не останню роль. Заболочений, густо порослий берег Ворскли був надійною схованкою для партизанів, а для шведів становив неабияку загрозу. Вони не наважувались з’являтися в цих місцях поодинці, хіба що групами — такими небезпечними поробилися шляхи. Напади частішали. Незрідка шведських офіцерів знаходили замордованими у їхніх квартирах. Тут, звичайно, давалися взнаки обіцяні царем винагороди за кожного вбитого чи полоненого ворога. Партизани “спеціалізувалися” і на викрадені шведських коней.

Силкуючись примирити обидві сторони, Мазепа роздавав шведам подарунки, втокмачував населенню, що ті поводяться цілком спокійно й регулярно платять за всі поставки, а втікачам, котрі переховувались на берегах Ворскли, радив залишити свої лігвиська й припинити опір, бо шведам, мовляв, не довго вистежити їхні криївки. А проте всі його заходи були марними. Становище й надалі залишалося напруженим. Це ще один доказ того, що лише незначна частина населення пішла за Мазепою і шведами. Як зазначає Адлерфельд, неподалік Кобеляк загін бунтівних козаків напав на селян. Ті мужньо оборонялися й примусили супротивника відступити. За цей вчинок гетьман щедро винагородив вірних підданих.

Лише після об’єднання Мазепи й Карла XII із січовими козаками, які прибули на Полтавщину, напруження почало спадати. Але війна вимагала від мирного населення постійних матеріальних жертв, що знову ж таки викликало опір. Король вдавався до репресій. Було спалено цілу низку населених пунктів: у березні — Ковалівку й Рашівку, в травні з пернесенням головної квартири під Полтаву—Опішню й Великі Будища. Робилося це із стратегічних міркувань, а також з метою покарання свавільного населення. Проти селян і козаків король посилав каральні загони. За вбивство шведа чи викрадення коня впійманих карали “на горло“. Опір викликав репресії, а репресії посилювали опір. Стосунки між шведами й населенням ще до битви під Полтавою вкрай загострилися. Але не це мало вирішальне значення — все залежало від воєнної фортуни. Поряд з матеріальним чинником великий вплив на людей мав страх перед жорстокістю росіян. Докорінно змінити хистку позицію козаків та населення єдино могла б велика шведська перемога.

Мазепа, Карл XII і Запорізька Січ

З переходом на бік шведів Мазепа розгорнув енергійну дипломатичну діяльність. Знавець Сходу й Південно-Східної Європи, він плідно прислужився в цьому Карлу XII. Спочатку взявся налагоджувати зв’язки з королем Станіславом. Одначе росіяни некліпно пильнували шляхи, що вели до Польщі ,— Київ і Біла Церква як-не-як були в їхніх руках. Уже перший Мазепин лист Станіславові потрапив до Петра. На цьому й обірвалися контакти з Польщею. Відтак гетьман повів переговори із Запорозькою Січчю. Росіяни і собі намагалися впливати на січових козаків, щоб дужче прив’язати їх до російського престолу, — робили різні дарунки, регулярно надсилали річну платню та виряджали урочисті посольства; не раз з’являвся в Січі навіть настоятель Межигірського монастиря Іродіон Жураківський. Попервах скидалося, що Січ не братиме участі в подіях. Та й літні козаки, неохочі вже до нових пригод, більше схилялися до Росії.

Аж ось січовим козацтвом почав верховодити запеклий ворог Москви Гордієнко. В нього з гетьманом, відомо ж, склалися кепські стосунки. Але існувала-таки різниця між Мазепою — запопадливим прислужником Петра І і Мазепою — прихильником Карла XII. Доки гетьман тримався Росії, Січ вичікувала, займаючи нейтральну позицію. Тепер же з’явилася можливість з допомогою союзників розбити кайдани російської неволі. Тож, забувши старі чвари, Гордієнко вирішив виступити спільним фронтом з Мазепою і шведським королем.

12 березня на генеральній раді в Січі Мазепині делегати закликали товариство разом з ним і шведами боротися проти Москви. Січовики, відповідно налаштовані Гордієнком, заявили, що згодні виступити. Розгорнулися бойові дії проти росіян. А тим часом до Карла XII й Мазепи вирушила запорозька делегація. Це радикально змінило настрої населення південно-східної частини України обабіч Дніпра.

Гордієнко зібрав близько 15 тис. воїнів. По кількох днях із 8 тис. січовиків він вирушив у дорогу. 26 березня відбулася урочиста аудієнція з кошовим та його товаришами у гетьмана в Диканці, а наступного дня — у шведського короля на головній квартирі у Великих Будищах.

Союзний договір між Карлом XII, Мазерою і Запорозькою Січчю

На початку квітня було підписано договір між Карлом XII, Мазепою і Запорозькою Січчю. За Нордбергом, інформація якого не викликає сумнівів, ішлося, власне, про два акти. В першому зазначалося, що гетьман і Запорожжя на чолі з Костем Гордієнком зобов’язуються надавати допомогу одні одним і тісно взаємодіяти. Запорожці заприсягнулися в цьому у головній церкві Великих Будищ, а хворий Мазепа — у себе на квартирі. Другий письмовий акт був, власне, договором між Карлом XII, Мазепою і запорожцями. Вони, як свідчить Нордберг, сформулювали 4 статті цієї угоди, Мазепа передав її Карлу XII, і той затвердив. Українські пропозиції і королівська ухвала — традиційна практика укладення двосторонніх договорів з Польщею та Москвою.

Цей акт складався із низки статей загального характеру й кількох з поточних питань. У загальних пунктах йшлося про дотримання шведським королем, Мазепою і Гордієнком та їхніми арміями положень договору. Обидві сторони обіцяли, що мир або перемир’я з царем укладатиметься лише за участю в переговорах України і Запорозької Січі. Угода мала на меті цілковите визволення України та Січі від московського панування; за Україною назавжди зберігалися її споконвічні привілеї.

Наявність цих пунктів у договорі підтверджується свідченнями старшин бендерського періоду, зокрема віднайденим Позняком “Послушним меморіалом Війська Запорозького до священної королівської величності шведів”. За коротким викладом Гедерхілма, запорожці забов’язалнся бути стійкими й відданими королю, не складати зброї до кінця війни, до їхнього визволення від Москви і здобуття давніх вольностей. Король обіцяв допомагати в цьому.

У пунктах з поточних питань мовилося про стосунки між населенням і шведами. Ця проблема найбільше цікавила короля. Були й двосторонні зобов’язання. Населення мало не вдаватися до ворожих актів, повернутися в рідні місця і постачати армію всім необхідним. Король запевняв, що його військо не порушуватиме дисципліни і під час розміщення й ведення операцій якнайповніше враховуватиме інтереси населення. В заключній статті наголошувалося на добровільному й негайному виступі січових козаків проти ворогів короля.

Прикметно, що в договорі між шведами й Україною (включно із Запорозькою Січчю) і згадки не було про Польщу. Виходячи з цього, професор Д.Дорошенко у статті “Мазепа в історичній літературі і житті” висловив цікаву думку: всі переговори Мазепи із Станіславом про федерацію відігравали роль попередніх комбінацій. Насправді гетьман прагнув повного суверенітету для України. Якщо він спершу й мав на гадці федеративні зв’язки з Польщею чи, може, в такий спосіб хотів прихилити до себе короля, то невдовзі з огляду на його слабкість відкинув цю ідею. Не Станіслав, а шведський король прибув до України, тож з ним укладався договір, який передбачав цілковиту самостійність України.

Цей висновок важить для нас багато. Мазепа діяв відповідно до обставин. Він мусив підтримувати гасло “федерації”, бо через Станіслава налагоджував зв’язки з Карлом XII. Коли ж це було зроблено, він більше не повертався до попереднього проекту чи, можливо, до вже укладених угод. Одначе, гадаю, проблема залишалася. Адже Карл XII якраз через Запорожжя намагався спровадити собі на підмогу війська Станіслава і Крассау, а це знову поставило б на порядок денний питання стосунків з Польщею. В такому разі набули б чинності попередні домовленості. Як повів би себе Мазепа, важко сказати. Знаємо лише, що його наступник Пилип Орлик категорично відмовився визнати зверхність Станіслава, коли Карл XII після невдалого походу в Правобережну Україну в лютому—березні 1711р. спробував натиснути на нового гетьмана.

Перехід Запорозької Січі на бік Мазепи й шведів відкривав перед союзниками нові перспективи. Шлях на Південь і Південно-Східні землі був вільним, що давало змогу налагодити стосунки з Туреччиною і Кримом, а також, за словами шведського державного секретаря Олафа Гермеліна, завозити вино та прянощі. І, головне, відновлювалося перерване сполучення зі Станіславом і Крассау, щоправда, кружним шляхом — через Молдавське та Валаське князівства.

Правобережна Україна 1709 р.

Зв’язок з Польщею через Правобережжя став неможливим внаслідок хаосу, який запанував там. Як повідомляв 21 листопада 1708р. із Києва князь Д. Голицин Меншикову, населення багатьох міст і сіл Правобережної України — від Києва до Бугу і Дністра — визнали себе посполитими Мазепи. Та й верховодили там здебільше гетьманові прибічники. Тож, на думку Голицина, потрібні були 6 значні сили, щоб приборкати Правобережжя. Однак у найважливішому опорному пункті, Білій Церкві, довірена особа Мазепи — тамтешній полковник, призначений ним 1704р. замість Палія ;Лише з переходом Мазепи на бік шведів цар повернув Палія із Сибіру. Помер він у Правобережній Україні 1710р.), — перейшов на бік Петра І. Його роль у передачі фортеці росіянам до решти не з’ясована. Як відомо, він гаряче запевняв царя, що козаки залишаються вірними тронові, а Мазепи не хочуть знати.

Очевидно, помітнішу роль у білоцерківських подіях відіграла інша людина. За тим-таки повідомленням Голицина, розважливий Мазепа залишив у фортеці ще й сердюцький полк із 800 чоловік під проводом полковника Бурляя. Він і зрадив гетьмана, погодившись за мізерну плату передати фортецю з Мазепиними скарбами ворогам. І таки впустив туди надісланий із Києва гарнізон чисельністю 300 росіян. Ненадійними виявились і міста Чигирин, Корсунь та Богуслав. Либонь, це було пов’язано із засланням до Сибіру Палія. Населення не дуже святкувало Мазепу, тож і вагалося. Загалом становище в Правобережній Україні стало таким непевним, що перервалися всякі зв’язки із Півднем та Польщею. Гермелін у листі до Барка, надісланому з Ромен 4 грудня 1708р., так змальовує ситуацію: “Нас бентежить, що ми довго не отримуємо ніякої пошти і не можемо відіслати своєї. Кореспонденція, послана три тижні тому, досягла лише Білої Церкви. Але комендант міста зрадив і передав фортецю росіянам, тому вона (пошта) повернеться назад“.

Завдяки Запорожжю поляки могли тепер пробитися через південь до України. Після переходу січовиків на бік шведів на півночі знайшлося чимало охочих виступити поспіль із запорожцями. Від кордонів Січі до Бугу встановилося місцеве самоврядування, проти якого князь Голицин зі своїми дислокованими в Києві незначними силами не міг нічого вдіяти.

Карл XII, Мазепа і Польща

Тепер, коли склалися сприятливі умови для налагодження зв’язків, Карл XII і Мазепа взялися за розв’язання відкладених на потім завдань. Для них однаково багато важило як польське, так і турецько-татарське питання. За повідомленням Гермеліна, шведський король дуже розраховував на допомогу Станіслава і Крассау. Вже через кілька днів після об’єднання із запорожцями він послав до поляків через Валахію досвідченого кур’єра. Тобто використав першу-таки нагоду, щоб якнайшвидше спрямувати Станіслава і Крассау в Гетьманщину. Ордер, підписаний 30 березня 1709р., дійшов до шведського генерала лише на початку травня.

Тим часом події в Польщі розгорталися далеко не так, як хотів шведський король. Він явно недооцінив шансів Сандомирської конфедерації, вважаючи її майже виключеною з боротьби. Карл XII заборонив Станіславу скликати сейм і взагалі йти на будь-які поступки ворожій партії. Свого часу він припустився помилки, відхиливши усі спроби Синявського порозумітися, на що, за свідченням Гедерхілма, Мазепа вказав йому вже під час першої їхньої розмови. Лише після битви під Лісною польський король міг вільно, на власний розсуд, розпоряджатися клейнодами коронного гетьмана, які доти належали улюбленцеві Карла XII Йозефу Потоцькому. Але було вже пізно. Синявський, щоправда, не переривав переговорів, однак, засумнівавшись в успіхові шведів, залишився вірним російській орієнтації.

Мало що дали й проведені Станіславом і Крассау воєнні операції. Становище польського короля було аж ніяк не легким. Його влада поширювалася лише до Вайзеля. На правому березі Дніпра, у південних воєводствах, верховодив Синявський. На нього в основному націлювались воєнні акції, які розпочалися пізньої осені 1708р. Все літо й частину осені Станіслав згайнував на дипломатичні переговори. Після злуки з Крассау (той залишив західнопрусські квартири в жовтні 1708р.) король спрямував подвійний удар через Підляшшя на Галичину. В березні 1709р. вони обоє діяли в околицях Львова. Синявський відступив до Поділля і на початку травня під Меджибожем зустрівся з надісланим Петром І чималим російським корпусом під командуванням генерала Гольтца. Об’єднані сили розгорнули наступ, і польсько-шведські союзники мусили повернутися на вихідні позиції. Про похід в Україну, незважаючи на наказ Карла XII, не могло бути й мови.

Крим у дипломатичних переговорах

Не переривалися й переговори з турецько-татарським світом. Уже наприкінці березня 1709р. до Бендер прибув шведський офіцер, румун за національністю, який доставив турецькому сераскирові листа від Карла XII, Мазепи й графа Піпера. Тогочасні політики Туреччини виявилися вкрай нерішучими. Взагалі протистояння між Швецією і Росією було на руку цій країні, тому швидке завершення війни її зовсім не приваблювало. По правді, Туреччина хотіла б і собі втрутитись, бо Австрія саме проводила в Голландії зі своїми союзниками — морськими державами — переговори з Францією і в разі укладення миру могла б енергійно взятися за Туреччину. А ще султана турбувало тривале (з лютого до кінця травня 1709р.) перебування Петра І у Воронежі, пов’язане з підготовкою до спуску на Азовське та Чорне моря російського флоту, а це вже скидалося на диверсію проти Туреччини, хоч султан і запевняв Росію, що проводитиме мирну політику. Одне слово, переговори із сераскиром у Бендерах так нічого й не прояснили. Коли ж зайшла мова про допомогу татарів Карлу XII, турецький сановник сказав, що не має стосовно цього ніяких інструкцій з Константинополя, але Порта, як на нього, не заперечувала б.

Ще до переговорів у Бендерах Карл XII і Мазепа зв’язалися через Запорожжя з кримським ханом Девлет-Гіреєм.

Татари, занепокоєні російською загрозою більше, аніж турки, виявили бажання боротися проти Москви. В середині травня до шведського табору під Полтавою прибуло велике посольство. Здавалося, татари от-от вступлять у війну. На підставі аналізу турецьких джерел Хаммер дійшов висновку, що великий візир також хотів війни з Росією. Через сераскира він пообіцяв шведському королю допомогу татар і навіть послав кримському ханові відповідне таємне послання. Той невдовзі вирушив у похід. Але про це довідався султан і категорично заборонив втручатися в бойові дії. Коли кримський хан отримав це повідомлення, невідомо. Штілле вважає, що вже після Полтавської битви.

Перша спільна Шведсько-Запорозька операція

Після об’єднання запорожців з Карлом XII і Мазепою лінія Ворскли набула важливого стратегічного значення. У південно-східному напрямку лежали великі території, контрольовані запорожцями. Не гайнуючи часу, козаки займали один за одним опорні пункти на Дніпрі. Росіянам вдалося утримати лише Кам’яний Затон і старі укріплення на Самарі. Гордієнко успішно витісняв ворожі війська й на суходолі. Розігнавши під Царичанкою три російських драгунських полки, він зайняв цей населений пункт, а також м.Кобеляки. Тепер лінія Ворскли аж до Дніпра була в руках союзників. На захід і північ від Полтави стояли головні шведські сили і гетьманські козаки на чолі з Мазепою. Січовики утримували Ворсклу — від її впадіння у Дніпро під Переволочною (Власне кажучи, вони частково контролювали територію вздовж Дніпра аж до лінії Псла) до пункту Нові Санжари, де дислокувався шведський генерал Крузе з двома полками драгунів. Вони контактували із запорожцями.

Становище, що склалося, дуже турбувало Москву. Лінія Ворскли відкривала Станіславу й татарам шлях до шведів. Подальші успіхи запорожців на південному сході сприяли б виступові не лише турків і татар, а й нещодавно приборканих донських козаків і свавільних народностей Поволжя. Доречна доти вичікувальна тактика росіян мала б хоч якось та змінитися. Тепер вони мусили активно наступати або на шведів, або на запорожців, щоб розірвати зв’язок шведсько-українських сил із Запорожжям і взагалі з південним сходом. Як вважав шведський генеральний штаб, російське верховне командування введе між Ворсклу та Оріль свої головні сили, розташовані вздовж Псла (під командуванням Шереметєва і Скоропадського), а також під Богодуховом (на чолі з Меншиковим). Така передислокація супротивника була б дуже вигідною для Карла ХII, бо дала 6 змогу обійти російські війська з півночі через Опішню—Будищі—Харків. Однак ворог послав у цей регіон лише 7-тисячний кавалерійський корпус під проводом генерала Ренне. На початку квітня він зайняв населені пункти Нехворощу та Маячку, населення яких симпатизувало запорожцям, і спустошив їх, щоб надійніше утримувати на протилежному лівому березі Ворскли с.Соколки.

Шведський король вирішив знищити кавалерійський корпус Ренне, можливо, сподіваючись, що таким чином вдасться втягнути в бої решту російських військ і спрямувати розвиток подій у бажане для нього русло. Операцію здійснювала кавалерійська група із 3 тис. чоловік на чолі з генералом Крузе. її мав підтримати Гордієнко з 4 тис. січовиків. Це був перший спільний виступ шведів і запорожців проти ворога, що, власне, й передбачалося договором. Розробили оперативний план. Російський генерал займав позицію на півострові, який глибоко врізався у Ворсклу. Перед ним було с. Соколки, а ззаду підступала горбиста, заболочена й прорізана яругами місцевість. Звідти вели лише два короткі шляхи. Ними й планувалося заволодіти, щоб повністю перекрити відступ російському корпусові.

Надвечір’ям 11 квітня загони переправилися під Новими Санжарами на лівий берег і продовжили марш у південно-східному напрямку. Щоб вчасно й непомітно заблокувати ворога, союзники всю ніч мчали кружним шляхом. Невеличкий загін із 500 козаків, який залишився на правому березі, навпроти Соколків, мав у слушну мить форсувати річку і зчинити паніку в тилу росіян. А запорозька піхота чисельністю 4 тис. чоловік взяла участь в операції на головному напрямі. На пересіченій місцевості вона не встигла за шведською кіннотою й дещо відстала. Вважаючи, що на ЇЇ плечі ляже основний тягар бою, Крузе послав на допомогу козакам полк під командуванням Гілмса.

Настав ранок 12 квітня. Густий туман сприяв атаці, але затуляв місцевість. І тут генерал припустився похибки. Східніше Перегонівки він розгорнув свої сили і з ходу атакував табір Ренне. Мабуть, на правому фланзі йшли запорожці з полком Гілмса, в центрі діяв сам Крузе, а на лівому крилі, дещо зсунутому на південь, — полковник Гілленштірн зі своїми драгунами. Він отримав наказ зайняти вузький прохід біля с. Прохвотилівка південно-східніше від табору Ренне. Отже, замість того щоб сконцентрувати війська, їх було розділено, що послаблювало силу вирішального удару.

Поява шведів стала для росіян цілковитою несподіванкою. У їхньому стані виникло замішання. Порадившись, Ренне вирішив прориватися в південно-східному напрямку. Щоб спантеличити ворога, він послав кілька кавалерійських загонів на північ, до с. Перегонівка, а сам з основними силами ударив на Прохвотилівку. Росіяни дісталися проходу якраз тоді, коли там з’явився Гілленштірн зі своїм полком. Він, не завагавшись, кинувся на противника, але незначними силами годі було перешкодити проривові росіян, які дбали лише про втечу. А Крузе у цій веремії залишив Гілленштірна без підтримки. Тож і не вдалося Карлу XII досягти поставленої мети — знищити корпус. Він покинув свій табір і навіть лівий берег Ворскли. Король був надзвичайно невдоволений діями Крузе.

Шведські історики по-різному оцінюють наслідки цієї бойової операції. Е.Карлсон, наприклад у своїй праці “Битва під Полтавою”, звинувачує запорожців у повільному просуванні, внаслідок чого було згаяно дорогий час. А Штілле і шведський генеральний штаб нарікали на Крузе. Генштаб закидав і запорожцям у недисциплінованості й нерішучості. Чи справді заслужили вони такого докору, перевірити неможливо.

Один з найавторитетніших учасників походу, Гілленштірн, свідчення якого багато важать, вказував, що запорожці дуже втомилися. Адже на їхню піхоту покладалися ті самі завдання, що й на шведських вершників. Від Нових Санжарів до Соколків близько 40км. А що козаки здійснили на лівому березі Ворскли обхідний марш, то їхній шлях був значно довшим. Місцевість рясніла пагорбами, яругами та болотами. Тож і відстало від кінноти козацьке військо. Але не це відігравало вирішальну роль, а хибні розпорядження шведського генерала.

Російські операції проти Запорозької Січі

І після відступу Ренне російське верховне командування робило все для знищення Запорожжя та його опорних пунктів на Дніпрі. З цією метою князь Волконський за наказом царя вирушив з кількома тисячами солдатів з Києва до Переволочної. В експедиції взяв участь і полковник Петро Яковлєв зі своїми вільнонайманими козаками. 16 квітня вони, здолавши відчайдушний опір невеликого запорозького гарнізону й місцевих жителів, захопили штурмом і дощенту зруйнували Келеберду, а відтак оточили Переволочну. Це місто (ним керував полковник Зимнець) з укріпленнями, гарнізоном із 600 запорожців, 2 тис. міщан, навколишнім людом і, можливо, з дрібним запорозьким загоном було приречене внаслідок чисельної переваги противника.

За Нордбергом, запорожці залишили стіни міста й виступили навстріч ворогові, але той легко розбив їх, проник у місто й заволодів фортецею. А от російські джерела, включно з третім томом імператорського Російського воєнно-історичного товариства, підтверджують інше припущення Костомарова і Юнакова, що гарнізон нікуди не виходив, разом з жителями він мужньо оборонявся, одначе за кілька годин нападникам таки вдалося здобути місто й фортецю. Всі, хто потрапив до рук росіян, навіть жінки та діти, були по-звірячому замордовані.

Ця поразка мала далекосяжні наслідки, бо йшлося навіть не так про саме місто, як про знищення розташованої в ньому запорозької флотилії, вкрай необхідної для переправи через Дніпро війська Крассау і Станіслава, якого з дня на день очікували Карл XII з Мазепою. Згодом це далося взнаки і при відступі основних сил шведів.

Як і Нордберг та генеральний штаб, шведські історики нарікали на легковажність захисників Переволочної, які, замість того щоб обороняти місто і, головне, фортецю, виступили назустріч ворогові. Але при цьому чомусь не бралася до уваги флотилія. Припустимо навіть, що Нордберг об’єктивно відтворив події. Тоді постає питання, а чи не для захисту флотилії запорожці вийшли наперед? Фортеця, за Яворницьким, стояла в центрі міста, яке на картах XIIIст. прилягало до Дніпра. То, може, частина гарнізону хотіла прикрити флотилію або потерпала за населення, якому забракло місця за мурами? Ясна річ, найзручніше було б відбиватися з середини, маючи важку зброю та запас харчів. Тож, либонь, щось важливе спонукало запорожців прийняти інше рішення. Одначе, не знаючи напевне, де саме була флотилія, ми можемо висувати лише припущення, як, зрештою, і шведські історики.

Здається принаймні дивним, що ні шведське командування, ні Мазепа, ні кошовий не розуміли, яку загрозу для недостатньо укомплектованих запорозьких опорних пунктів становила експедиція Волконського та Яковлєва. Безперечно, король і Гордієнко зосереджували свою увагу на боротьбі з Ренне. Але їхня невдала операція закінчилася щойно 12 квітня, й до російського наступу на Переволочну як-не-як залишалося кілька днів. То, може, відрядження туди міцного шведського чи козацького загону спрямувало б розвиток подій у зовсім інше річище?

Небавом січові козаки зазнали нового удару. Другим етапом походу росіян у Запорожжя після Переволочної була сама Січ. Вирушивши наприкінці квітня за царським наказом уздовж Дніпра, Яковлєв зруйнував і спалив Старий та Новий Кодак — важливі січові форпости, а також всі інші оборонні пункти. За його та Меншикова повідомленнями від 1 травня 1709р. ці терени майже не захищалися, бо населення залишало їх, а гарнізони відходили до січових укріплень. 7 травня Яковлєв добувся Кам’яного Затону, що стояв навпроти січової фортеці, й, дочекавшись од Волконського підкріплення — кавалерії та козацького полку, зробив ще одну, останню спробу переманити запорожців на бік царя. Але ті, залишаючись несхитними, поскидали парламентарів у річку. На той час повінь затопила степ, яким пролягав сухопутний шлях до Січі, і навіть половину крайніх куренів.

Спроба віддаля обстріляти й оточити січові укріплення виявилася безуспішною. Нічого не дали й сутички на воді перевдягнутих у козаків і посаджених на човни людей Яковлєва. Невдовзі йому надійшла чимала підмога — козацький полк і російські драгуни на чолі з полковником Гнатом Галаганом, який добре знав січові околиці й козацькі звичаї. Якось-то в середині травня запорожці побачили цілу зграю озброєних людей, котрі поволі наближалися, й подумали, що це — очікувані татари. Коли ж угледіли в них росіян, було вже пізно, ті вдерлися до фортеці й знищили її разом з гарнізоном. Ворог не збирався тут затримуватись, бо концентрував усі свої сили для боротьби із шведами. Але й цей суто каральний похід завдав січовим козакам величезної шкоди. Цар був дуже задоволений “знищенням клятого місця, цього коріння зла й надії ворогів”.

На думку Штілле, зруйнування Січі, як і падіння Батурина, негативно позначилося на подальшому розвитку подій. Андерс нарікав на шведський генеральний штаб, який допустив послаблення запорозьких сил і не зберіг Запорожжя як посередника в підтриманні контактів з Південним Сходом і насамперед з кримськими татарами. А проте сполучення з Кримом аж ніяк не розладналося. Очікувана звідти допомога могла надійти, якщо не правим, то лівим берегом Дніпра — через Самару на Харків або Полтаву. Загроза з боку росіян була тут незначною, бо вони, зосереджуючи свої війська під Полтавою, робили в південно-східному напрямку лише поодинокі рейди.

Усе ж таки Карл XII ще мав у своєму розпорядженні 8-тисячну запорозьку армію, яка утримувала лінію Ворскли, включно із зруйнованою Переволочною, та брала участь у різних операціях. Козакам доводилось захищати просторий регіон — од Келеберди до південних кордонів Січі. 7 тис. запорожців обороняли обидва береги Дніпра, зокрема на півдні. Властиво, вони були розпорошені — поділені на невеликі гарнізони численних пунктів та фортець.

Участь козаків у обозі Полтави

Ще одним важливим етапом у веденні бойових дій в Україні стала облога Полтави, довкола якої шведи зосереджували свої головні сили. Щоправда, вони й далі утримували лінію Ворскли, очікуючи прибуття Станіслава. А позицію на півночі од Петрівки залишили. Хотіли, мабуть, дужче прикувати росіян до Полтави й, спонукавши їх перейти на правий берег Ворскли, мати сполучення з татарами на лівому березі Дніпра. Хоч Полтава була місцем перехрещення важливих шляхів, Карл XII не ставив собі за мету здобути її. Оточивши місто, він провокував противника вийти на вирішальну битву.

30 квітня шведи почали копати шанці, а невдовзі (9 травня) їхню головну квартиру було перенесено з Великих Будищ у Жуки біля Полтави. Осадні роботи виконували в основному січові козаки. Щоправда, генерал-квартирмейстер Гілленкроок, відповідальний за технічне забезпечення облоги, не дуже на них покладався, але на цьому наполягав король. За шведськими джерелами (Адлерфельд, Вайхе, Петре), під Жуками дислокувалося 6 тис. запорожців, яких чимдалі охочіше залучали до робіт, а решта, близько 2 тис, разом з невеликими шведськими загонами утримувала лінію Ворскли. Першого дня облоги, як зазначає Петре, було задіяно 400 шведів і 600 козаків. У середині травня Карл XII розширив осадні заходи. Відповідно до щоденникового запису Петре, 17 травня під Полтавою працював 2-тисячний гурт запорожців, а за Левенгауптом, 9 травня — цілий полк їхньої піхоти.

Ці роботи були дуже небезпечними. Виконавцям повсякчас доводилось не лише відбивати напади росіян, а й самим атакувати ворога. За Петре, полк якого працював разом з січовиками, не минало й дня, щоб останні, як і шведи, не зазнавали тяжких втрат. На його ділянці протягом кількох днів було вбито: 11 травня — 3 запорожців і 2 шведів, 13 травня — відповідно 9 і 5, 22 травня — 7 і 5. Про те, що втрати серед січовиків були більшими, свідчать також Левенгаупт і Адлерфельд.

Думається, січові козаки якнайменше бажали виконувати ці ризиковані земляні роботи.

Перед битвою під Полтавою, зазначає Адлерфельд, вони виглядали далеко не бадьоро. Мабуть, шведська педантичність генерал-квартирмейстера та його недовіра до запорожців викликали серед них серйозне невдоволення. Аж мусив утрутитись сивочолий Мазепа. Подякувавши січовикам за їхню вірність, він попросив надалі виявляти витримку. Крім виконання осадних робіт, запорожці мали наглядати за шляхами сполучення, а також, як і гетьманські козаки, що про них не рясно у нас відомостей, ходити в розвідку й бути фуражирами.

Козаки і Полтавська битва

У середині червня не лише Карла XII, а й Петра І охопило бажання стятися у вирішальному герці. Цю жагу шведського короля помірятися силами з головним ворожим угрупованням, здавалось, от-от буде потамовано. Армія, запорожці й Мазепині козаки готувалися до бою. Облога облогою, а чільне місце посіли тепер локальні сутички й рекогносцирувальна служба. Ясна річ, стали тут у пригоді й козаки, котрі добре знали місцевість. 17 червня шведський полковник Зіборт ударив у напрямку Нижніх Млинів. За Петре, загін запорожців під проводом Войнаровського успішно обстріляв росіян (Запорожці були вправними стрільцями. їхнім неквапним мистецтвом накривати ціль захоплювались навіть шведи). Коли на шведські позиції під Петрівкою напав російський генерал Ренне, на лівому й правому флангах лінії оборони стали до бою гетьманські й січові козаки на чолі з Мазепою. Ще до битви 22 червня Карл XII доручив генералові Кройтцу провести розвідку боєм північніше від Малих Будищ. У цій операції (з участю загону запорожців) було з’ясовано, що росіяни не квапляться переходити у наступ. Як повідомляв 25 червня той-таки Кройтц, саме Мазепині козаки принесли розвіддані про перехід усієї російської армії на правий берег Ворскли й спорудження там редутів.

Дослідники розходяться у поглядах як на план і перебіг битви 27 червня, так і на причини поразки шведів. За Е.Карлсоном, недолуга атака добре укріпленої ворожої позиції не могла закінчитися успішно. Штілле вважає, що поразку зумовило поранення 17 червня Карла XII, який не спромігся особисто повести свою армію у бій. Він планував рішучим фронтальним ударом змісити позиції росіян на правому березі Ворскли під Полтавою, вбачаючи неабияку загрозу в самому розташуванні для противника: за його спиною — річка й болото, а для маневру залишається хіба що долина, та й то надто вузька для повного розгортання сил. Не з найкращого боку показав себе й Левенгаупт, кинувши піхоту на прорив російських редутів і погубивши безліч своїх солдатів. Мабуть, заслуговує докору і командуючий фельдмаршал Ренскольд, який поставив кавалерію за шведською лінією наступу замість використати її на флангах в момент зіткнення двох армій. Вочевидь, недостатньою була й довжина шведської передової лінії — росіяни охопили її з обох флангів. І доки праве шведське крило висувалося вперед, ворог потіснив лівий фланг.

Але не наше завдання аналізувати перебіг битви. З’ясуємо лише, якою мірою запорожці або, й ширше, українські козаки брали участь у згаданих подіях. За даними шведського генштабу, в найчисельніших угрупованнях, які мали завдати ворогові головного удару західніше від Полтави, не було жодного українця. Кілька запорозьких і шведських загонів продовжували тримати місто в облозі. Більшість січовиків і гетьманських козаків на чолі з Мазепою було включено до резерву й зосереджено біля Пушкарівки, де стояли артилерія, обоз і частина кавалерії. Лінію Ворскли з міст Старі та Нові Санжари, Білки й Кобеляки займали окремі запорозькі та шведські загони (За повідомленнями шведського генерального штабу, а також Штілле, загальна чисельність українських підрозділів становила 10 тис. чоловік (2 тис. гетьманських козаків і близько 8 тис. запорожців) Але не забуваймо, що в поході вони зазнавали значних втрат. За Штілле, росіян налічувалося 45 тис. (у тому числі 32 тис. піхотинців). Вони мали на озброєнні 70 гармат. А кількість шведів не пересягала за 23 тис. (без козаків) і збереглося в них лише 30 гармат. За даними генштабу, росіян було приблизно 42—60 тис, а шведів — 22.450 (без козаків). Як свідчить Ф.Фернстедт, під Полтавою билося 25 тис. шведів).

Отже, з таким розподілом сил козакам годі було виявити активність. За планами генштабу, в разі необхідності резерв мав поповнити лівий шведський фланг або пособляти військам, що обложили Полтаву, чи відбивати наступ російських загонів із заходу.

Існує погляд, що запорожці, а гетьманські козаки і поготів, не брали участі у битві. Опроче, С. Томашівський у своїй статті “Словацький посол в Україні” наводить свідчення Крмана, котрий, невідь-чому опинившись на лівому фланзі шведської армії, натрапив там на запорожців. Дещо сумбурна розповідь генерала Кройтца також дає підстави припустити, що на лівому фланзі перебували запорожці, очевидно, як коректувальники вогню. Можливо, вони отримали наказ розпочати бойові дії.

Та й резерв не сидів склавши руки. Фенріх Густав Абрахам Піпер, який під час битви залишався в тилу, засвідчив, що близько 2-ї години пополудні біля обозу з’явилася ворожа група, але була відкинута резервом. Удруге туди проникли драгуни після прибуття Карла XII, однак, за Вайхом, відступили, угледівши шведську кавалерію і запорозьку піхоту.

Свіжі з’єднання взялися прикривати розбиту шведську армію, що подалася до Дніпра. Цей погано організований відступ скидався на втечу. Ще можна було захищатися на лінії Ворскли, яку продовжували утримувати запорожці й шведські загони. Але вище командування наче одуріло. Карла XII звалила пропасниця, Ренскольд потрапив у полон, а найстарший з генералів Левенгаупт не виявляв активності.

Армія відходила до Переволочної, щоб там форсувати Дніпро, хоч, власне, було б доцільніше подолати Ворсклу й вирушити до Криму. На цьому наполягав король. А проте жодної із переправ через Ворсклу військо не використало, навіть тієї, що під Переволочною, біля с. Кішенка. Там і постало питання: як бути з армією? Карл XII завагався: податись у Крим чи Бендери? Вибрав Крим, щоб не розлучатися з армією. Але цьому суперечили політичні інтереси. Адже, діставшись Бендер, він міг би швидше порозумітися з Туреччиною. За “Примітками” Понятовського, король на умовляння Мазепи обрав Бендери. Передавши армію генералові Левенгаупту, який очевидно, домагався цього, він звелів йому, як свідчить запис у канцелярській книзі Кнохе, переправитись через Ворсклу і йти до Криму.

Разом із шведами відступали Мазепа з козаками і Гордієнко із запорожцями. Ті надзвичайно придалися при переправі через Дніпро. Позаяк запорозької флотилії вже не існувало, січовики заходжувалися майструвати пліт із дерева та відшукали кілька рибальських човнів. Принаймні Карл XII, Мазепа і їхній супровід були забезпечені засобами переправи. В ніч на 30 червня король зі своїм півторатисячним почтом слідом за гетьманом, що вирушив раніше, дістався протилежного берега ріки.

Росіяни надто пізно розпочали переслідування розбитого ворога. Лише 30 червня Меншиков наблизився зі своїм 9-тисячним кавалерійським корпусом до Переволочної, де сконцентрувалося 16 тис. шведів. Хоч ця армія була ще боєздатною та й окремі полки хотіли битися, Левенгаупт, замість чинити опір або хоча б форсувати Ворсклу під Кішенкою і вирушити у вказаному королем напрямку, влаштував голосування: продовжувати боротьбу чи капітулювати. Врешті-решт було ухвалено розпочати з росіянами переговори.

Так шведська армія здалася в полон. Під час переговорів ніхто не подбав про захист козаків і запорожців. У записках генерала Кройтца наведено 5 пункт акта про капітуляцію, в якому зазначалося, що запорожці та інші розбійники при шведській армії підлягають видачі його царській величності. Неважко уявити їхню долю.

Втеча Карла XII і Мазепи

Шлях Карла XII і Мазепи пролягав через південний схід Правобережної України. Щоб уникнути зустрічей з російськими переслідувачами, обиралися малоходжені дороги. Гетьман вів решту своїх старшин і козаків. Більшість його прихильників здалися цареві, хоч і загрожувала їм тяжка кара, інші ж потрапили в полон під Полтавою і Переволочною.

Навпіл зменшилася й кількість Гордієнкових запорожців. У степу тут-там траплялися козацькі залоги, які допомагали втікачам харчами й спрямовували їх у потрібному напрямку. Про настрої Карла XII і Мазепи за такого фіналу можна лише здогадуватись. Король мучився з пораненою ногою. Та й Мазепа був хворий і пригнічений. 1709р. “Європейський театр” так змальовував на своїх сторінках ті прикрі дні. Далеко за Дніпром Карл XII картає українського гетьмана за всі злощастя, що випали на долю шведів: “Мазепо, Мазепо! Навіщо ти спокусив нас? Але я маю надію в Бозі, що помру непереможеним“.

Дикий, безлюдний степ нарешті привів їх до Бугу. Мазепа запевняв короля, що паша Очаківської фортеці — його особистий друг. І справді, 6 липня біля ріки на них чекали турецькі кораблі з купцями, товарами і продовольством. Розпочалася жвава торгівля. Паша дозволив королю й гетьманові переправитися з невеликим почтом через ріку, решта ж людей очікували дозволу з Константинополя. А тим часом сталося таке. 7-тисячний кавалерійський загін Волконського, йдучи за втікачами, заблукав у степу й наздогнав їх лише тут, на березі Бугу. Шведи, піддавшись паніці, кинулися врозтіч. Десь із 500 чоловік, оповідав Карлів слуга Гультман, потрапили в полон і близько 300 утопилися, намагаючись доплисти до правого берега. Запорожці ж (за Кохеном) зазнали менших втрат, бо, насипавши захисний вал, відчайдушно билися. Крафоорд із подивом констатував, що козаки радше йшли на смерть у бою, аніж на “згоду” з росіянами, і аж ніяк не щадили їх.

Постійні втрати й ось ця халепа на березі Бугу спричинили новий вибух невдоволення серед запорожців.

Про козацький пункт біля Очакова згадують і Понятовський, і Густав Гельзінг, і Крафоорд. Далебі, наставились заколотники пограбувати гетьманове добро, а самого його захопити й видати цареві. Насилу-силу вдалося їх заспокоїти. Понятовський, якому доручалося зробити це, повідав, що вже по дневі 700 запорожців дезертирували. Але це тільки епізод. Решта січовиків залишалися з Мазепою, відтак і з його наступником у Бендерах Пилипом Орликом аж до 1714р. Потім вони стали під захист татар.

Подальша подорож у турецьких володіннях була значно легшою. За наказом султана втікачів гостинно прийняли прикордонні чиновники. Перетнувши акерманський степ, Карл XII і Мазепа 1 серпня нарешті досягли Бендер.

Цар був дуже невдоволений втечею короля і гетьмана. Бажаючи чи то помститися, чи дати науку всім іншим, він зажадав од турецького султана негайно видати Мазепу. В турецьких джерелах, опублікованих К.В.Цеттерштеєном, мовиться про три ноти Петра І до турків (від 10, 14 і 27 липня 1709р.). Однак султан відкинув ці домагання.

У Бендерах Мазепа жив недовго. Його дні добігали кінця. Страшні потрясіння останніх двох літ, особливо втеча, вичерпали сили старого гетьмана. Злігши на тиждень у ліжко, він уночі з 21 на 22 серпня 1709р. помер. Поховали його спершу в с. Варниця, неподалік Бендер, а пізніше перенесли останки до церкви Святого Юрія в Галаці. Про це свідчить запис у щоденнику його наступника — Пилипа Орлика.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8

Іван Мазепа