Мазепинці. Український сепаратизм на початку ХVIII ст.
Частина 2
БЕНДЕРСЬКИЙ ПЕРІОД
Окрім того факту, що тут був осідок сераскера й головні сторожовий пост на неспокійному північному кордоні Османської імперії, ніщо не вирізняло Бендери, вкрите пилом провінційне місто на Дністрі. Карл XII і його супутник сподівалися пробути тут недовго, маючи намір вирушити через Польщу до Швеції. Проте несподіваний швидкий наступ російських військ у Польщі змусив їх відкласти ці плани. Крім того, з Кримського ханства та Порти долинали все гостріші протиросійські висловлювання. Тому король вирішив залишитися тут довше, маючи надію скористатися з такого перебігу подій. Але навряд чи хто з утікачів міг припустит що вони зостануться в Бендерах на довгих п’ять років.
Хоча і сераскер, і мешканці міста прийняли його добре, Карл XII не поселився в самих Бендерах, натомість наказавши своїм людям спорудити табір у передмісті. Більшість українців зробили так само, отаборившись у Варниці, маленькому селі поблизу Бендер, за яких п’ятнадцять хвилин ходу від шведського табору. Через слабке здоров’я Мазепа зупинився в місті, де був кращий догляд. Однак генеральна старшина, частина якої почала схилятися до того, щоб покаятися перед царем, оселилася в Молдавії, в Яссах. Десь за дев’ять місяців після прибуття Карла XII колонія біженців у Бендерах зросла долучилися кілька тисяч Станіславових прихильників, які під проводом київського воєводи Юзефа Потоцького пробилися з боями через Угорщину та Польщу, щоб з’єднатися зі шведським королем. Таким чином, за рік у Бендерах зібралося близько 8 тис. вигнанців. Із них 500 шведів (згодом їх кількість зросла до 1365), понад. 2 тис. поляків і близько 4—5 тис.— українських козаків. Коли Карл XII почав знову встановлювати зв’язки з різними дворами Європи, місто набуло космополітичного характеру: дипломати, посланці, таємні агенти й військові перетворили Бендери на міні-центр міжнародної дипломатії та інтриг. Карл XII та його союзники дедалі більше розглядали місто як базу, з якої сподівалися відшкодувати втрати, яких вони зазнали під Полтавою та Цереволочною.
УКРАЇНЦІ В БЕНДЕРАХ: СКЛАД, УМОВИ, КОНФЛІКТИ
Українські емігранти поділялися на кілька різних груп. До однієї з них, найменшої за чисельністю, але найважливішої політично, належала старшина. Хоча дехто перейшов до росіян, близько 45 старшин із сім’ями й оточенням пішли за Мазепою у вигнання й утворили там козацький провід. Серед них були деякі з найвидатніших представників української козацької еліти, зокрема гетьманів небіж і єдиний спадкоємець Андрій Войнаровський, писар Війська Запорізького Пилип Орлик, прилуцький полковник Дмитро Горленко, генеральний бунчужний Клим Довгополий, сини полтавського полковника брати Герцики, Іван Максимович, Ілля Ломиковський, Федір Мирович та інші. Людей із цієї групи зазвичай уважали за щирих мазепинців.
Іншу категорію складали прості козаки з Гетьманщини, вояки Мазепиних найманих полків, канцелярські чиновники та писарі. їх було небагато, оскільки 2700 здалися в Переволочній росіянам. Джерела — переважно шведські щоденники та звіти — не вказують чисельності цієї групи, хоча очевидно, що шведи дуже чітко відрізняли її від запорожців. За приблизними оцінками їх налічувалося десь 500 чоловік. Протягом перебування в Бендерах кількість їх постійно зменшувалась, оскільки саме вони найчастіше залишали місто, намагаючись дістатися до своїх домівок.
Поки що найбільшою групою серед українців у Бендерах були запорожці. Після зруйнування Січі частина з них заснувала в місці впадіння Кам’янки в Дніпро нову Січ. Але 1711р. російські війська зруйнували і її, тож запорожці мусили йти ще далі на південь і спорудити третю Січ у пониззі Дніпра поблизу Олешок, на татарській території. Одначе більшість запорожців — близько 6 тис.— навесні 1709р. пристали до Мазепи і пройшли з ним, хоча й не без нарікань, увесь шлях до Бендер. Вони не мали іншої ради, бо Петро І заборонив запорожцям повертатися в Україну, а тих, що намагалися це зробити й були схоплені, вбивали на місці. Кілька разів цар показував, що він не жартує: кількасот полонених запорожців вирізано в Переволочній, те саме сталося й на переправі через Дністер. Невеликий, але постійний потік прибульців з України почасти компенсував ці втрати, й узимку 1709р. чисельність запорожців у Варниці зросла приблизно до 4 тис. чоловік.
Як і слід було очікувати, матеріальний і моральний стан емігрантів був жалюгідний. Майже всі вони прибули до Бендер, маючи лише той одяг, що на собі, та особисту зброю. Вони змогли пережити дуже важкий початковий період лише завдяки тому, що збірна спільнота купців — жиди, греки й турки-яничари — надала їм кредит під заставу небагатьох уцілілих коштовностей. Багато запорожців продавали свою зброю і наймалися чорноробами до місцевих поміщиків; 1710р. цареві повідомляли, що “запорожців біля Бендер та в Волоській землі з 4000. А козаки по турках і волохах працюють, сіно косять і жнуть і що де хто заробить, те й мають”. У 1711р. Карл XII, забажавши, аби козаки взяли участь у поході проти росіян, мусив спочатку виділити їм гроші на одяг і на викупівлю зброї. Шведам велося трохи краще, ніж козакам, а поляки ходили ще більш обдерті.
Серед загальних злиднів був один помітний виняток. Передбачаючи найгірше, Мазепа зумів зібрати докупи й довезти з собою крізь степи своє золото й самоцвіти. Але вони були для нього в Бендерах невеликою втіхою. Від самого дня приїзду гетьман не міг підвестися з постелі. Стало ясно, що він скоро помре. Розлучившись із Карлом XII і генеральною старшиною, Мазепа залишився в місті, в невеликому скромному помешканні. Довкола нього лежали мішки з золотом, голову йому підпирали в’юки, напхані коштовним камінням, а з ним був лише його небіж, і Мазепу мучила думка про те, що станеться з цим багатством після його смерті. Для українців, особливо для генеральної старшини, Мазепин стан породжував два болючих питання: хто стане його наступником і що буде з його скарбами.
Ці питання прикро поділили українських емігрантів. Мазепа дав зрозуміти, що він хоче, аби його титул і багатство успадкував небіж. Але Войнаровському ще не виповнилося й тридцяти, і генеральна старшина вважала його надто молодим і недосвідченим. Тим часом недужий гетьман, помітивши, що генеральна старшина перебралася до Ясс, звинуватив її в поразництві й таємних намаганнях за допомогою молдавського господаря дістати в царя прощення. Наскільки напруженими стали стосунки між Мазепою та козацькою елітою, засвідчує така розмова, що її описував Орлик: “…Войнаровський за наказом його, Мазепи, не лише образив мене, але й на життя моє важив, а я жалісно йому дорікав: “Чи така за вірність мою нагорода?” Відказав він: “Якби ти мені не був вірний, то також би загинув, як і Кочубей”. І через те я змушений був від нього поїхати до Ясс“.
До напруженості в емігрантському таборі спричинилися й запорожці. Багато з них вважали Мазепу винним у їхньому жалюгідному становищі. Ще до прибуття в Бендери це обурення мало не призвело до фатальних наслідків для старого гетьмана. Якраз перед тим як українські втікачі перетнули турецький кордон, група запорожців спробувала пограбувати Мазепин обоз і видати гетьмана цареві, сподіваючись помилування. Мазепу врятувало лише енергійне втручання ад’ютанта шведського короля поляка Станіслава Понятовського. По той бік Дністра запорожці й далі виявляли невдоволення, про шо свідчить їхній бунт 11—12 липня 1709р. Щоб угамувати заколотників, і Мазепі, й Карлові XII довелося вдатися до щедрих обіцянок і подарунків.
Та лиха старого гетьмана невдовзі скінчилися: 22 вересня 1709р. він помер. Попри раніші чвари, старшина та запорожці усвідомлювали, що втратили керівника небуденного зросту. Похорон улаштовано настільки пишний і багатий, наскільки дозволяли обставини. Воза з Мазепиними останками везли шестеро білих коней, попереду йшли барабанщики й сурмачі, кілька козаків несли гетьманові відзнаки. Довгими рядами крокували козаки з оголеними шаблями й похиленими знаменами. За ними йшла величезна юрба засмучених українців, багато жінок голосили. Позаду їхали верхи Война-ровський, Орлик та інші старшини. Навіть Карл XII, який ще не зовсім одужав від поранення в ногу, прийшов віддати останню шану своєму союзникові, якого він цінував і якому довіряв до кінця.
Після похорону розпочалася шалена боротьба за спадок покійного гетьмана її ускладнювало те, що Мазепа не залишив заповіту. Швидко окреслилися сторони: Войнаровський проти генеральної старшини. Ключовим у суперечці було питання про те, чи є гетьманові скарби його приватною власністю, а чи власністю Війська Запорізького. Якщо приватною, то Войнаровський мав на них повне право як єдиний Мазепин спадкоємець, а якщо власністю Війська, то ними мали розпоряджатися новий гетьман і генеральна старшина. Войнаровський ще більше загострив проблему, заявивши, що претендує на коштовності, але не хоче покладати на себе тягар гетьманського уряду.
Старшина вирішила привернути до цієї справи увагу Карла XII. 22 жовтня вона надіслала королеві меморандум, у якому висловлювала радість із приводу поновлення зв’язків України зі Швецією, які, треба сподіватися, допоможуть скинути з їхнього краю “московське ярмо”. Старшина уклінно просила Карла XII залишитися її заступником і, якщо він укладе союз із Портою чи підпише мирну угоду з царем, не забувати про інтереси. України. Як благочестивий жест щодо пам’яті Мазепи, старшина просила дозволу поховати його тіло в стародавньому монастирі в Яссах, де він матиме більш придатну могилу, ніж у Бендерах. Що стосується Мазепи, то старшина висловлювала ше одне прохання: чи не зволить король повідомити їй про всі плани покійного гетьмана щодо України? Цього прохання Карл ХІІ задовольнити не зміг, і це ще раз показувало, як міцно тримав Мазепа свої думки при собі.
Серед інших прохань і декларацій, порушила старшина й питання про Мазепині багатства. Вона пов’язувала це з і ширшими, політичними проблемами. Мовляв, якщо гетьманська казна порожня, важко буде обрати нового гетьмана, бо як він виконуватиме свої обов’язки й вестиме далі боротьбу проти росіян, не маючи грошей — “нервів війни”? Звернувся до короля й Войнаровський, заявивши, що він також бажає вести боротьбу проти росіян, але не розуміє, чому її треба фінансувати з особистих коштів його дядька. Так виникла типова емігрантська сварка, в якій шляхетні фрази та наміри переплелися з особистими мотивами й інтересами.
Карл XII не міг не зважати на суперечку хоча б тому, що йшлося про величезні кошти. Хоча значна частина його багатств була втрачена, Мазепі все ж таки вдалося привезти з собою два великих і декілька менших мішків із золотими і монетами, два сідлових в’юки з діамантами й іншими самоцвітами, інкрустовану діамантами прикрасу вартістю 20 тис. золотих, шо колись належала турецькому султанові, кілька оздоблених самоцвітами мечів і списів, сотні соболевих хутер і багато інших цінних речей. За приблизною оцінкою, все це коштувало від 750 тис. до 1 мільйона шведських рейхсталерів. Це дорівнювало майже одній чверті доходу шведської корони 1699р. й утроє перевищувало надходження за той самий рік од найбагатшої заморської провінції Швеції — Лівонії. Інша причина, чому король уплутався у цю справу, полягала в тім, що перед Полтавою він уже позичив у Мазепи 60 тис. талерів і сподівався позичити ще в того, хто володітиме скарбами. Очевидно, що він хотів мати кредитором спільника. Тому він призначив комісію в складі всюдисущого Станіслава Понятовського, радників Г.Г. фон Міллера, і Й.Г. фон Кохена та міністра фінансів Клінкеншера, які мали вивчити справу й доповісти йому.
Неприємна суперечка, в яку сторони вступили перед комісією, надто обтяжена подробицями, щоб її переказувати. Одначе вона стосується кількох ширших питань. Чітко зазначалося, що Мазепі, як і більшості попередніх гетьманів, дуже важко було відділяти власність і прибутки свої та Війська Запорізького. Тому-то гетьмани весь час, уживаючи новітнього евфемізму, незаконно привласнювали кошти Війська. Однак дебати, очевидно, показали, що головна причина криється в іншому: в козацькій Україні погано розрізняли приватну й громадську власність. Цілком можливо, шо в ході суперечки з Войнаровським старшина зрозуміла всю складність проблеми й спробувала розв’язати її через кілька місяців, створивши так звану “Бендерську конституцію”.
Варто відзначити деякі моменти цієї справи про громадські та приватні інтереси. Коли старшина звинувачувала Мазепу в зумисному об’єднанні своєї приватної скарбниці зі скарбницею Війська (на шкоду цій останній), то Войнаровський відповідав, що в цьому не було нічого нового, бо так робили майже всі гетьмани, в тому числі й Хмельницький. Навіть більше, полковники й сотники в своїх урядах повторювали цю практику. Цікавою й промовистою була його заява з цього приводу. Відповідаючи на твердження старшини, що в інтересах “громадського добра” слід використати багатства для дальшої боротьби проти Москви, Мазепин небіж заявив, що “громадські справи треба ставити вище від приватних тоді, коли вони не валяться до грунту, а лишають надію на недалеку поправу, та коли вони нищать цю надію, природніше видається рятувати особу, життя, здоров’я й усе, що з ним зв’язане”. Певно, це було кредо не лише Мазепиного небожа, але й козацької старшини, яка не підтримала спроб гетьмана захистити українські “права й привілеї” від царевих зазіхань.
Дебати показали також, наскільки глибокими були суперечності між Мазепою і старшиною. Критикуючи фінансову практику гетьмана, козацькі урядовці з прикрістю згадували його самодержавні методи і навіть стверджували, що “й москалі, й гетьман наложили ярмо на Україну“. Відповідаючи, що йому дивно чути, як “освободителя батьківщини проголошують її гнобителем“, Войнаровський зауважував, що його дядько відчував до старшини не так огиду, як зневагу, нерідко картаючи її членів за “їхню невчену мову та брутальні манери“. На запитання, чому вона не скаржилася цареві на гетьманові зловживання, старшина відповіла, що не хотіла руйнувати державного ладу, похмуро додавши, що цар “не вірив би й янголові, якщо той доніс би про надужиття гетьмана“.
Врешті справу виграв Войнаровський. Вочевидь, він був розумніший і неперебірливіший у засобах, аніж його опоненти. Він підкупив свідків, пообіцявши їм частку багатства, хоча й дуже малу, і дав зрозуміти шведському королеві, що бажає й далі позичати йому гроші на вигідних умовах. (Восени 1709р. Войнаровський позичив Карлові близько 40 тис. талерів, у березні 1710-го — близько 100 тис, і в січні 1711р. — близько 60 тис. рейхсталерів.) Загальна сума позики Мазепи та Войнаровського шведському королеві перевищила 300 тис. рейхсталерів. Оскільки такі операції краще було робити, якщо багатства перебувають у приватних руках, а не під громадським контролем (тобто контролем старшини), Карл XII прийняв рішення, яке його більше влаштовувало.
Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36
