Мазепа, Орлик, Войнаровський. Історичні есе

З підрозділу «Діяльність Мазепи»

Ілько Борщак

Мазепа, Орлик, Войнаровський. Історичні есе

V. РОЗГРОМ

6 липня 1709 російська армія підійшла під Полтаву і окопалась іа півмилі від шведів. Москалі були нерішені, чи починати головну 5 итву. Карл XII, рішучий, не завагався, бо вірив у вартість свого війська, хоча воно чисельно було менше від царського. З.000 людей боронило окопів під Полтавою, які король мав надію очистити, 3.000 доглядало багажів, усякого добра і канцелярії, 1 500 було розсіяних залогами від Полтави до Дніпра і займали у малих місцях стратегічні пункти, наспіх укріплені. Отже, українсько-шведська армія вже разом з підмогою запорожців мала ледве від 30 до 35 тисяч людей, себто приблизно половину московської армії, що йшла проти них. Ця чисельна ріжниця мала ще більше значення, ніж над Нарвою, бо довгі роки воювання зробили московських вояків небезпечними своїм досвідом і дисципліною.

7 липня 1709 була неділя. Карл XII, як звичайно, вислухав Службу Божу у сільській церкві, а потім почав диктувати накази на день битви. Тому, що свіжа рана не давала йому змоги проводити особисто воєнними операціями, він поклав цей обов’язок на польового маршала Ренскйольда.

Петро і собі видав прокламацію до війська, яка головно займалася особою Мазепи. «Підлий зрадник Мазепа, — писав він, — хоче відділити Україну від Росії, щоби зробити з неї незалежне князівство і долучити до нього Волинь».

Петро на цей раз зрозумів як слід усю вагу та ширину проблеми, яка виринула внаслідок постанови гетьмана; тепер він уже не повторював фраз про зраду на користь Польщі. Навпаки, сам мимоволі визнавав змагання Мазепи до одноцільності України.

На другий день, у понеділок, 8 липня Ренскйольд від 8 години ранку почав наступ на російські редути. Хоробрі сотні під проводом Акселя Спарра і Карла Рооса пішли в атаку. Від їх нестримного розгону московська кіннота втекла, піхотинці залишили окопи, які зайняли шведи. Одночасно піхота Левенгаупта збитою лавою ладналась в атаку на багнети. У таборі Петра зчинилась метушня. Сам цар визнав пізніше, що на мент повірив у програш. Уже запрягли вози, щоб готуватись до відступу.

Граф Піпер, дізнавшись про стан битви, прохав у короля дозволу кинути в бій полки генерала Крайца, який командував лівим крилом шведів, бажаючи цим використати успіх Спарра і здоганяти москалів. Приходив вирішальний мент, і здалось, що фортуна, завсігди вірна Карловим прапорам, сприяє йому: москалі, відкинені безладно до свого табору, збігались з усіх усюдів.

Аж тут польовий маршал Ренскйольд, старий вояка, самолюбний і обмежений, уявив собі, що граф Піпер хоче своїм почином наважитись на його права головного вождя. Він пустився навскоки до Карла XII з криком: «Хто дав приказ військам Крайца до наступу?.. Я тут проводжу операціями!» І почав дуже гостро докоряти Піперові. Король піддався своєму чванливому маршалові і стримав відділ Крайца.

Ця помилка врятувала москалів, і почалась нова битва.

Полтаву можна прирівняти до Маренго, де доля перемоги змінилась під час другої фази бою. Російське ліве крило під командою Меншикова наступило сильним ударом на відділ Шліппенбаха, вдвоє слабший від нього. Побило і взяло в полон його коменданта.

Була 9 ранку. Шведам бракувало однопільної команди. Поранений король на ношах не міг бути там, де його присутність була потрібна. Його генерали не звикли самі собі радити. Вони вміли знаменито виконувати накази, та не вміли зробити одноцільного тактичного плану і, поділені у своїх ріжних поглядах, збиті з пантелику, сперечалися між собою. Ренскйольд і Левенгаупт навіть почали лаятися.

Тоді-то без глибшої причини в шведській армії постала паніка: знічев’я в рядах почалось безладдя, і військо, заки міркувало, де хто стоїть, почало розсіватись і просто втікати тоді, як росіяни з усіх боків оточували його щораз більше. Головна шведська команда і генеральний штаб щезали серед тієї метушні, зведені нанівець, немов залиті загальною повінню.

Найкращі шведські сини падали у бою, даючи докази великої, але безцільної хоробрості, що не могла змінити висліду бою. Славні шведські прапори, що від Стокгольму до Полтави бачили стільки перемог, маяли ще й тепер, пробиті кулями, понад розбурханими хвилями людського моря; та вони вже хиталися і один за одним падали і щезали серед диму.

Переможені шведи думали тільки про те, як урятувати свою честь. Упландці боронилися в одчаю і боролись аж до останнього. їх славний стяг з яблуком і хрестом наверху довго хилитався серед схвильованого степу, що горів від страшної спеки. «Тримайтеся, хлопці, тримайтеся міцно!» — кричали старшини, заки попадали.

Із трупів, із обривків одностроїв, із куснів трави творилось довкола сміливого полку щось наче стіна, на яку могли спиратися ті, що ще жили. Над полем битви знімалась чорна курява, від рукопашної боротьби чути було придушені постріли, що осліплювали побитих і збільшували загальне безладдя.

— Тримайтеся сильно, хлопці, на Христа, тримайтесь міцно! — кричав несподівано Левенгаупт, укритий пилом і кров’ю, з пістолями в обох руках.-Бачу вже ноші короля.

Та в цій же хвилині розірвалась граната над ношами Крала XII і розломила їх: шведський король упав. Військо думало, що їхній володар убитий, і ця подія ще збільшила величезне безладдя серед шведів. Король не був убитий. Він упав під уламками свого екіпажа, придушений трупами дружинників, що його несли, лежав на землі без шапки, ввесь укритий порохом, з ногою ще на ношах, кричав з усієї сили: «Шведи, шведи!»

На цей поклик свого улюбленого короля втікачі зупинились. Дружинники поклали Карла на імпровізовані ноші, складені з перехресних списів. Носії падали під ворожими ударами, але, заки охляли, в останньому зусиллі простягали скривавлені руки, щоб, падаючи, не захитати королем.

Майор Вольфельт вхопив Карла XII і посадив на свого коня: куля, що летіла з-поза полтавських окопів, ударила кілька хвилин пізніше в королівського коня. Один із королівської гвардії Гієрта дав своєму володареві власного коня. Шведи збіглися з усіх боків, затуляючи Карла своїми грудьми, немовби валом, і так витягли його з перехресного вогню.

Карл XII надаремне шукав довкола себе близьких улюблених лиць.

— Де Адлерфельд? — питав він.

— Убитий, — відповіли йому.

— Де князь Вюртемберзький?

— Смертельно поранений.

— Де Піпер? Де польовий маршал? Де Стакельберг? Де Шліппенбах? Де Роос?

— Полонені.

— Ах! — крикнув шведський король. — У московському полоні! Чи й мене жде така доля? Ніколи! Ходімо радше до турків! Вперед!

І королівська карета, яку йому привезли, почала поволі котитися. її супроводили рештки шведської армії. Мало хто із тих хоробрих лицарів був не поранений. Та всі вони вже оволоділи собою, йшли спокійно і гордо. Грали барабани…

Битва під Полтавою була програна.

Довго при Версальському дворі не хотіли повірити в цей розгром. Коли тоді дійшли перші звістки, «Французька Газета» писала: «Північна війна ведеться у таких далеких країнах від нас, що майже нічого не можна знати, крім того, про що повідомляють нас заінтересовані сторони».

Голландські часописи вміщували вже тріумфальні комунікати царя, на підтвердження яких «Французька Газета» ждала у впертій мовчанці. Щоденники Данго та інших тодішніх сучасників згідно звертають увагу, з яким скептицизмом Людовік XIV прийняв цю звістку.

Та треба було погодитися з дійсністю. Маркіз Ферйоль, французький амбасадор у Константинополі, повідомляв, що «шведського короля побили на Україні». Він вислав одного зі своїх агентів, Марона, на Поділля, щоб зібрав усі потрібні інформації.

Барон Безенваль писав від себе до короля, що Карл XII за радою Мазепи мав намір втягнути Туреччину у війну проти Росії; французька дипломатія почала негайно працювати для здійснення цього проекту.

Наслідки Полтавської битви можна було відчути майже ціле століття в усій Північній і Східній Європі. Держава Густава Адольфа впала, і Швеція від цієї хвилини мусила зменшити свої кордони та стати скромною малою державою. «Яка це трагедія, — сказав Вольтер, — мати велику історію і мале населення».

Полтава віщувала також руїну Польщі, яка відтепер була віддана на поталу Росії.

Були це також передсмертні хвилини України, в якої відібрали свободу і змогу вільного розвитку. Разом з Україною всі східні народи Європи відчували, що наближається до них неволя. Перед росіянами простягався похід на Крим, на Грузію і накінець вони могли загрожувати Туреччині з самим Константинополем.

Російський орел готувався до лету: видно було вже обриси великого цісарства, що зростатиме на території та силі і поволі забуватиме, давню Московщину, з якої вийшло. Та ця нова держава творилася вогнем і мечем, не дбаючи, чи входять до неї добровільно народи, втягнені силоміць себелюбними царями; а це стало глибокою причиною конфліктів і катастрофою на майбутнє.

Україна перша і на довгі часи відчула наслідки Карлової невдачі. Над вісьмома поколіннями навис тягар панування, якого вже ніщо не могло стримати.

Через Полтавську битву Москва дістала буцімто право скасувати самоуправу, забезпечену Україні Переяславським договором. Вона спиралась у цьому на нещасливе повстання Мазепи. День 8 липня 1709р. — це дата українського лихоліття; всі вольності і всі привілеї, засуджені одним махом, щезатимуть один за одним, з дня на день. У 1720р. появляється перший указ проти української мови, а в 1764р. касують гетьманство; у 1775р. винищують запорожців, у 1783р. заводять на Україні панщину. У найближчому віці московський гніт ще збільшить свої зусилля, щоб переслідувати найменші сліди українського національного руху. У 1876р. зовсім забороняють українську мову, і в 1914р. з моментом вибуху світової війни Росія проголосить ворогами всіх, що вважатимуть себе українцями.

А все ж Полтава показала Європі, що Україна, як це сказав Вольтер, прямувала до свободи і хотіла стати незалежною від Польщі по битві під Жовтими Водами…

* * *

Шведи дали себе заскочити ворогові, сили якого недоцінювали. Петро теж, після одної перемоги, зробив велику помилку. Замість видати наказ здоганяти притьмом ворога, вія дав змогу шведам утекти. Якби московська кіннота була негайно здоганяла втікачів, вона була б взяла у полон усю шведську армію, і Північна війна, що тяглась іще 12 літ і коштувала Росії стільки жертв, була б закінчилась при Полтаві. Та цар плавав у таких радощах на думку, як то вперше він побив шведів, ще й з важливою перемогою тоді, коли майже тратив надію на успіх, що поїхав святкувати цю свою перемогу переливними бенкетами. Дванадцять годин минуло, заки він зміркував, що треба використати свою перемогу; та недбайливість урятувала Карла XII і Мазепу.

А все ж щодо гетьмана Петро передбачив одну можливість, корисну для себе, і в цьому напрямку дав відповідні інструкції. Мазепу він вирішив узяти в полон, спутати і тримати під доброю вартою вдень і вночі, аби самогубством не хотів вихопитись від призначених йому мук. Козаки, полонені в Полтавській битві, згинули, замучені. Сповідник Карла XII Нордберг, що теж попав у московські руки, оповідає страшні речі про те, як московські кати знущались над тими нещасливими.

Мазепа, аби не допустити до братовбивчих боїв між земляками, не виходив зі свого шатра і не брав участі в бою; аж коли Карл XII зі своїми почав відступати, він появився поруч шведського короля. Який міг бути тоді його духовний настрій? Без сумніву, сумний і недалекий розпуки. Тепер уже все пропало — довголітнє, завзятуще зусилля всього життя звелось нанівець. Та тільки він один зберіг іще холодну кров і ясну думку; його супокій та рішучість урятували шведів і забезпечили бодай на найближчу будуччину українську справу.

Король і його головний штаб не знали, що робити. Карл XII, зрозумівши, що програв, хотів у першу хвилину шукати захисту в Туреччині, але Тепер почав вагатись. Мазепа втрутився тут зі своєю енергією, кажучи: «Ваша Високосте, треба перейти на турецьку територію; запорожці переведуть нас туди через Дніпро».

Карл XII бився з думками, коли Левенгаупт підтримав погляд Мазепи: «Так, Ваша Високосте, мусимо квапитись, бо росіяни можуть ось-ось над’їхати, час дорогий».

Але шведський король, подразнений болем від завданої рани, ставав упертим і заводив довгі дискусії. Години минали. «Відступати, — сказав він, -це ганьба; уже краще вмерти на місці». Мазепа при допомозі шведських генералів пробував побороти таку лиховісну постанову і благав короля, щоб її не обстоював. Нарешті Карл таки його послухав.

Рештки армії рушили походом і йшли берегами Ворскли аж до її гирла; шведська залога, повідомлена про небезпеку, негайно приєдналась до свого короля. Мазепа і Карл XII їхали в тім самім повозі. Розсипані полки поволі збирались докупи, і переформована невеличка армія йшла в порядку із розвіяними прапорами. Козаки забезпечували відступ; велика частина населення, що лякалось московського переслідування, приєдналась до цього походу. Шведський король із жестом великого пана дав доручення своїй армії, щоби вона не наглила і цим дала українцям час урятувати себе.

9 липня Карл XII, прокинувшись, почув прикру звістку, що росіяни здоганяють шведську армію. Він дав наказ спалити багаж і архіви, підтримати піхоту кіньми і таким робом випередив росіян. На лихо, вночі з 9 на 10 шведи заблукали у лісі і через те втратили більшу частину із виграного часу. Досвітком 10 липня вони переїхали навскоки Кобеляки. Меншиков приїхав туди приблизно о 8 год. вечора, але шведська задня стежа, що жертвувала собою, аби дати своєму королеві нагоду втекти, затримувала там Меншикова весь день.

Утікачі приїхали ввечері 10 липня до Переволочної, на місце, де Ворскла зливається з Дніпром. Мазепа вибрав саме той перехід, щоби робити нові перепони своїм переслідувачам, але російські відділи, що стояли залогою у краю, випередили шведів, спалили пороми і потопили всі човни на кілька миль довкола. Часу було щораз менше, і в армії починалось безладдя.

Карл XII, опинившись над берегом ріки, хотів створити новий фронт і почати зі своєю маленькою армією новий бій. Мазепа благав його залишити цю думку, і йому вдалось переконати короля. Але король знову не знав, куди втікати: у Крим чи в Туреччину? Гетьман і тут втрутився; знаючи прегарно ці околиці, радив добратись якнайшвидше до Бендер, ближчих і легше доступних, ніж Крим.

Шведський король, зваживши всі можливості, все ще вагався, чи рятувати себе. Левенгаупт навколішках благав.його послухати розумних, тверезих порад. Король на всі благання відповідав своє:

— Волію потрапити в руки ворога, ніж покинути свою армію. Що ж можуть зробити зі мною росіяни, коли матимуть мене в себе?

— Нехай Бог нас береже від такого нещастя, — відповів Гілленкроок. — Росіяни тягтимуть Вас за собою по всьому краю, а потім приневолять підписати договір, що буде ганьбою для Швеції.

Король надалі не піддавався і все ще боронився проти благальних слів. Він хотів лишитись сам і аж після довгих роздумувань зважився від’їхати.

Він призначив Левенгаупта головним комендантом Дніпрової армії, узявши з собою генералів Спарра, Лагеркррну, Гілленкроока, державного секретаря Мюллерна, своїх трабантів і сотню вояків ескорту.

Запорожці рятували втікачів, навчаючи їх, як мають переправлятись через ріку: люди верхи тримались за гриви коней, які йшли вплав. Для короля та його дружини побудували пороми. Тому, що попередні линви буди знищені, козаки мусили придумати дотепний спосіб, як тягнути ці прихапцем збудовані пороми. Вони прив’язали своїх коней до понтонів мотузами, які тримали самі руками або зубами і так тягнули пороми. Переправа через Дніпро скінчилась десь опівночі.

Мазепа переправився через ріку з кількома особами зі своєї дружини, кількома жінками та двома боченятами золота. Повіз Карла XII поставили на кілька човнів, сполучених разом. Заки король покинув берег, Левенгаупт підійшов до нього зі словами:

— Ваша Високосте! Я бідна людина. Коли зі мною трапиться якесь нещастя, не забувайте про мою рідню.

І старий генерал поцілував короля у руку.

Армія Левенгаупта відпочивала на берегах Дніпра аж до світанку. Військо Меншикова появилось із першим сонячним промінням; було їх 10.000 піхотинців і кінних, що майже падали від утоми, бо погоня не була легка. Шведи, не маючи точних розпоряджень, не знали, на що зважитись. Левенгаупт хотів виграти трохи часу, щоб Карл XII міг від’їхати вперед, і тому вислав послів до Меншикова з пропозицією якогось порозуміння. Між шведами не лишилось 7.000 здорових людей — решта це були недужі або поранені.

Тоді можна було побачити єдину в своїм роді сцену з історії всесвітньої війни. Головний полководець Левенгаупт зібрав своїх полковників і наказав їм звернутись із запитом до поодиноких відділів, чи вояки почувають себе в спромозі воювати далі; зразкова шведська армія заслужила собі на таку форму пошани. Три полки заявили, що хочуть змагатись до смерті; одна сотня була навіть ображена, бо коли її комендант підійшов до неї, вояки лежали на землі, читаючи Біблію:

— Чому нині звертаються до нас із таким запитом? — відповідали вояки. — Давніше казали нам: «уперед!», і ми йшли… Але інші частини охляли і вагались, почуваючи, що виснажені; дисципліна серед них слабла…

Меншиков настоював на тому, щоб дістати якнайхуткішу відповідь. Левенгаупт затягав розмову аж до полудня, а потім, переконаний, що королеві не загрожує вже небезпека, піддався. Умови цієї піддачі були тяжкі для шведів і ще тяжчі для козаків, яким москалі відмовляли в праві виступати в характері рівнорядних противників. Козаків виключали від умов капітуляції; Левенгаупт негідно зрікся своїх товаришів зброї.

Нашим землякам залишались хвилі Дніпра, бо вони воліли йти на майже певну смерть, ніж на муки; тільки нечисленним удалось перебратись на другий берег. Московське військо йшло швидко вперед і взяло у полон ще 500 запорожців, які згинули в страшних муках за наказом царя, що тим часом під’їхав до Переволочної. «Французька Газета» писала 21 вересня 1709р.: «Немилосердний цар прагнув української крові».

З черги російська кіннота переправилась через Дніпро здоганяти переможених володарів. Карл XII і Мазепа втікали вже тоді верхи «Дикими полями».

Як далеко можна було сягнути зором, скрізь простягався безмежний одноманітний степ: люди й звірята ховалися зовсім у високому лісі зілля, де кожний слід вкривали трави, що зачинялись за ними, як мур поза караваном. На овиді ні диму, ні найменшого знаку, який стверджував би, що там рухаються живі істоти, — замість деревини глибоке море рістні з численною дичиною. Міста і села щезли під час Великої Руїни. Мазепа, який добре знав ті широкі простори, став провідником невеличкого війська і, прямуючи щораз більше на південний схід, пірнув у цьому степовому пралісі. Коні знайшли там багато паші, але люди, що були приневолені жити тільки з ловів, мусили обачно поводитись із своїми харчами. Карл XII, який завсігди ставав прикладом для інших, задовольнявся невеличкою пайкою вівсяної каші.

Втікачі врятувались. Коли гетьман мав уже щодо цього певність, відчув, що сили його покидають, і сів на віз з одною землячкою, яка його доглядала. Фізично він почував себе щораз слабше, зберігаючи при цьому всі сили свого незвичайного інтелекту. Його ясна пам’ять давала йому змогу вести своїх товаришів певною ходою крізь відомі йому степи, якими він ширяв стільки разів під час своїх боїв із бусурманами; на цих просторах він придбав собі славу зі зброєю в руках і їм завдячував своє гетьманське становище.

Втікачі їхали верхи весь день під небом, що пекло вогнем. Надвечір зупинились вони над якимось баговинням, де вояки сподівались втишити спрагу, що пекла їх, але цей водостій був теплий, недобрий, і вони не могли з нього пити. Навіть не розгнуздуючи коней, недовго тут відпочили.

На другий день спека стала ще більша; шведи, як люди півночі, що мало звикли до такого підсоння, душились і йшли вперед з великим зусиллям. Ополудні зупинились. Харчів більш не було. Козаки позабивали непотрібних або потомлених коней і почали сушити на сонці м’ясо. Для шведів напівсире м’ясо було осоружною стравою, і хоча голод їм дошкуляв, вони не хотіли його й торкнутись. Відпочивши три години, пішли далі і так ішли до півночі.

На третій день цієї мандрівки, 14 липня, коли зупинились на довший відпочинок, могли дещо полювати. Дичини було багато: зайців, диких кіз, дрохв, дроздів і перепелиць. Хронікарі з того часу оповідають, що трава була там така висока, що дикі кози блукали, немовби в лісі, і така густа, що козаки могли ловити їх руками. Шведи теж почали полювати, але не мали набоїв і не знали, як пекти застрілену дичину. Наші помагали їм і вчили їх розкладати вогонь із кізяків і сухого сіна.

На другий день щаслива зустріч трохи розважила втікачів. Вони надибали в дорозі чумацьку валку, що везла сіль із Брацлавщини. Козаки реквізували сіль і коней, щоб не полишити їх москалям.

Російської армії все ще не було видко, вона не знала степових доріг і серед невідомої території посувалась дуже поволі, лякаючись засідок.

Мазепа, здоров’я якого трохи поправилось, розглянувся поважно по околиці і на підставі зібраних познак визначив, скільки вони пройшли вже дороги. Це була половина віддалі між Дніпром і Бугом, що був тодішнім кордоном із Туреччиною.

Обидва володарі післали вперед генерала Понятовського, посла Станіслава Лєщинського при Карлі XII, королівського секретаря Клінковстрема і одного козацького старшину. Цим делегатам доручили вони доїхати до очаківського паші, про якого гетьман казав: «Це один з моїх давніх приятелів, він зробить усе для мене»; вони мали просити його, щоби приготував човни, якими можна б переправитися через Бог.

Понятовський під проводом одного старого козака, що добре знав усі степові дороги, швидко доїхав до Бога, через який переправився човном. Один турецький невільник, що розумів французьку мову, подбав про коня для нього, і генерал приїхав цього ж вечора до Очакова. Була вже ніч, і хоча він дуже наполягав, паша прийняв його аж на другий день уранці.

Як справжній урядовець, обережний за вдачею і звичкою, він виявив до переможеного Мазепи багато менше дружби, ніж до колишнього могутнього гетьмана, якого боявся, коли ще той гетьман у Батурині казав не раз днями чекати його посланцям, доки прийняв їх у себе. Паша домагався 5.000 дукатів за 5 човнів, що забезпечили б союзникам перехід через Бог. Понятовський іще раз проїхав ту саму дорогу, вернувшись до Карла й Мазепи.

Тим часом очаківський паша вислав до Бендер до головного коменданта своєї армії вістуна з нечуваною вісткою: непереможний король, «лев Півночі», великий гетьман, страховище окраїн Оттоманської імперії, — переможені!

З Бендер виїхали негайно до Константинополя вибрані кур’єри, і п’ять днів пізніше маркіз де Ферріоль, амбасадор Його Християнської Величності при турецькім дворі, повідомляв Людовіка XIV, що шведський король, побитий на Україні, прибув з гетьманом Мазепою і його козаками до Очакова. Його справоздання закінчувалось такими словами: «Ось, Ваша Величносте, велика подія, за якою прийдуть ще більші».

Шведи й українці йшли далі вперед. Вони минули Інгул 17 липня вранці дійшли до Бога. Ріка за кілька миль від свого гирла широка приблизно на півтретя кілометра. Появились турецькі човни. На них були всілякого роду харчі: барани, кури, хліб, коріння, грецькі і кримські вина. Шведи й українці, що гинули з голоду, побивались за цими харчами і платили турецьким і грецьким купцям, привабленим сюди такою нагодою, казкові суми.

Становище стало небавом ще критичніше. Очаківський паша, пригадавши собі, що його «добрий і дорогий друг Мазепа» під час воєн з Україною побив його кілька разів боляче в бою, не хотів пропустити нагоди до помсти.

Він вислав тільки один човен для шведського короля і для Мазепи, заявляючи, що без офіційного дозволу султана війська перевезти не може. За той час наближалася російська кіннота. Володарі висилали до паші вістуна за вістуном, але турок лишився непохитним. Уже тоді казали, що москалі його підкупили.

19 липня шведи покористувалися човнами, які привезли їм харчі; вони заплатили їх власникам більшу частину того золота, що везли з собою. Карл XII і Мазепа, їхня дружина і шведські генерали зайняли місця у великім човні, де керманичами були запорожці. Козаки переходили ріку вплав, тримаючися кінських хвостів.

Паша своєю зрадою спричинив смерть близько тисячі шведів, які, залишившись на лівім березі Бога, попали в московські руки; багато із тих лицарів потонуло, коли пробувало з кіньми переплисти ріку. Полонених відіслали до Переволочної. Козаки, що не могли йти за Мазепою, сховались у степу, де москалі не мали сміливості їх здоганяти, і приєднались до гетьмана в іншому місці, переправившись через Бог.

Карл XII і Мазепа розташувались головною квартирою у двох милях від Очакова, бо король, обурений нелояльністю паші, не хотів увійти до міста. Гетьман вибрав на табір вигідне місце недалеко озерця Адгіголь, де колись козаки під час своїх нападів ховали човни від турецьких стеж, які перепливали Чорне море поблизу Дніпрового гирла.

Карл XII і Мазепа вислали до султана один амбасадора Найгебауера, другий козацького старшину з проханням захистити їх у своїй державі і зі скаргою на очаківського пашу. Султан майже негайно звільнив пашу з його становища.

Цього самого дня Клінковстрем і один козацький старшина виїхали до кримського хана: шведсько-український союз можна було ще зміцнити порозумінням із турками та татарами.

Невеличка армія вибралась у похід через Дніпровський лиман під пекучим сонцем серед степу, висушеного спекою. Час минав: 26 липня шведи зупинилися в місці, де нині знаходиться Одеса, і завернули на північ. 31 липня розташувались табором у Кучургані і 1 серпня побачили на овиді оборонні вали Бендер. Втікаючі витратили тиждень на тих сто кілометрів, що відділяли Очаків від Бендер, і ветерани шведських воєн казали, що від 15 літ не знали такого важкого переходу.

У Бендерах ждав на Карла XII посол від царя. Він пропонував йому мир, але домагався голови Мазепи. Дуже погано знали цього короля ті, що вважали його здібним на таку підлоту; він відкинув із обуренням пропозиції Петра.

Ненависть царя до гетьмана не знала меж. Той самий, що вкинув до в’язниці свою жінку і свою сестру, що мучив і знущався над жіноцтвом і дітворою і пізніше видав на муки власного сина, хотів власними руками роздерти Мазепу; на саму думку про його бунт він діставав приступи скаженості, яка наводила страх на його оточення.

У той час, як Мазепа зі шведським королем відступали щораз далі, нагадуючи цим відступ славних 10.000 греків, серед голоду і інших невигод, царська дипломатія шукала завзятущо способів, як знищити бунтаря. Вона поробила заходи в Константинополі, щоб Мазепу видали в руки ката. Російський амбасадор передав Великому Візирові власноручний лист Петра, який домагався видачі Мазепи. Що більше: цар, хоча який був скупий, не завагався запропонувати великому муфтієві 300.000 талярів, величезні гроші на ці часи, якщо він згодиться допомогти йому в тій справі.

Висланий з Очакова посол Карла XII Найгебауер, почувши про цю небезпеку, починає діяти. Він передає Великому Візирові меморіал, де заявляє, що «козаки не є підданими царя, бо тільки прийняли його дуже далеку опіку; тому-то вони мали повне право виступити збройно проти гніту, який зовсім не скривав свого наміру знищити козацькі вольності».

Швидко після цього виступає другий оборонець, що мав у Туреччині всевладний вплив: сам французький король. Його амбасадор маркіз де Ферріоль, «віце-султан», справжній амбасадор, дістає від державного секретаря закордонних справ де Торсі ноту, яку має передати Порті. У ній читаємо: «Його Християнська Високість бере собі дуже до серця прикре становище шведського короля і козаків. Не було би гідне такого Володаря, як Ти, Високий Пане, видати Мазепу цареві». Ферріоль дістав доручення вжити у цій справі відповідних заходів.

Де Торсі, ім’я якого.славно записане на сторінках французької дипломатії, виходив тут із політичних мотивів великої ваги. Державний секретар, який під час перших 5 місяців того самого 1709р. боронив з такою гідністю у Гаазі знесилену Францію проти найсильнішого союзу переможців — Євгенія Савойського, Марльборо, Гайнзюса і Великого Пенсіонарія Голландії, розумів усю вагу турецької диверсії, зверненої проти Росії, союзниці імператора.

Коли Мазепа доїхав до Бендер, не знав про ці переговори. Турецький генерал-губернатор, уже повідомлений про рішення султана, прийняв його якнайщиріше з усіма королівськими почестями. Він повідомив його теж про московські домагання, впевнивши, що не потребує нічого лякатися: він у гостях великого султана, і сам падишах наказував пильнувати його і добре з ним поводитися, тому що мав до нього велику пошану.

Гетьман мав забагато досвіду, щоби прийняти всі ті новини без застережень. Він знав добре, яку велику вагу мають у Константинополі гроші, знав турецькі звичаї… султан міг змінити свою думку і, зрештою, був далеко від Бендер. Чи можна було вірити словам його представника?

Мазепа сумнівався…

Ці думи, повні остраху, налягали щораз важче на душу гетьмана і підривали останні його сили, так уже захитані останнім страшним відступом. Він відчував, що коли його мрія розвіялась, життя втікає від нього. Він збирав усі сили і зосередив усю свою енергію на останнє зусилля, щоби видерти з рук московських катів найкращий квіт українського народу. Недалеко було вже від хвилини, коли він хотів передати зі своїх непевних рук провідний смолоскип молодшим; він хотів урятувати свого союзника, шляхетного лицаря Карла XII, щоб не зазнав ганьби полону і зустрічі з диким хижаком, заплямованим людською кров’ю, Петром… Від 1 серпня, дня, коли Мазепа приїхав до Бендер, аж до дня його смерті маємо скупі і неповні звістки. Гетьман зачинився у своїм домі у Варниці, на передмісті Бендер, і там поволі догоряв. Він приймав тільки вряди-годи відвідини Карла XII, який щодня посилав до нього за новинами. Войнаровський, що мешкав у сусідній кімнаті, дбав за останні хвилини його життя. Орлик, що виїхав був до Ясс, щоб там наладнати козацьку канцелярію, вернувся до Варниці і часто просиджував з гетьманом. Мазепа хотів зробити його спадкоємцем своєї ідеї і виконавцем своєї віри, передаючи йому свій політичний заповіт, щось наче духовну місію, завдяки якій він мав стати провідником мазепинців.

При кінці вересня не було вже найменшого сумніву, що щораз слабше здоров’я гетьмана наближається до лиховісного кінця. Вислали окремого вістуна до Ясс, який привіз православного священика. Мазепа висповідався і поладнав усі свої справи.

Карла XII прохав він поручити йому якусь певну людину. Знаючи турецькі звичаї, Мазепа не хотів залишити їм ні свого майна, ні своїх паперів. 29 вересня високий шведський комісар Сольдан, знавець слов’янських мов, приїхав до Мазепи. Його спомини, збережені у стокгольмських архівах, це майже єдине джерело, яке маємо про останні хвилини гетьмана.

Мазепа на смертній постелі прийняв його з радістю, бо Сольдан у головнім штабі полагоджував завсігди як джентльмен усі практичні справи українців. Мазепа знайшов у собі ще енергію, щоб жартувати з ним на тему своєї долі, прирівнюючи її до долі Овідія, що вмирав у тих самих околицях, у Томах.

А втім, оповідає Сольдан, гетьман, легко кепкуючи, стежив непевним оком за маленькою скринькою, повною паперів, що стояла при ньому. Петро все своє життя шукав за тим скарбом, не попавши на його слід, і історики теж не мали досі більше щастя. Перед гетьманським ліжком стояли дві бочівочки, повні дукатів, а з-під подушок старого визирали два мішечки з дорогоцінностями. Войнаровський у сусідній кімнаті ждав, щоби прибігти на кожний поклик.

Скін почався 1 жовтня вечором. Мазепа втратив пам’ять, і маячня його тривала майже цілу добу. При ньому залишився тільки священик, Орлик, Войнаровський і Сольдан. Вони чули, як він кликав свою маму, говорив про битви і кілька разів повторив: «Скринька, скринька, треба заховати скриньку». Після цього його уста почали мимрити невиразні слова.

Звістка про близьку смерть Мазепи почала поширюватись у Бендерах. Від полудня 2 жовтня юрба тривожно збиралася довкола гетьманського дому. Були там шведи, поляки, турки, але найбільше козаків, які в повній мовчанці ждали сумної звістки. Орлик, що за ці страшні дні дозрів і передчасно постарів, почував уже на своїх плечах тягар, залишений йому його вчителем. Він дбав за все, видавав заздалегідь відповідні накази і казав підготувати коні для вістунів.

Пополудні о 4 годині Карл XII прийшов востаннє попрощатись зі своїм союзником і другом, який не пізнавав уже нікого. З ним прийшли офіційні представники Англії і Голландії.

Коли він відійшов, почалась злива, і справжній хмаролом навис над Бендерами впродовж цілого дня і цілої ночі. Так шум розгнузданої стихії заглушив останній віддих великого гетьмана дня 2 жовтня 1709р. в 10 годині вечора.

Коли Орлик став на порозі, юрба, якої навіть буря не могла розпорошити, здогадалась, що це кінець.

— Панове козаки, — сказав генеральний писар, — Ясновельможний Пан гетьман Іван Мазепа вмер.

Всі впали навколішки і перехрестились. Дощ лив потоками, і блискавки осяювали небо. Тоді серед козацького плачу і громів зібрані почули голос Орлика:

— Принесіть гетьманський прапор, нехай вістуни виберуться негайно в дорогу!

Із бендерської фортеці почали бити гармати, і місто зачинило свої важкі ворота, щоб нарід міг почути звістку про те, що вмер володар, якого султан прийняв як гостя у своїх володіннях.

Всі відчували вагу такої втрати. Мазепа став для козаків живим символом свободи та незалежності України.

Шведи втратили вірного та досвідченого союзника, який своїм розумом і передбачливістю врятував свободу, а може, й життя їхньому королеві. Для турків і татар не могло бути байдужим, що серед них помер небезпечний, але чесний ворог, який у нещасті не сумнівався в їхньому великосерді і з довір’ям передав у їхні руки своє багатство та життя.

Мазепи не можна було поховати в Бендерах на турецькій землі; тіло його треба було перевезти у Молдавщину, що була православним князівством під опікою султана. Похоронна відправа відбулася 4 жовтня в малій сільській церкві, де зібрались місцеві люди, здебільша селяни.

Земляки та шведи не пожалували заходів, щоби цей останній уклін володареві України мав святочний характер. Провід у похороннім поході вели шведські фанфари та козацькі сурми, що грали напереміну. За ними козацька старшина несла ознаки гетьманської влади: булаву, вкриту самоцвітами та перлами, прапор та бунчук. Вони йшли попереду домовини, прибраної багровим оксамитом із широкою золотою обстяжкою, везеної на возі, запряженім у шість коней, на яких їхали козаки з витягненими шаблюками. Карл XII зі своєю старшиною проводив на вічний спочинок свого союзника та друга. Всі уповажнені при. ньому чужинні амбасадори вважали своїм обов’язком іти за ним, а за їхнім прикладом пішли представники султана, молдавські та волоські господарі. За ними їхали верхи Орлик та Войнаровський. Далі зі спущеною зброєю і похиленим прапором королівські трабанти у барвистих одностроях та яничари з гомінкими цимбалами, вбрані у білому. Ще далі українські жінки прийшли зі своїми чоловіками і, згідно зі стародавнім звичаєм, голосили та заводили. В останніх рядах юрбою йшли вірмени, цигани, татари й поляки, бо у літі того страшного 1709р. з’їхались до Бендер різні народи.

Похід зупинився перед церковцею на коротку відправу. Тут Орлик виголосив похвальну похоронну промову. З огляду на присутніх чужинців він промовляв по-латині. Він звеличував гетьмана, згадуючи його перемоги, добродійні вчинки, зупинившись передовсім на його великім плані визволення України.

«Той великий славний муж, що залишився на старі літа без нащадків і з величезним майном, жертвував усім, аби вибороти волю своїй батьківщині. Він не завагався зректись усього, що може бути найдорожче на цій землі, і віддав власне життя за визволення рідного краю з-під московського ярма.

Та що ж! Тут, на чужій землі, доля своїм присудом завдала удар ясновельможному гетьманові Іванові Мазепі, ім’я якого житиме вічно з славою у пам’яті нашого народу, бо він бажав для нього свобідного розвитку всіх його безконечних можливостей. Нехай ні військо, ні нарід не тратять надії! Наша справа справедлива, а справедлива справа мусить завсігди остаточно запанувати».

Звернувшись до шведського короля, він говорив далі сильним і виразистим голосом:

«Ніхто не буде в нашім краю ніколи більшим за Мазепу. Хоча ми і негідні вести далі діло, почате нашим славної пам’яті вождем, ми спрямуємо серед скель і бур козацький корабель до свободи. До тебе, королю, звертаємося з покликом перед домовиною нашого славного гетьмана. Маємо надію, що ти допоможеш козацькому кораблеві. Ти, як дужий лев, станеш на весь зріст проти московського дракона, що неволить і пригнічує нашу Україну!»

Була це фантастично чудна сцена — і чудесне подиву гідне закінчення одного з наймогутніших існувань на світі.

Уявіть собі біднесеньку сільську церковцю, що сіріє серед трав на степовому овиді, наполовину виповнену нужденними молдаванами. Посеред тієї сірої юрби Карл XII; біля християнської святині султанські яничари, що супроводили, того самого страхітного Мазепу, який майже все життя провів у війнах проти турків і татар; крім цього, шведи, українці, німці, турки і поляки, до яких Орлик промовляє по-латині!

Той учень Київської Могилянської Академії, який придбав славу шириною свого ума і розмахом політичних ідей, був уродженим промовцем. Його теплий дужий голос з нежданими переливами, повними нюансів, зворушував до глибини душі завзятих козаків; шведи поникли чолом у непорушній шанобливій позі, яничари мовчали…

Традиційна прощальна відправа йшла згідно з незмінним обрядом козацької традиції.

Карл XII уклонився перший перед тлінними останками Мазепи; всі пішли за його прикладом. На салют козацьких самопалів відповіли шведські та турецькі дула, і бендерські гармати заграли останні. Відділ козацького війська оточив домовину, що їхала вперед до Галаца на вічний спочинок.

Це місто, збудоване над берегами Дунаю, зберегло досі Святоюрський монастир, прегарний будинок з генуезької доби, збудований у XV віці за часів тієї латинської республіки, коли вона йшла походами на Дунай. Мазепу поховали в головній церкві того монастиря у глибині хору в цегляному льоху, збудованому козаками. Тільки короткий напис на звичайній долівці з виведеним гетьманським гербом вказував на цей гріб.

Та довелося так, що Мазепа, який не зазнав спокою за життя, не знайшов його й після смерті. Два роки пізніше під час російсько-турецької війни московська армія опинилась на Пруті. Петро завдячував свій рятунок тільки тому, що вчасно просив ласки і що Великий Візир був дурний та підкупний.

Під час тих боїв турецьке військо грабувало Галац; до нього дійшла звістка, що там поклали Мазепу з його скарбами. Його гріб знищили, тіло вкинули до Дунаю. Допоміжний український корпус під проводом Орлика воював у цій околиці на боці турків. Коли мазепинці довідалися про це святотатство, почали негайно шукати за тілом Мазепи, а віднайшовши, його поклали знову у давній гріб, який відновили: тільки розбитої долівки не направили, залишаючи її у такому самому стані на спомин злочину.

Минуло багато літ. У 1835р. ченці Святоюрського монастиря забули про ім’я того, що спочивав в їхній каплиці. Вони хотіли поховати посередині своєї святині одного молдавського боярина, що складав щедрі дари на монастирі; тоді вони відчинили могилу Мазепи і поклали боярина на домовину гетьмана.

За якийсь час молдавський уряд заборонив ховати людей по церквах. Свояки боярина казали відчинити гріб, добули з нього домовини і поклали їх у новій могилі біля церкви, праворуч від входу. Знищену долівку Мазепи зняв і переховав у себе брат молдавського господаря князь Гіка; згодом вона щезла, ніхто не міг більше віднайти її слідів. Тимчасом гріб Мазепи став місцем паломництва для українських патріотів. У червні 1722р. Орлик, переїжджаючи через Галац перед виїздом на чужину, де мав почати важке життя політичного емігранта й вигнанця, записує такі слова: «Був я у церкві св. Юрія, відвідати гріб покійного Мазепи. Я молився за його душу і казав відправити за нього панахиду з жалю, що така велика людина не має гідного для себе гробу».

Напередодні війни з Наполеоном в 1811р. український патріот історик Мартос, старшина російської армії, переїжджає зі своїм відділом через Галац. Він відвідує гріб Мазепи і в своїх споминах залишає нам такі пам’ятні міркування:

«Мазепа вмер далеко від свого рідного краю, за незалежність якого боровся. Він воював за свободу і за це вартий пошани прийдешніх поколінь. Коли він згинув, сини України втратили ті святі права, яких Мазепа боронив так довго з завзяттям і любов’ю справжнього патріота. Він щез, а разом із ним щезло ім’я України і славетних козаків. Він визначався великими прикметами і підтримував розвиток наук. Він відновив Київську Академію і збагатив її бібліотеку рідкими дорогоцінними рукописами. І ту людину, яка вернула Академії її славу, яка побудувала або відновила стільки святинь, проклинають щороку у першу неділю Великого посту разом із Разіном та іншими злодіями і бандитами. Та яка різниця! Разін — бандит і боговідступник, Мазепа — освічена і гуманна людина, зручний полководець і провідник вільного, отже, щасливого народу! У Києві я був приявний на цій негідній відправі, в якій, на ганьбу нашої церкви, беруть участь митрополит, єпископ і все духовенство».

А проте таке обурення не могло проявитись назовні. Спомини Мартоса залишалися довго в рукописі, бо за царської влади паломництво до гробу Мазепи вважали майже державною зрадою або змовою проти державного ладу. Ось чому стільки імен найкращих українських синів не дійшло досі до нас.

Український патріот, що в однострої російського старшини йшов потайки поклонитись на гріб Мазепи, мав чого обурюватися. Аж до революції 1917р. в усіх церквах царської держави від Владивостока до Одеси у першу великодну неділю кидали анафему на Мазепу. Російська православна церква, що була слухняним знаряддям у руках царського уряду, ганьбила ще 200 літ після смерті національного українського героя, якого не переставала лякатись. Царський уряд робив усе, щоб знеславити або затерти спомин Мазепи: «Всевладний Мазепа» — як звали його автори панегіриків — став «проклятим і собакою».

Оця негідна боротьба мала свої наслідки. Найкращі сини Мазепиної спадщини, що зрозуміли його наміри та ідеї та хотіли їх продовжувати, що зреклись багатства і високих становищ, воліли заслання та Сибір, всі вмерли далеко від свого рідного краю, пірвавши всі взаємини з рідною землею і не маючи змоги впливати на своїх земляків та поширювати серед них свої ідеї.

А тим, що залишились на Україні, небезпечно було підтримувати зв’язки з мазепинцями. Коли 20 літ після Полтавської битви один із посланців Орлика приїхав до Ніжина, полковники зібрались у підземеллі і там у померках відправили панахиду за великого гетьмана.

Недаремно царський уряд назвав український національний рух мазепинським, а російські історики, що до того уряду виявили таке саме рабство, як православна церква, ставились до нього у 200 літ після його смерті як до завзятого ворога і зображали його так само, як польські історики Хмельницького. Єдиний росіянин, що зірвав з тією ганебною традицією, був декабрист Рилєєв, засуджений на шибеницю. Зате український народ у своїй теплій симпатії до гетьмана творив довкола його постаті зворушливі легенди. Одні вірили в те, що Мазепа не вмер, а заховався в Києво-Печерській Лаврі (а не, як деякі кажуть, у Святософійському соборі). То знов оповідали собі про те, як він спить і з шаблею в руці жде на мент визволення України. Народні пісні, що зберегли ці перекази, переходили з покоління в покоління.

Так само таємним, як для свого народу, Мазепа лишився в європейській історії: помста, яку обіцяли йому росіяни, не дозволила аж до наших днів на справедливу його оцінку. Мазепу змальовували як нечесного авантюриста, підступного і зрадливого, що мав на оці тільки власну славу, себелюбного і жорстокого, нещирі ради якого були причиною нещастя Карла XII. Ми бачили, що все це неправда.

Мазепа був передовсім патріотом, перед яким стояла ідея одноцільної України, що зуміла б забезпечити собі повну незалежність від Росії і від Польщі. Його план був продуманий і добре підготований, він ішов до нього як до єдиної цілі все своє життя. Він не був недосяжний, навпаки: треба було виняткового збігу несприятливих обставин, щоб він заломився. Карл XII вступив запізно на Україну, росіяни завдяки зраді здобули Батурин і Запорозьку Січ, Полтавська битва, що повинна була бути переможною, перемінилася несподівано у програш шведів. Можливо, що Мазепа зробив помилку, не звертаючи досить уваги на національні настрої українського народу, не роз’яснюючи йому своїх планів, спираючись занадто на аристократію без участі широких народних мас, які в хвилину небезпеки не зуміли прокинутися і лишились пасивними, бо були здивовані почином, до якого,їх ніхто не підготовив.

Та як там не було, невдача Мазепи є припиненням впливів західної культури, якої представником був Київ, і перемогою московського варварства над її представницею — Україною. Треба було довгих літ, доки переможені зуміли мирними засобами завоювати своїх диких переможців, доки учні київських шкіл вказали шлях до вищої культури грубим боярам і диким царям.

А проте той Мазепа, над яким російські історики так знущалися, якого православні священики проклинали по всіх церквах, мав дивно привабливий вплив на поетів, малярів і музик в Європі, а це певна ознака остаточної перемоги, яку віщували йому поети. Чи можна сказати, що Мазепа програв справу? Коли взяти до уваги безпосередній наслідок і голий факт, наслідок Полтавської битви і втечу до Бендер, то так. Та коли зважити, що Мазепа влив у душу народу національні змагання, тоді ще неясні, розпорошені, нез’ясовані, що зібрав їх в одну цілість і надав їм реальної форми, що сам став символом української незалежності, до якої простягла свої, хижацькі кігті Москва, тоді зусилля його не було зайвим і можна вважати, що перемога його прийшла в хвилину, коли український нарід скинув із себе пута неволі у 1917р.

Не один гурт українців, що під час великої війни організовувалися для боротьби за незалежність рідного краю, згадував у своїх закликах ім’я великого гетьмана. В одній із прокламацій читаємо: «Дух Мазепи встає зі своєї могили; приходить хвилина, коли зможемо відплатити за полтавську гекатомбу».

Проти терору усіх переслідувань ідеї Мазепи зуміли втриматись упродовж двох століть, бо ніхто і ніщо не в силі протиставитись думці людини і волі народу, який вирішив стати свобідним. Право народів на самовизначення не є порожнім звуком: доказала це вже минувшина і докаже будуччина.

За Мазепою стояла правда.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6