Мазепинці. Український сепаратизм на початку ХVIII ст.

З підрозділу «Мазепинці»

Орест Субтельний

Мазепинці. Український сепаратизм на початку ХVIII ст.

ЛЕЩИНСЬКИЙ, ОРЛИК І “УКРАЇНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ”

У суботу 1 червня 1726 р. Орлик записав у щоденнику: “Після служби Божої до мого помешкання вбіг француз, який працює на різних тутешніх французьких купців, і повідомив, що якийсь офіцер, який щойно прибув із Франції, питав у порту про мене й казав, що має для мене листа… Я припустив, що якщо це з Франції, то ні від кого іншого, як від короля . Станіслава, і справді, так і вийшло…“. А невдовзі той офіцер, Тоттандрас, угорець на службі в Ракоці, приніс листа, поновивши таким чином зв’язок між двома ветеранами бендерського періоду й відкривши гетьманові нові перспективи для політичного майбутнього.

На початку листа Лещинський висловлював гетьманові співчуття з приводу його невдач й обіцяв, використовуючи французькі, а також англійські й датські зв’язки, зробити все можливе, щоби зарадити йому в скруті. Одначе Станіслав не пропонував визволити Орлика від турків. Навпаки, він писав, що “Вашій Світлості не слід покидати країну, де ви у даний час перебуваєте, тому що мир між Портою та Москвою не може тривати довго і шанси Вашої Світлості можуть зрости тільки в разі такої війни“. Розповівши про могутність і протиросійське наставлення Ганноверської ліги, польський екс-король відкрив причину, яка спонукала його писати гетьманові: він пропонував Орликові задля особистих інтересів і задля “загального добра” докласти зусиль, аби “підняти революцію в Україні“.

Станіслав не розвинув цю думку, але в тому й не було потреби. Орлик добре знав, що він має на увазі. На випадок відкритого конфлікту з Росією, Орлик за підтримки татар і турків мав підбурити до спротиву українських козаків і таким чином не дати росіянам зосередити всі свої сили в Польщі. Це був різновид стратегічного плану, накресленого ще Карлом XII під час наступу на Петра І, й Орлик мав зіграти таку саму роль, як 1708р. Мазепа. Проте на відміну від Карла XII Станіслав не збирався тримати свої контакти з Орликом у таємниці. У разі згоди гетьмана колишній король поширив би свою ідею про революцію в Україні при дворах Ганноверської ліги як доказ того, що Росії важко буде опиратися його обранню. Ось у такому контексті ідея української революції проти “московського ярма” фігуруватиме при дворах і дипломатичних канцеляріях Європи та Османської імперії аж до двадцятого сторіччя.

Можна було б сподіватися, що Орлик радо прийме Станіславову пропозицію як можливість воскреснути з політичного небуття Салонік і відновити боротьбу проти Росії. Але лист із Франції не викликав у гетьмана захоплення. Вже багато років провів він у безплідних намаганнях поширити ідею революції проти росіян. Крім того, він ніколи не мав великої довіри до Станіслава, позаяк сумнівався в його шансах на успіх і з великою підозрою ставився до мотивів екс-короля та його союзників. Він уважав Станіславове звернення до нього “політичною хитрістю, за допомогою якої вони [тобто Станіслав і його французькі прибічники] хочуть перетягти мене на свій і англійців бік проти Москви і, зловживаючи мною, використати мене задля власної мети“. До того ж Лещинський закликав Орлика залишатися в Османській імперії, а йому нічого так не хотілося, як її покинути.

Але досвід навчив гетьмана не нехтувати жодної можливості здобути підтримку. Тому він не відкинув Станіславових пропозицій явно, а спробував задурити його двозначними відповідями, сподіваючись, що Лещинський, маючи вплив на французів, допоможе йому вирватися з Салонік. Отже, Орлик подякував за відомості про нову ситуацію в Європі й запевнив, що обов’язково візьме їх до уваги. Але, писав гетьман, якщо Станіслав справді бажає йому допомогти, він має переконати французів, аби вони домагалися від Порти його звільнення. Однак про революцію в Україні згадки в листі не було.

Невдовзі після того французькі посланці в Салоніках та, в Константинополі одержали вказівку чинити тиск на Орлика, щоби він підтримував зв’язок зі Станіславом. 26 жовтня 1726р. гетьман записав у своєму щоденнику: “В суботу французький консул переконав, по суті, змусив мене відписати листа королеві Станіславу“. Далі він додавав, що написав “церемоніального, а не поважного листа”. Орлик полегшено зітхнув, коли в квітні 1727р. довідався про смерть французького посла в Константинополі Ж.Д’Андрезеля. Раніше посол зв’язувався з ним і пропонував поклопотатися в Порті про гетьманову долю, що поставило Орлика перед нелегким вибором: він хотів скористатися пропозицією, але не бажав бути пов’язаним із французами та їхніми союзниками. Смерть посла звільнила гетьмана від болісних роздумів над тим, що він має відповісти.

Але хоч як ухилявся Орлик від прямої відповіді, Станіслав наполягав, підступаючись до нього зі ще більшими “спокусами”. У березні 1727р. Лещинський повідомив гетьмана, що “тутешній [тобто французький] двір і Англія взяли до розгляду мої рекомендації щодо статусу Вашої Світлості. Очевидно, що всі союзники, об’єднані в Ганноверську лігу, бачать, на підставі мого подання, яку користь особа та репутація Вашої Світлості можуть мати для спільної справи, задля якої вони уклали союз. Мене також запевнено про можливість дістати субсидії на полегшення важкого становища Вашої Світлості… З боку Вашої Світлості не повинно бути зволікання у вияві через меморандуми до французького, англійського та данського посланців [при Порті] вашої готовності задля загального добра завдати Москві відчутного удару шляхом великої української революції“.

Лещинський дав іще одну конкретну обіцянку — допомогти Орликові перебратися до Бендер чи до Хотина, ближче до запорожців і родини. З приводу цього листа гетьман зазначив у щоденнику: “Ось такими спокусами з усіх боків, король Станіслав із Франції, французький та англійський посли зі Стамбула принаджують і схиляють мене. А від [австрійського] імператора та від російської імператриці я не маю позитивної [відповіді] щодо моїх інтересів“. Очевидно, Станіславова наполегливість почала діяти.

Хоча Орлик і далі сподівався дістати прощення, він вирішив, що може бути корисним дати колишньому королеві обнадійливішу відповідь. Так з’явився знаменний документ, який, з одного боку, яскраво й загалом точно відбиває невдоволення українців російською зверхністю, а з іншого — дає змогу побачити, як хитро Орлик використовував привид української революції, щоб досягти своєї найближчої мети.

Як завжди, Орлик починає з барвистих висловлювань вдячності королеві не тільки за його турботу про гетьманову особисту долю, а й за бажання допомогти “козацькій нації” знову здобути давні вольності. Далі йде головна думка послання: “Не може бути сумніву щодо [можливості] революції в Україні, її іскри вже тліють, і треба тільки роздмухати їх“. Аби підкріпити це твердження, гетьман перелічує українські скарги на Москву та померлого царя. Щойно був укладений мир зі шведами (1721p.), Петро І — усупереч угоді між його батьком та Богданом Хмельницьким — почав планомірне ліквідовувати козацькі права та привілеї, сподіваючись урешті знищити й саму Гетьманщину. Кожного, хто чинив опір, “відправляли на той світ, або до Сибіру чи іншого віддаленого місця“. До цього числа належали генеральна старшина, полковники, сотенна старшина та чимало інших відомих людей. Замість них правити Україною поставлено колегію з дванадцяти (sic!) москалів. Тих, хто протестував проти нових порядків, карали батогами, через те люди бояться говорити одне з одним відверто. Побиття та інші види тортур настільки поширені, що Україна стала “бойнею”. Будь-які зібрання заборонено, а якщо вони десь відбуваються, учасників заарештовують і везуть до Глухова на допит. Козаків посилають на війну до Персії чи на будівництво каналу від Волги до Ладоги, де вони гинуть тисячами.

Внаслідок цього багато козаків утікають із Гетьманщини на Правобережжя, а ще більше — на Січ, де їх тепер аж дуже густо. За оцінкою Орлика, там зібралося понад 60 тис. добре озброєних і досвідчених вояків, “бо в Україні кожен селянин — вояк“. Нарешті, гетьман наводить аналогію, яка Станіславові могла здатися невдалою: нині Україна чекає на Орлика, як колись вона чекала на Хмельницького.

За твердженням гетьмана, інформацію про тогочасне становище в Україні він здобував через зв’язки з запорожцями та розмови з українськими ченцями, що відвідували Салоніки. Він нарікав, що Київським митрополитом тепер є росіянин і що російський тиск змусив багатьох українських ченців утікати на Правобережжя, в Молдавію, Волощину й на Афон. Ці ченці також начебто говорили Орликові, що “духовенство та загал населення чекають на мене, наче на месію, й картають себе за те, що не захотіли стати до спілки й піти за покійним Мазепою, який так виразно провіщав їхню майбутню долю… З усього цього можна зробити висновок, що революція в Україні — справа певна, і що немає потреби обговорювати це питання далі“.

Однак Орлик відкинув Станіславову пропозицію, щоб повстання планувалося в згоді з татарами, тому що “ці негідники, уярмлюючи невинних людей, більше відстрашуватимуть населення, ніж заохочуватимуть і приваблюватимуть його [до повстання!", Крім того, гетьман висловив побоювання, що допомога турків лише дасть їм привід претендувати на зверхність над Україною, яка тоді, всупереч Орликовим палким сподіванням, перейде від "Сцілли до Харібди", тобто з-під влади Москви під владу Порти. Якщо допомога турків має бути десь використана, то краще спрямувати її на війну в Персії, а не в Україну.

На завершення гетьман поставив три умови, виконання яких мала гарантувати Ганноверська ліга, перш ніж він стане на її бік. Передусім, союзники повинні визволити його з Салонік, аби він був ближче до "свого війська". Далі: Ганноверська ліга чи принаймні французький король мають бути готові прийняти Україну під своє заступництво й змусити Москву підписати заяву, що вона відмовляється від претензій правити Україною. І ще — Орлик просив у союзників фінансової допомоги.

Як можна витлумачити мету і зміст цього листа? У своєму щоденнику Орлик дає власні оцінки. Він зазначає, що по довгих роздумах вирішив підтримати Станіславові сподівання на українську революцію. Але водночас він намагатиметься уникнути зобов'язань перед Ганноверською лігою. Звідси нереалістична друга умова, яка (і Орлик це добре знав) не могла бути виконана. Вочевидь, чого гетьман щиро боявся, то це знову стати на бік татар і турків. Ніколи більше не хотів він допомагати "цим невірним", бо це погубило б йому душу, завдало шкоди невинним людям і призвело до пролиття християнської крові. Орлик ясно вказує, чого він хотів би досягти — повернутися смиренно до Російської імперії чи Речі Посполитої. Знову згадуючи про свого листа, він зазначає: "Нехай ніхто не обурюється тим, що я написав, оскільки політика вимагала, щоб я писав так, аби з Божою поміччю знайти вихід із цієї країни".

Проте незабаром такі заяви стали непотрібними. 6 травня 1727р. померла Катерина І і слідом за тим упав у немилість герцог голштинський Карл Фрідріх, а відтак гетьманові шанси дістати прощення зменшилися. Повернення до влади Меншикова, якого Орлик уважав своїм і України заклятим ворогом, по суті взагалі перекреслило сподівання на амністію. Орлик більше не мав вибору: він мусив облишити флірт із Лещинським і пов'язати себе зі справою короля у вигнанні та з його могутніми французькими патронами.

Востаннє редаговано: www.mazepa.name, 10.10.2009 о 19:34