Мазепинці. Український сепаратизм на початку ХVIII ст.
У ПЕРЕГОВОРИ ВСТУПАЮТЬ ПОЛЯКИ
Саме тоді, коли гетьман намагався відновити добрі стосунки з Карлом XII, великого значення набув польський складник цієї заплутаної ситуації. 4 квітня 1712р. росіяни нарешті ратифікували, щоправда, з деякими поправками, Прутський договір. Одна з головних його статей передбачала, що цар повинен вивести усі війська з Польщі, оскільки турки вбачали в них загрозу для своєї безпеки. Щоб забезпечити виконання з боку росіян цих умов, Порта послала до Польщі місію, яку очолили двоє татар — Сулейман-ага та Абдула-мурза. Посланцям також дано вказівку, коли трапиться нагода, з’ясувати позицію поляків у питанні Правобережжя.
Місія не мала успіху. Скоро посланцям стало очевидно, що росіяни не збираються виводити з Польщі своїх військ. А поляки вже почули про турецькі плани щодо Правобережжя. Ще до прибуття місії польський інформатор у Бендерах писав урядові Августа II: “Нашу [Правобережну] Україну, яка простягається від Дніпра до Случі та від Тетерева до Березини, цареві міністри віддали під протекцію Порти… Згідно з цим козацькі бунтівники склали собі карту, і вже 60 чоловік послано в Україну, щоб оголосити про нову владу“.
Згадки турецьких посланців про Україну ще більше перелякали й розлютили поляків. Після повернення місії до Константинополя Порті стало ясно, що поляки чинитимуть її українським планам шалений опір.
Відновлення інтересу татар і турків до України стало приголомшливою новиною для могутніх польських східних магнатів, таких, як коронний гетьман Адам Сенявський, котрі більшу частину життя боролися з козаками за володіння краєм. Певно, думка про те, що козаки мають тепер підтримку хана та Порти, вганяла їх у дрож. Августові II було очевидно, що справу Правобережжя не можна полишати на розгляд тільки цареві й султанові і що треба спорядити де Константинополя польське посольство, щоб обговорити цю проблему. Проте наприкінці літа 1712p., коли те посольство ще тільки готувалося, Сенявський відправив на Правобережжя кількох своїх польових командирів захищати край од запорізьких загонів, що почали там з’являтися.
12 серпня 1712р. полковник Роговський, управитель маєтків Калиновських біля Рашкова, несподівано повідомив, що він мав контакт із козацьким гетьманом, який висловив щодо Польщі добрі наміри. Протягом наступних місяців інші польські магнати заявляли, що до них також звертався Орлик, пропонуючи свої послуги. Гетьман не лише повідомляв поляків про турецькі плани, але й радив, як вони мають реагувати: наполягати на виконанні умов Карловицького договору, який визначав їхній контроль над Правобережжям, і водночас посилати в край війська, щоб не дати утвердитися там козакам і їхнім татарським союзникам. Орлик закликав поляків діяти швидко, інакше турки можуть змусити його особисто взяти участь в окупації краю. Сенявський та його колеги були дуже раді скористатися з нежданої допомоги й давали своїм агентам настанови підтримувати з Орликом тісний зв’язок. Було очевидно, що гетьман шукає альтернативу турецькому заступництву.
Турецькі плани щодо Правобережжя й присутність там українських козаків переконали Августа II, що, незважаючи на дружнє ставлення Орлика, треба якнайшвидше відправити До Порти польську місію. її очолив мазовецький воєвода Станіслав Хоментовський.
Коли наприкінці листопада 1712р. Хоментовський прибув До Константинополя, перед ним постало надзвичайно важке завдання. Його ще більше ускладнювали радикальні й швидкі зміни політики, позицій і діячів, які регулярно відбувалися в Порті під час перебування польської місії. Ці зміни були головним чином результатом запеклої боротьби між партією війни та партією миру в турецькій столиці, боротьби, що приносила успіх то одній, то іншій стороні. Оскільки Петро І і далі відмовлявся вивести свої війська з Польщі й оскільки шведські війська під проводом генерала Магнуса Стенбока розпочали успішний спочатку наступ на півночі, на час прибуття Хоментовського партія війни була на піднесенні. І справді, 10 грудня 1712р. Порта ще раз оголосила Росії війну. Як звичайно, це була більше погроза, аніж свідчення готовності турків воювати. Проте, як царевих союзників, посланців Августа II очікував у Константинополі холодний прийом.
Але за кілька тижнів становище знову змінилося з типовою раптовістю. На півночі шведське військо Стенбока уклало перемир’я. Турецький воєнний запал негайно охолов. До влади прийшла партія миру, що прагнула вигнати з імперії докучливого Карла XII. Зріс тиск на короля, аби він покинув турецьку територію. З притаманною йому впертістю Карл XII не хотів поступатися цим вимогам і таким чином готував грунт для знаменитого Калабалику 1 лютого 1713p., коли орди турецьких яничарів і татар напали на шведський табір у Бендерах. Після короткого безладного й героїчного опору шведський король був заарештований та інтернований в Адріанополі.
Для Орлика й Хоментовського ці драматичні події мали величезне значення. Коли хан і бендерський сераскер готувалися штурмувати табір упертого короля, Девлет-Гірей послав турецького урядовця й двох татарських мурзів спитати гетьмана, на чиєму він боці — шведів чи татар і турків. У момент, коли не могло бути й мови про компроміс чи зволікання, Орлик рішуче відкинув заступництво Порти, заявивши, що він уже прийняв протекцію шведського короля. Як згадував гетьман пізніше, ханова лють була безмежна: “Під час Кала-балику, коли вчинено напад на шведського короля, хан Девлет-Гірей не зміг ані переконати мене, ані залякати погрозами, що він відрубає мені голову біля дверей мого помешкання й забере мою родину в полон, якщо я не покину його Королівської Високості і не прийму заступництва турків“. Лише втручання ханового сина Мехмета-султана та бобруйського старости Яна Сапєги врятувало Орликові життя.
Після того, як Карла XII силоміць вивезено з Бендер, Орлик залишився з ханом сам на сам. Тепер він уже не міг використати короля для захисту від домагань хана чи Порти.
Так само не мало сенсу відкрито опиратися сердитому ханові, коли невдовзі після Калабалику він зажадав, аби гетьман особисто повів своїх людей в Україну. За іронією долі, зарадило Орликові його жалюгідне становище. Гетьман відповів, що не може покинути Бендери, не розібравшися зі своїми чималими боргами. Вочевидь, стан Орликових фінансів був такий невідрадний, що навіть сердитий Девлет-Гірей мусив погодитися відкласти гетьманову участь у планованому поході на шість тижнів.
Поте хан наполягав, щоб об’єднані козацько-татарські сили негайно вирушили в Україну, навіть якщо сам гетьман не зможе поїхати з ними. На чолі кількатисячного козацького загону поставлено прилуцького полковника Горленка. В останні дні лютого чи на початку березня козацькі сили за підтримки близько 20 тис. татар зайняли Брацлав і почали посуватися в напрямку Києва. Однак це вторгнення було задумане не як наступ, а радше як консолідаційна акція. Орлик суворо наказав Горленкові уникати будь-яких можливих сутичок із польськими військами, а присутність козаків на Правобережжі пояснювати як крок, спрямований проти росіян і як засіб зберегти порядок в охопленому хаосом краї. Хоча поляків ці аргументи не переконали, жодна сторона, здається, не була готова розпочати відкриті воєнні дії. Протягом наступних декількох тижнів козацькі та польські війська напружено спостерігали за діями одне одного, але не встрявали у великі сутички.
Перш ніж минули шість тижнів, що їх Девлет-Гірей дав Орликові, самого хана скинули з престолу. Він став жертвою нової раптової зміни в загальній політичній ситуації. Наприкінці лютого 1713р. до Порти дійшла запізніла вістка про гучну перемогу генерала Стенбока над данцями та саксонцями 9 грудня 1712р. під Гадебушем. Карл XII знову здобув султанову прихильність, а призвідців Калабалику суворо покарано.
Коли напруження спало, Порта звернула увагу на польських посланців і українську проблему. Спочатку здавалося, що невдача, якої зазнав Карл XII, спрацює на користь Хоментовського. Адже протягом кількох років саме впертість шведського короля перешкоджала угоді між Августом II і султаном. Але в Порті сталися внутрішні зміни, які не сприяли успіхові місії Хоментовського. Після короткого періоду активної, але не дуже продуктивної участі в справах країни султан вирішив обмежити свої інтереси палацом. Великим візирем призначено Алі-пашу, енергійного й досвідченого політика, який здобув повну владу в уряді.
Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36
