Гетьман Пилип Орлик (1672–1742). Його життя і доля
IV
Перебування П. Орлика в Европі
З виїздом із Туреччини почався новий період у житті П. Орлика. Уривався зв’язок із батьківщиною; доводилося покинути і ту решту війська запорозького, що ще вірно підтримувала його. Запорожці здебільшого верталися на Січ під безпосередню татарську протекцію.
За Орликом потяглися тільки деякі з його ближчих співробітників: Клим Довгополий, Федір Третяк, Мирович, Нахимоський та Григорій Герцик із своїми двома братами, Іваном і Атанасом. Інші скористали з царської амнестії, щоби повернутися на Лівобережну Україну, серед них Горленко і Максимович.
Український гетьман їхав до невідомої країни і на незнане будуче. З ним була його численна родина: дружина Анна, сини Григорій, Михайло і Яків (останній народився в Бендерах і мав хрещеним батьком Карла XII) та дочки Настя, Варвара і Марта (нар. в Бендерах).
Подорож почалася зараз же по від’їзді шведського короля. їхали майже тим самим шляхом, що й Карл XII з своїм оточенням: через Угорщину до Відня, з Відня до Штралзунду. В Штралзунді Орлик перебував не довго з огляду на облогу фортеці. Українських еміґрантів поміщено на острові Рюґені, де в Орликів народилася ще дочка Марія, а потім відправлено в саму Швецію. Гетьман отримав помешкання в Кристіянстаді і залишився тут на довший час. %%42%%
В Кристіянстаді довелося Орликові пережити дуже тяжкі часи. Його матеріяльне положення стало зовсім невідрадне. Вже в дорозі бракувало йому грошей, а під час перебування в Швеції чуємо від нього «про крайню розпуку, яка готова привести мене до смерти, бо я знищений цілком, від голови до ніг». Призначена йому шведським королем щорічна пенсія в 13 000 срібних талярів, які скоро були замінені обезціненими асіґнаціями, ніяк не вистарчала, бо треба було утримати родину, своїх співробітників і службу. Іноді, як каже гетьман, не було за що купити «ні хліба, ні дров, ні світла». Прийшлося заставляти державні клейноди і решту власних дорогоцінностей.
Гетьман думав поліпшити своє становище, вимагаючи від шведського уряду повороту тої позики в 60 000 талярів, яку затягнув було Карл XII з державних фондів України під час перебування в Будищах. Але успіху не мав. На цей фонд, разом з іншими претензіями заявила своє право пані Войнаровська, яка, втративши чоловіка, що його москалі підступно захопили в Гамбурзі (1716), теж приїхала до Швеції. З нею родина Орликів мала ввесь час прикрі непорозуміння і сварки.
А тут ще підростали діти і треба було про них турбуватися. З особливим жалем, з болем у серці зверталася дружина гетьмана Анна в 1717 р. до шведського канцлера фон Мюллерна з проханням про інтервенцію перед Карлом XII, вказуючи на те, що її старша донька панна на виданню, але без посагу, а тому і без женихів. Повнолітньою буде скоро і друга донька і опиниться в тім же положенню, що й перша. Два старші сини теж вимагають відповідної «едукації». Хоч від короля і здобуто дозвіл на прийняття їх в Упсальську Академію, то нема засобів, щоб їх там утримувати. Спроба позичити на це грошей у купців не повелася, і сини знаходяться /43/покищо вдома. А що буде з малими дітьми, що саме тепер підростають?!
В таких обставинах тяжко було провадити політичну працю. Та й взагалі не було чого робити. Це була доба сепаратних переговорів Карла XII з царем, під час яких російські дипломати і чути не хотіли про Орлика, хібащо подавали Надію на можливість амнестії.
Але з часом Орлик вийшов зі стану депресії. Сталися події, які підбадьорили українського діяча і дали йому надію на кращу будучність. Смерть Карла XII у грудні 1718 р. дійсно змінила положення. В оборону Швеції (звичайно, ціною її уступок) виступили сильні европейські держави, Англія і Австрія, разом з польським королем Авґустом II, які постановили покласти край московським заборчим тенденціям та зорганізувати европейську коаліцію, щоби витіснити росіян (російські війська були вже в Мекленбурзі) з меж Західньої Европи.
Здавалося, що перед Орликом відкривалися необмежені перспективи, і він ретельно взявся до праць Він зрозумів, що українська дипломатична акція буде мати тільки тоді правдиву вагу, коли він сам стане на чолі запорозького війська, що покищо знаходилося під татарською зверхністю. Треба було, отже, виїхати з Швеції і змобілізувати всі можливі сили для виборення інтересів української батьківщини.
Наперед почалася підготовча дипломатична праця. Через Григорія Герцика нав’язано було зносини з польськими маґнатами, через Нахимовського з січовим військом, а листовно, через міністра ґрафа Флеммінґа з Авґустом II.
В основу плянів Орлика ліг проект створення спеціяльної східньої коаліції для поборення Росії, в складі Польщі, Швеції, Туреччини, Криму, буджацьких татар, /44/ до яких, безперечно, приєдналися б, з одного боку, запорожці, лівобережні- і донські козаки, з другого, підлеглі цареві магометани, татари астраханські і казанські. Для здобуття польської і конформної з нею шведської опінії Орлик сполучував ідею визволення України з ідеєю унії її з Польщею. Принаймні він так представляв справу перед відповідними чинниками.
Але вирватися з Швеції було не легко. Гетьман поспішав, боячись зміни сприятливої покищо для нього европейської констеляції. Нетерпеливо чекав він на фінансову шведську допомогу, без якої не можна було вирушити, та на рекомендаційні листи від шведського короля до австрійського цісаря, королів англійського й польського, до султана, кримського і хотинського сераскера. Шведський король звертався з окремою грамотою (1720) і до кошового та запорожців, обіцяючи їм свою протекцію.
Нарешті 11 жовтня 1720 р. гетьман виїхав зі Стокгольму із усією своєю родиною. Першим етапом його подорожі мав бути Ганновер, де він сподівався побачитись з англійським королем Ґеорґом І. Прибувши на німецьку територію, він попращався з родиною, яка виїхала прямим шляхом до Вроцлава, і взяв напрям на Ганновер, маючи при собі старшого сина Григорія і секретаря, капітана де Клюара.
Але англійський король саме спішно виїхав з Ганноверу, і Орлик мусів задовольнитися конференцією з міродайним ганноверським міністром графом Бернсдорфом. Ще затримався він в Брауншвайґу, місці нарад европейського конґресу, де мав довірочну розмову з шведським уповноваженим до конґресу, ґрафом Велінґом.
Далі взято було маршрут на Шлезьк. Переїхавши цілу Німеччину, він дістався на початку 1721 р. через Прагу до Вроцлава, де на нього вже чекала його родина. /45/
Часи подорожі це були часи дуже жвавої дипломатичної діяльности, яку гетьман провадив або листовно, або через своїх уповноважених. Важлива була місія, доручена Нахимовському для втримання безпосередніх зв’язків з запорожцями, кримським ханом і хотинським сераскером. Запорожцям писав він про повстання сильної европейської коаліції проти Москви, з якою влітку, «дасть Бог», прийде до війни.
Тим часом політична ситуація ґрунтовно змінилася. Зрештою, це мусів помітити і сам Орлик. Коаліція проти Москви виявила себе ненадійною. Антимосковський напрямок Ґеорґа І (що був ганноверським курфюрстом і англійським королем) став причиною гострої опозиції до нього англійських міністрів, які поборювали ганноверські інтереси свого короля і його міністра ґрафа Бернсдорфа. Англійська опозиція була впертою і рішучою, і Ґеорґ І мусів здати свої позиції. А це стало сигналом і для Австрії, і для польського короля Авґуста II, щоби змінити фронт і, замість поборювання Москви, шукати порозуміння з нею.
Швеція, для оборони якої повстала коаліція, залишилася тепер ізольованою і мусіла шукати порозуміння з царем. Так само ізольованим став і гетьман України.
Перебування у Вроцлаві, на цісарській території, примушувало його шукати ласки і протекції у цісаря Карла VI. І саме тут він відчув зміну положення. Він звернувся до Відня в момент, коли там ішли вже переговори між російським послом Яґужинським і цісарським дипломатом щодо взаємного порозуміння.
Перші два місяці перебування у Вроцлаві минуло для нього ще розмірно спокійно, але незабаром йому і його родині прийшлося дуже скрутно. Небезпека грозила з російського боку. Петро І тільки чигав на те, щоби зловити його при допомозі своїх численних аґен-/46/тів. Здається, не без допомоги Войнаровської російська влада була докладно повідомлена, коли і куди Орлик має їхати з Швеції. В Німеччині вже вартували на нього царські аґенти і вони тільки помилилися в етапах гетьманської подорожі.
Молодому Яґужинському, братові віденського посла, наказано було чекати на Орлика в Гамбурзі. Не знайшовши його там, Яґужинський виїхав через Відень до Вроцлава з наміром арештувати гетьмана і його родину. Орликові готувалася така ж сама доля, як і його шваґрові Григорієві Герцикові у Варшаві (тут його ґвалтовно вхопили росіяни) і Войнаровському у Гамбурзі.
Орликові вдалося уникнути цієї небезпеки, завдяки тільки добрим зв’язкам з деякими важливими людьми у Вроцлаві. Взагалі це був час, коли гетьман міг думати навіть про деякі розваги, які вводили його у вроцлавське аристократичне товариство. Саме тоді товариське життя у Вроцлаві значно оживилося, завдяки перебуванню тут голштинського герцоґа Карла Фридриха. В честь значного гостя улаштовувалися танці і музики, редути і комедії. Орлик зі своєю фамілією брав участь у розвагах та мав нагоду познайомитись із самим герцоґом і його ад’ютантом, полковником (пізніше генералом) ґрафом Штенфліхтом.
Першу вістку про це знаходимо в його Діярії вже на третій день по приїзді до Вроцлава: «19 січня 1721 р. була моя донька на редутах, де знаходився і герцоґ Голштинський, який свідчився ласкаво і приязно до мене і казав мене здоровити». Це знайомство грало чималу ролю в деяких сподіваннях і політичних комбінаціях Орлика. Герцоґ обіцяв йому свою протекцію, і пізніше дипломатичні представники Голштинії дійсно де в чім заступали інтереси гетьмана на петербурзькім дворі. /47/
Знайомство родини Орлика з голштинцями мало своє значення і в персональних справах. В 1723 р. старша Орликівна, Настя, вийшла заміж за генерала ґрафа Штенфліхта, а коли вона померла в 1728 р. (від неї Штенфліхт мав двох синів, Карла Густава, названого так в честь Карла XII, і Пилипа — в честь гетьмана), то він узяв собі за жінку другу доньку гетьмана, Варвару (Басю), перед тим написавши до гетьмана (1731) про дозвіл та покликаючись в цій для православних делікатній справі на патріярха Якова, чоловіка двох сестер і на текст з біблії.
У Вроцлаві познайомився Орлик і з бароном Орликом, цісарським шамбеляном, що походив з тої самої польської лінії Орликів, що й сам гетьман. Цей «свояк» (за висловом Орлика) узяв родину Орликів під свою спеціяльну опіку, увів її в коло вроцлавської аристократії, познайомив гетьмана з ґрафом Шафгочем, вроцлавським обердиректором, з своїм шваґром, бароном Менніхом та інш.
Почувши про небезпеку для Орликів з боку москалів, барон Орлик звернувся до чеського канцлера ґрафа Шліка, прохаючи його заступитися перед цісарем, щоби москалям не дозволено було знеславити його дому ув’язненням гетьмана.
А покищо свояк відвіз Орлика в одне безпечне місце, віддалене вісім миль від Вроцлава, в березні 1721 р. Це було зроблено дуже своєчасно, бо саме по від’їзді гетьмана молодий Яґужинський приїхав до Вроцлава і зараз же о першій годині по півночі вдався до помешкання, де проживала родина гетьмана, щоби арештувати її, але ні підступом, ні обманом не міг нахилити господаря відімкнути браму і вернувся, не осягши свого.
Наступного дня Орликів свояк рішив забезпечити його родину іншим способом. Йому вдалося примістити дружину гетьмана «в однім манастирі, чотири доньки /48/ у другім, а двох синів (бо третій, найстарший, був при мені) у єзуїтів».
Але й старший Яґужинський, царський посол у Відні, не гаяв часу і енергійно добивався від віденського уряду вислання Орлика з цісарських володінь. Він звертався безпосередньо і до президента цісарської палати, графа Найдгарта, який проживав у Вроцлаві, прохаючи його негайно арештувати або задержати гетьмана, коли б він прибув до Вроцлава, та обіцюючи за це царську ласку. Але граф Найдгарт, заприязнений із бароном Орликом, не мав жадного бажання шкодити нещасливому еміґрантові і навіть попередив Орлика про небезпеку, яка загрожувала йому з боку росіян.
Зате у Відні Яґужинському було значно легше попсувати Орликові справи, з огляду на дружні відносини, які запанували між: Росією і Австрією. В Орлика знайшлося чимало заступників, але ні чеський канцлер Шлік, ні папський нунцій у Відні, до якого звернувся Орлик через шведського посла графа Бельке, ні інтервенція Авґуста II, шведського уряду й англійського посла у Відні Сафорина, — нічого не могли зробити. В квітні 1721 р. ґраф Бельке сповістив гетьмана, що цісар відмовив йому в праві азилю. Заразом «старший директор» граф Шафгоч дістав у Вроцлаві наказ цісаря змусити Орлика і його родину виїхати з наслідних цісарських країн. Також і ґраф Шлік, бачучи безнадійність справи, написав до барона Орлика, щоби той намовив гетьмана не противитись наказові і волі цісаря.
Нещастя хотіло, що саме тепер, у квітні 1721 р., помер і барон Орлик, що взяв під опіку родину Орлика. Сам гетьман дуже драстично описує цей період свого життя: «Таким способом зусилля і інтриґи моїх ворогів перемогли щиру зичливість до мене не тільки найсвітлійшого графа Бельке, але навіть короля Польщі, який дав доручення в цій справі свому міністрові. Отже, /49/ родина моя зісталася у Вроцлаві, укрита в манастирях; оборону і опіку над нею мій свояк (перед смертю — Б. К.) поручив свому родичеві, панові баронові Менніхові, людині побожній і чесній… А я, не маючи сталого місця, де б міг прихилити голову, став позорищем світові і людям, переїжджу з місця на місце, для безпечности під прибраним іменем, подаючи себе за чужинця». Не було іншого виходу. Орлик мусів покинути й самий Шлезьк. Вже наприкінці квітня бачимо його s Кракові. Ще з дороги він вирядив свого старшого сина Григорія до Дрездена, де останній мав під прибраним іменем вступити до саксонської гвардії.
Перебування в Польщі не змінило становища Орлика на краще. Дошкуляла матеріяльна нужда, а може ще більша небезпека з боку московських платних шпигунів. Саме тепер упало на нього нове нещастя. У травні 1721 р. несподівано помер в єзуїтськім манастирі коло Вроцлава наймолодший його син Яків, «що подавав найбільше надій».
Пригнічувала також і невиразна політична ситуація. По суті вигляди для Орлика ставали все більш безнадійними. На початку 1721 р. Швеція заключила мир з Москвою після 20 років війни. Польща тепер ставала занадто залежною від Росії, щоби взагалі приймати на увагу політичні проекти Орлика. Спроби порозуміння з царем через впливового в Петербурзі голштинського герцоґа і його дипломатів не вдалися. В жовтні 1721 р. Штенфліхт повідомив безпосередньо самого гетьмана, що його в мировий проект між Швецією і Росією не включено. Царський уряд врешті готовий був дати гетьману персональну амнестію під умовою повороту на Україну, а це українського державного діяча не задовольняло.
А тим часом самі саксонські міністри Авґуста II, Флеммінґ і Мантейфель, попереджали Орлика, щоб він /50/ не засиджувався в Кракові, а шукав собі якогось безпечнішого місця. Це значило, що Орликові треба було виїжджати і з самої Польщі. Іншого порятунку не було. Що до напряму, то тут не могло бути сумнівів. Правда, дотеперішні пляни Орлика в справі повстання східньо-европейської коаліції стали неактуальними, з огляду на змінену політичну ситуацію в Европі. Але все ас в силі залишалося основне питання. На випадок нової коньюнктури треба було бути на поготові, себто десь на турецькій території і поблизу запорозького війська. Гетьман ясно розумів, що його сила полягала у війську, без якого він не міг бути повновласним чинником.
Останні місяці 1721 р. і перші 1722 р. посвячені були приготуванням до від’їзду. Клопоти про допомогу з боку польського уряду на подорожні видатки, намацання ґрунту на південнім сході, для чого вдруге післано було Нахимовського з листами до запорозького війська та турецько-татарських достойників, турботи про родину забірали ввесь час. Щодо родини, то дальше перебування дружини і дітей у Вроцлаві здавалося Орликові небезпечним, і він задумав примістити їх у Кракові. Вже в лютім 1722 р. родина його була тут, і дружину вдалося примістити у францисканськім манастирі, дітей у бернардинськім.
Після всіх цих приготувань Орлик виїхав із Кракова 17 лютого 1722 р., взявши з собою сина Михайла, секретаря капітана де Клюара і довголітнього слугу Кароля, і пустився в далеку мандрівку на Схід, у турецькі землі. Вже в березні він перейшов польський кордон і того ж місяця був в околицях Хотина. /51/
