Мазепинці. Український сепаратизм на початку ХVIII ст.
У ВИРІ ДИПЛОМАТИЧНИХ ІНТРИГ
Салоніки були для інтернованого не найгіршим місцем. Це був великий і гамірний порт, один із найважливіших торговельних центрів Османської імперії, Там жили греки, турки й жиди, і, що найбільше важило для Орлика, який любив добре товариство й розмову, була чимала європейська колонія — переважно французькі й англійські купці та консули тих країн. Крім того, в місті була католицька церква, що належала французам-єзуїтам. Торговий і космополітичний характер міста був для гетьмана благом із кількох причин. Він не тільки міг позбутися на якийсь час товариства мусульман, але й мав доступ до найновішої інформації про політичні події в Туреччині та в Європі. Оскільки Салоніки лежали на шляху, яким багато грецьких купців і православних священиків подорожували в Україну та Росію й назад, Орлик міг більш-менш вільно орієнтуватися в подіях на Січі та в Україні.
Але ці переваги не усували того кричущого факту, що гетьман цілковито залежав од милості Порти. Це була та ситуація, якої Орлик завжди намагався уникнути. Тому від моменту прибуття в Салоніки його головна мета полягала в тому, щоби звільнитися від накинутої турками гостинності.
Роками гетьман слав Порті протести проти утримання його в Салоніках, але марно. Одначе 1725р. відбулися дві події, що віщували гетьманові зміни на краще. 28 січня помер Петро І. Зі смертю невблаганного царя ожили Орликові надії досягти порозуміння з російським двором. Гетьманів оптимізм посилювала та обставина, що голштинський герцог Карл Фрідріх, фаворит Катерини І, знав Орлика й симпатизував йому. Гетьманові здавалося, що, маючи таку підтримку, він зможе дістати прощення, до того ж на вигідних для нього умовах. Протягом кількох наступних років він діяв згідно з припущенням, що порозуміння з росіянами дасть йому найкращу можливість вийти зі скрутного становища.
Але інша подія, що сталася 1725p., ускладнила ситуацію. У вересні французький король Людовік XV одружився з Марією Лещинською, дочкою польського короля у вигнанні. Шанси напівзабутого Станіслава Лещинського повернути собі корону відразу ж неабияк зросли. А протягом 1726p., коли європейські держави знову розділилися на протилежні табори, ці шанси виросли ще більше. З одного боку, союз уклали Австрія та Росія, з іншого — Франція, Англія, Пруссія, Данія, Голландія, а пізніше й Швеція, готувалися заснувати Ганноверську лігу. Позиція Польщі була в цій дипломатичній конфігурації вирішальною. Якщо Август II приєднається до Росії та Австрії, а він, здавалося, схилявся саме до цього, їхній союз стане ще могутнішим. Але якщо після хворого Августа II польський престол посяде Станіслав, то можна було сподіватися, що Польща підтримає Ганноверську лігу.
Який вплив могли мати ці дипломатичні інтриги на самотнього вигнанця в далеких Салоніках? Лещинський дуже добре знав, що Росія заперечуватиме проти його кандидатури. Він також розумів, що Ганноверська ліга, особливо Франція, готова надати йому дипломатичну підтримку, але аж ніяк не прагнутиме посилати свої війська до далекої Польщі воювати за його обрання. Тому Станіслав мусив здобути військову підтримку деінде й переконати своїх прибічників у Європі, що, маючи цю військову підтримку, він є реальним кандидатом на корону. Шукаючи можливих джерел військової підтримки, Лещинський звернувся до своїх колишніх союзників із бендерського періоду.
Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36
