Мазепинці. Український сепаратизм на початку ХVIII ст.
УКРАЇНСЬКО-ТУРЕЦЬКИЙ ДОГОВІР
Хоча Порта й оголосила цареві війну, це була радше погроза, намагання змусити його виконати свої обіцянки, аніж справжній намір розпочати військові операції. Російські посланці усвідомлювали це, і протягом січня 1712р. твердо відмовлялися поступатися вимогам турків піти з усієї України. Справа зайшла в глухий кут, і турки знову вдали, що готуються до війни. Але на початку лютого Петро І, не бажаючи наражатися на ризик іще однієї війни з Портою, погодився віддати Азов, знищити Таганрог і фортеці на Дніпрі. Це докорінно змінило характер українського питання. Юсуф-паша, котрий у безкомпромісній ситуації почувався дуже незатишно, тепер здобув більше можливостей для маневру. Відповідно, він почав схилятися до торгу, навіть у такому основному питанні, як українське.
27 лютого керівник козацької делегації Горленко повідомив Орлика про цей новий розвиток подій. Великий візир заявив йому, писав Горленко, що з росіянами досягнуто угоди з усіх питань, окрім проблеми України, і “вже Москва всю Україну віддає, тільки просить нас про Київ, через те ми потім надумали було (якби інакше обійтись не можна) не стояти за Київ, а тепер, зрозумівши, як Україні Київ потрібен, будемо старатися, щоб і Київ при вас був“.
Пригнічений думкою про те, що повернути Києва не вдасться, гетьман надіслав великому візирові великий трактат, який грунтувався на “автентичних історичних книгах” та аргументах геополітичного характеру. Він доводив, що не може бути й мови про те, щоб дозволити росіянам утримати за собою Київ, тому що “ані Київ без України, ані Україна без Києва існувати не зможуть, бо яка користь із голови без тіла чи з тіла без голови?“. Підкріплюючи це твердження, Орлик описав центральне місце Києва в суспільному, культурному та релігійному житті України: “Що може бути дорожче й прекрасніше для політичного й церковного становища України, ніж її столиця, Київ, де сяє джерело й початок нашої релігії, де з великою пишнотою зберігаються святі місця, куди сходяться люди з усієї України, щоб дати шлюбну обітницю й виконати релігійні обов’язки, де вони загартовуються у вивченні нашої православної віри, де наші клірики встановлюють святі закони, де роксоланська [українська] молодь здобуває освіту“. Не тільки Україна не зможе існувати без своєї стародавньої столиці, але й росіяни, утримавши її, матимуть шлях до відновлення влади над Україною і плацдарм для майбутнього наступу на турків. Орлик також застерігав Порту, аби вона не здумала погодитися тільки на Правобережжя, бо той край такий спустошений, що не зможе підтримати його та його людей. Крім того, це тільки втягнуло б Порту в конфлікт із поляками.
Орликів лист прибув запізно. Після згоди Петра І віддати Азов і спалити Таганрог турецько-російські переговори розвивалися успішно. Це змусило протиросійську партію в Константинополі перейти до оборони. 15 січня (за старим стилем) лідер цієї партії Девлет-Прей залишив столицю. З ним разом відбув запорізький кошовий Гордієнко, що свідчило про суттєві розбіжності серед членів козацької делегації. За цих обставин Юсуф-паша дістав набагато більшу свободу дій і міг домовлятися з росіянами, як він уважав за потрібне. А що він уважав за потрібне, українські делегати дізналися 5 березня 1712р.
Того дня їм видано грамоту за підписом Ахмета III. її зміст, як і слід було сподіватися, викликав у делегатів безмежне розчарування. Не тільки Київ і його околиці, а й уся Лівобережна Україна залишались у володінні царя. Очевидно, великий візир, якому хотілося завершити нескінченні й досить обтяжливі переговори, вважав, що для турецьких потреб досить і Правобережжя. Проте щоб скористатися з цього набутку, Порта потребувала допомоги Орлика та його козаків. Тому в грамоті було таке великодушне твердження: “Україну з цього боку Дніпра [Правобережну], яку ми з нашими переможними арміями минулого року на річці Прут відірвали від царя, раніше населяли і в ній правили козаки. В минулому нею також володів гетьман Війська Запорізького Петро Дорошенко та весь його народ під милостивою протекцією нашої держави. Ми та наймогутніший і найславетніший хан бажаємо знову надати Україну з цього боку Дніпра нинішньому гетьманові Пилипові Орликові, щоб козаки жили там, як раніше, і щоб Україна знову була їхньою землею“.
Варто зазначити, що привілей надавався як від імені султана, так і від імені хана, й таким чином установлювалася подвійна влада над гетьманом. Інші пункти грамоти були такі:
- гетьманові дається найвища й виняткова влада над козаками;
- козакам і всьому українському населенню гарантується свобода;
- гетьман має вільно обиратися;
- Порта не втручатиметься в козацькі справи;
- Україна не сплачуватиме Порті податків чи данини.
Натомість козаки брали на себе такі зобов’язання:
- гетьман і козаки мають бути завжди вірні Порті;
- козаки братимуть участь у захисті та військових походах Османської імперії;
- гетьман, козаки та все населення України повинні визнати протекторат султана.
В цілому цей договір, як і укладена за рік перед тим угода з татарами, базувався на прецедентах, що їх створили Хмельницький і Дорошенко, Й так само, як і татари, Порта також відмовлялася обговорювати поточні політичні проблеми та питання про заступництво Карла XII над Україною. Цей османський традиціоналізм був особливо помітний в одному з останніх пунктів договору: “Нехай нинішній гетьман і його наступники володіють Україною, вільною й цілісною, з цього боку Дніпра на тих засадах і таким чином, як Петро Дорошенко, що залишався під захистом нашої держави“.
Оцінюючи переговори між українськими емігрантами й Портою, зауважимо, що спільним для обох сторін було бажання вигнати росіян з України. Але крім цього, в них було небагато спільних інтересів.
Емігранти на переговорах найбільше дбали, щоб після того, як росіян буде вигнано, влаштувати майбутні відносини з Туреччиною на умовах, сприятливих для українців. По суті, це означало максимально можливе обмеження будь-якого впливу, який Порта могла б мати в їхній країні. Саме з цієї причини українці домагалися, хоча й безуспішно, щоб сувереном України було визнано слабкого й далекого шведського короля, а не близького й могутнього султана. Коли настав час оголосити про угоду з Портою, Орлик спробував подати її не, як прийняття османського сюзеренітету, а як союз, настільки вигідний для українців, що “вони [турки] не знайшли такого, прикладу в своїй історії й у своїх регістрах“. Й оскільки Порта відмовилася визнати сувереном України Карла XII а Орлик не хотів визнати своїм зверхником султана, гетьман додав: “Україна… має бути такою, як вона була на початку [тобто за часів Хмельницького],— республікою ні під чиєю протекцією“.
Дуже впливав на становище в переговорах українців узагалі й Орлика зокрема також і релігійний чинник. Гетьманові явно не давала спокою думка про те, що він погодився на співпрацю з ворогами християнства. Тому, оголошуючи про договір, Орлик запевнив усіх християн, що “ні амбітність,
ні навіть щирість, яку маємо до нашої дорогої батьківщини, не могли нас примусити зробити щось противне християнській нації”. Крім того, він наполягав, аби Порта публічно спростувала твердження росіян, буцімто він мав намір запровадити в Україні іслам.
Натомість Порта вбачала в українському питанні іншу, прагматичнішу перспективу. Орлик давав шанс нарешті скористатися з нагоди, що з’явилася ще за часів Хмельницького та Дорошенка — відірвати багату і стратегічно важливу Україну від таких небезпечних супротивників, як Польща та Росія. Проте з Орликом справа стояла зовсім інакше, ніж із його попередниками, оскільки Османська імперія перебувала в процесі докорінної зміни своєї зовнішньої політики. Протягом 60-х і 70-х років XVIIст. турки ще зберігали у Східній Європі сильні позиції. Вони прагнули приєднати до своєї держави підкорені християнські землі, прикладом чого було захоплення Поділля 1672р. Але на початку XVIIIст. імперія перейшла до оборони. Турецькі діячі тепер розглядали Україну радше як буфер проти російської експансії, ніж як додаток до Османської імперії. Україна мала розміщуватися між імперією та її ворогом, а не конче в самій імперії. Орлик, вихований у період розквіту турецької експансії, не зміг осягнути цієї зміни в політиці Порти й далі боявся поглинення імперією.
Крім того, турки розуміли роль України переважно як статичну — землі, достатньо великої, аби слугувати бар’єром. Орлик та його козаки мали виконувати немовби функцію залоги, яка за невелику для турків ціну займатиме цей бастіон і захищатиме його від російської експансії. Це пояснює, чому п’ять великих візирів підряд послідовно підтримували український план від 1710 до 1713 року — факт дивовижний, оскільки це відбувалося в період постійного розпаду й хитань у Порті та в її політиці. Знаючи позицію турків щодо української проблеми, легше зрозуміти, чому питання Києва та Лівобережжя було для них таким недоречним і неважливим і чому вони так легко його облишили.
Проте для Орлика така постава Порти була підозрілою. Вона не брала до уваги, що гетьман та його уряд у вигнанні прагнуть мати базу для життєздатної держави, яка могла б існувати автономно, якщо не незалежно. На думку Орлика, спустошене Правобережжя, без Києва, не відповідало такій Функції. Він дійшов висновку, що Порта і хан планують поставити його та частину України в становище якщо й не формальної, то реальної підлеглості, рабське щодо “невірних”.
Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36
