Мазепинці. Український сепаратизм на початку ХVIII ст.
ЦАРЕВЕ ПОЛЮВАННЯ НА МАЗЕПИНЦІВ
Їдучи на схід, Орлик зупинився в Ганновері, де йому було обіцяно аудієнцію у Георга І. Однак в останній момент зустріч відмінено через передчасний від’їзд короля до Англії. Гетьман мусив задовольнитися обговоренням своїх планів із його першим міністром бароном А. фон Бернсдорфом. Потім емігранти перетнули Німеччину й наприкінці січня дісталися Вроцлава, тобто опинилися на австрійській території. Там на них очікував приємний сюрприз. Майже випадково вони познайомилися з бароном Орликом, який належав до тієї самої спадкової лінії, що й гетьман. На щастя для них, цей високопоставлений чеський аристократ, один із придворних імператора Карла VI, взяв Орликів під своє крило.
Перебуваючи у Вроцлаві, емігранти потребували будь-якої можливої допомоги, бо стало очевидним, що цар про них не забув. 1716p., за два роки після знаменитої погоні за сином Петра І Олексієм, що був утік, у поставлений росіянами капкан потрапив один із українців. Використавши як принаду відому красуню Аврору фон Конігсмарк, царські агенти заманили в пастку Войнаровського, який нічого лихого не підозрював. Перш ніж встигла втрутитися місцева влада, Мазепиного небожа таємно перевезено до Петербурга. Після докладного допиту й тривалого перебування у столичній в’язниці Войнаровського засуджено на довічне заслання в якутських нетрях. 1720р. цареві агенти влучили ближче до цілі. На шляху до Криму Герцик-молодший зупинився у Варшаві, де в домі Понятовського знайшли притулок Нахимовський і Мирович. З’ясувавши, що сподівання на війну з Росією розвіюються, Герцик почав сумніватися в доцільності своєї місії до хана та запорожців. Удавши хворобу, він затримався у Варшаві на довший час. Це бажання уникнути труднощів небезпечної і, здавалося, непотрібної місії стало для Герцика фатальним. Про його перебування тут довідався російський резидент у Польщі князь Георгій Долгорукий і серед білого дня заарештував його, Ігноруючи протести ображених поляків, царські агенти таємно вивезли Герцика з Польщі й 15 березня 1721р. доправили до Петербурга. Після звичного допиту, на якому цареві сатрапи особливо цікавилися діяльністю Орлика й випитували, чи не має, бува, гетьман яких контактів в Україні, Герцик провів кілька років у Петропавловській фортеці, а потім був засланий до Москви.
Та найбільш завзято цареві агенти полювали на Орлика. Коли гетьман виїхав зі Швеції, щоб перехопити його, до Гамбурга послано Д. Ягужинського, молодшого брата російського посла при Габсбурзькому дворі. Прибувши надто пізно, аби виконати це доручення, Ягужинський поїхав слідом за емігрантами до Вроцлава. Там у березні 1721р. велися приготування до викрадення гетьмана. Тільки знайомство з бароном Орликом урятувало гетьмана від такої долі, яка спіткала Войнаровського та Герцика. Завдяки своїм зв’язкам при Габсбурзькому дворі барон дізнався про плани росіян і 10 березня відпровадив свого далекого “свояка” до таємного сховку за містом. За кілька годин після Орликового від’їзду молодший Ягужинський зробив невдалу спробу увірватися в його помешкання.
Після невдалої спроби викрадення старший Ягужинський намагався переконати (зокрема, й шляхом підкупу) вищих урядовців при віденському дворі заарештувати гетьмана й передати його росіянам19. Справа дійшла до імператора Карла VI, який відмовився дати дозвіл на арешт нещасного емігранта, однак погодився вислати його поза межі імперії . Орлик мобілізував усі свої контакти — шведського посла графа Більке, чеського канцлера графа Шліка, навіть Августа ІІ, — намагаючись переконати імператора, щоб той надав йому притулок. Але, не бажаючи ускладнень у відносинах з Росією, Карл VI наполягав, аби Орлик покинув австрійську територію. У відчаї гетьман писав в одному із листів: “Таким способом зусилля й інтриги моїх ворогів перемогли щиру жичливість до мене не тільки найсвітлійшого графа Більке, але навіть короля Польщі, котрий дав поручення в сій справи Свому міністрови. Отже, родина моя зістала ся у Вроцлаві, укрита в монастирях… А я, не маючи сталого місця, де б міг приклонити голову, став позорищем світови і людям, переїжджу з місця на місце, для безпечности під прибраним іменем, подаючи себе за чужинця…“.
Далі логічно було їхати до Польщі. Залишивши свою родину у Вроцлаві, Орлик узяв із собою тільки найстаршого сина Григора і 21 квітня прибув до Кракова. Він одразу ж написав листи до таких провідних діячів Речі Посполитої, як Флеммінг, Мантейфель, Шанявський, Мнішек і Ржевуський, знову нагадуючи їм про свою потенційну корисність для Польщі. Відповідь була ввічлива, але не обнадійлива. Хоча Август II всіляко намагався переконати Річ Посполиту оголосити війну Росії, шляхта, небезпідставно підозрюючи, що він намагатиметься використати цей конфлікт, щоб обмежити її дорогоцінні “золоті свободи”, відмовилася його підтримати. Тому коли до Польщі прибув Орлик зі своїми планами наступу проти росіян і сподіваннями на козацьку автономію на Правобережжі, йому було ввічливо повідомлено, що час, коли такі проекти могли бути здійснені, вже минув. Найбільше, що могли зробити для гетьмана Август II і Флеммінг, це прийняти Григора, під чужим ім’ям, до королівського полку в Дрездені. Що ж до самого Орлика, то оскільки Річ Посполита не могла гарантувати його безпеки, Флеммінг та інші радили йому шукати порозуміння з царем.
Десь у цей час гетьман довідався, що, незважаючи на обіцянки Карла XII, Швеція не порушуватиме українського питання на мирних переговорах із Росією в Ніштадті. Навіть коли гетьман попросив шведських дипломатів обговорити з російською стороною його особисту долю, йому було відмовлено. Розчарований гетьман вирішив просити пробачення безпосередньо в петербурзьких правителів. Удавшися до послуг свого товариша з бендерських часів полковника Йоганна Штенфліхта, який на той час був голштинським представником у Петербурзі (згодом він стане Орликовим зятем), гетьман послав російському урядові пропозицію, висловлюючи готовність на певних умовах повернутися в Україну. На жаль, тексту цієї ноти ми не маємо. Судячи з пізніших коментарів, Орлик усе ще сподівався на якесь визнання його офіційних прав якщо не в Гетьманщині, то принаймні на Запоріжжі. Саме тоді він також підготував докладного й широко відомого листа до Стефана Яворського, в якому, за його словами, відкрив усе, що знав про Мазепину “измену”.
Відповідь із Петербурга була невтішною. Цар відмовився гарантувати Орликові якісь особливі відшкодування. Як повідомляв Штенфліхт, усе, на що Орлик міг сподіватися, — це дозвіл для нього та його родини (яка тим часом теж прибула до Кракова) повернутися додому. Але з огляду на долю, яка спіткала Горленка, Максимовича й Ломиковського, та зважаючи на постійні жінчині вмовляння, аби він “остерігався Москви”, гетьман вирішив не повертатися в Україну за таких непевних обставин. Знову постала стара проблема: що робити далі?
Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36
