Мазепинці. Український сепаратизм на початку ХVIII ст.
ОРЛИКОВА ПРОПОЛЬСЬКА ОРІЄНТАЦІЯ
Тим часом як Порта міркувала про те, яким чином настановити Орлика та його людей на Правобережжі, гетьман відповідав на зусилля своїх мусульманських зверхників спершу пасивною відмовою від співпраці, а згодом чимдалі більшою ворожістю. Гетьманове листування протягом 1713р. рясніє засудженнями його мусульманських союзників. “Порятуй мене, Боже, я гину“,— писав він у приватному листі, порівнюючи свій побут на турецькій території з перебуванням Ісуса в Єгипті. Невдовзі після Калабалику гетьман відкрито закликав запорожців не співпрацювати з татарами тому, що мусульмани “від самого початку їхньої проклятої релігії є головними ворогами християнства й не прагнуть нічого іншого, як тільки знищувати народ християнський“.
Ця тема повторюється в Орликовому таємному листуванні з Марцином Калиновським, польським польовим командиром на Правобережжі. Гетьман просить Калиновського не нападати на запорожців, які вступили на ті землі, бо це тільки спонукатиме татар допомагати козакам, і, врешті, цивільна християнська людність краю страждатиме найбільше.
У жовтні 1713р. Орлик висловив своє ставлення до мусульман іще категоричніше. У листі до міністра закордонних справ уряду Карла XII фон Мюллерна гетьман писав: “Якщо Його Величність король шведський укладе з Августом II мир, то я осмілюся просити його Величність, щоб я. Військо та Україна, раніше включені в ту угоду, не були ганебно покинуті на мусульманське рабство, позаяк я абсолютно не згоден на турецьку протекцію над Українок“.
Орликова відраза до мусульман ішла навіть далі. Гетьман висловив думку, що тепер настав час Карлові XII укласти мир із Петром І, щоб обидва монархи могли разом виступити проти турків: “Бо що може бути більш приємне для Бога й водночас миле й бажане для загальних сподівань усього християнства, ніж якщо Його Королівська Величність укладе мир із Москвою, поєднає його війська з її й [разом] поверне проти головних ворогів християнського люду [тобто турків]“.
Навряд чи ця ідея розглядалася серйозно. Одначе такі заяви мали показати гетьманову підозріливість до невірних і його палке бажання порвати з ними.
Наскільки щирі були Орликові тиради проти татар і турків? І чому він відкрито їх виголошував? Безперечно, гетьманова особиста ворожість до мусульман була глибока й щира, і зародилася вона віддавна. Але сила його обурення та час, коли він це обурення висловлював, показують, що він мав на те й інші причини.
Заступництво Туреччини та російська пропаганда надто тісно, на думку Орлика, пов’язували українських емігрантів із традиційними ворогами християнства, а це могло тільки зашкодити справі емігрантів в Україні і в усій Європі. Але ще більшої прикрості завдавало гетьманові те, що його тісний зв’язок із турками й татарами перешкоджав зближенню з Августом II і Річчю Посполитою, адже козацько-турецька співпраця неминуче викликала в поляків підозри. Тому проти-мусульманські тиради, особливо ті, в яких висловлювались ідеї про об’єднання всіх християн супроти турків, не меншою мірою адресувалися полякам, аніж гетьмановим безпосереднім кореспондентам. Орлик мав довести, що, одержавши дозвіл поселитися в Україні, він і його люди не стануть турецькими маріонетками.
Непрості міркування спонукали гетьмана відвернутися від Порти і її зусиль щодо Правобережжя й запропонувати свої послуги Августові II та полякам, явно неприхильним до справи, що її представляв Орлик. Доки існувала можливість, що Порта звільнить із-під влади росіян усю Україну “на обох берегах Дніпра”, Орлик ладен був співпрацювати з турками. Хоч би які відносини формально встановлювала б із Портою ця велика самостійна територія, вона була б досить сильною, щоб зберегти високий рівень автономії, а то й повну незалежність. Проте коли стало ясно, що інтереси Туреччини обмежуються лише Правобережжям, спустошеним, знелюдненим і явно приреченим на цілковиту залежність від хана та Порти, така можливість стала неприйнятною для гетьмана, для якого повна залежність від невірних була особисто відразливою і політично неприпустимою.
Спроби досягти порозуміння з офіційною Польщею відбивали Орликову переконаність, що рано чи пізно Карл XII муситиме укласти угоду з Августом II. Тоді не Порта, яка, на думку Орлика, не була готова воювати за цей край, а ті двоє людей вирішуватимуть долю Правобережжя. Гетьман не мав ілюзій, що поляки згодяться на створення незалежної козацької держави, але вважав, що коли вже козакам випало приймати когось за володаря, то краще слабкого короля-християнина, аніж невірного султана чи самодержавного царя. Тому Орлик прагнув завоювати довіру Августа II та його міністрів, якомога довше уникати ворожнечі з Портою й сподіватися, що це дасть йому і його людям змогу посісти Правобережжя.
Відповідь поляків — Хоментовського, Сенявського. Августа II та сейму — на Орликові спроби до примирення була однозначна: спочатку вони зустріли його пропозиції обережно, а потім відкинули їх. Коронний польний гетьман Станіслав Ржевуський висловив, певно, найпоширеніший погляд польських магнатів, особливо зі східних земель: “Дехто вважає, що для загального добра було б корисно підтримати запорізьке ополчення, принаймні на пробу, щоб не лишити його під турецькою владою, однак інші схиляються до думки, на підставі багатьох козацьких повстань і зрад, що не варто приймати цих людей в Україну через їхню невірність“.
З огляду на ці сумніви Орлик подвоїв запевнення в добрих намірах і відданості Речі Посполитій, водночас і далі наголошуючи своє протимусульманське настановлення. Але, очевидно, гетьманові, який перебував в Адріанополі під час переговорів, не вдалося встановити добрих стосунків із Хоментовським та його колегами. У вірші одного з них, Францішека Госцецького, висловлено такі нищівні зауваги про козацького гетьмана та його роль:
Подібно до гетьмана, зрадник прийняв булаву, Ідучи слідами свого мертвого пана. Він правив над козаками,
Які, під Мазепиними прапорами, брали гроші від турків. Ці [козаки] не мали по що вертатись додому, хіба що по смерть.
Вони воліли примоститися під протекцією Порти. І ось для цих втікачів турки енергійно домагалися новосілля на польській Україні
Таким чином, останній реальний шанс розміщення українських козаків у кордонах Речі Посполитої зустрінуто з підозрою й глумом, що закрило Орликові та козакам шлях на Правобережжя й полишило цей край загарбницьким апетитам агресивних сусідів Речі Посполитої.
Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36
