Мазепинці. Український сепаратизм на початку ХVIII ст.
СПОКУСА ОПОРУ
Далекосяжні реформи Петра І не випадково збіглися з першою в новітній історії Росії війною. Велика Північна війна, а точніше, поразки росіян на її початку, прискорили ЦІ реформи. Маючи передову, як на той час, техніку, добре вишколених вояків і відмінні постачальні служби, шведське військо було одним із найефективніших у Європі. Проте лише мобілізація та об’єднання всіх ресурсів і зусиль двомільйонного шведського народу дозволили його арміям почати війну не тільки проти Росії (що мала населення десь ушестеро більше), а й проти Данії, Саксонії та Речі Посполитої. Для Петра І змагатися зі шведами означало наслідувати їх. Треба було реорганізувати не тільки армію, а й суспільство, що її підтримувало. Для царевих підданих це зробить війну подвійно болючою: її потреби й тривалість повністю виснажать їх, а докорінні реформи зіб’ють із пантелику й позбавлять відчуття безпеки.
УКРАЇНСЬКІ НЕВДОВОЛЕННЯ
В Україні подвійний тягар війни викликав особливе обурення. Проти інших царевих земель на неї лягла непропорційно висока частка людських і матеріальних витрат. (Україна, населення якої становило 1,1 млн, послала на поле бою, 40 тис. чоловік, тим часом як Росія з населенням 13,5 млн мала 1700р. 112-тисячне військо). Але ще зловіснішими були для українців чутки про майбутні зміни, що супроводжували воєнне напруження сил. Досвід минулого свідчив, що кожного разу, коли царі говорили про зміни, страждали права й привілеї Війська Запорізького. Скажімо, при затвердженні кожного новообраного гетьмана первісну угоду 1654 р. змінювано на користь Москви. Боячись за свої права, Мазепа та козацька старшина були сповнені рішучості обстоювати статус-кво за будь-яку ціну.
Пов’язані з війною скарги посипалися з усіх прошарків українського суспільства. Селяни й міщани найчастіше протестували проти поведінки російського війська в їхніх селах щ містах. Протягом 1705—1708рр. і до гетьмана, й до царя йшов безперервний потік скарг на те, що російські офіцери дозволяють своїм людям ображати й бити українців, гвалтувати їхніх жінок і дочок, руйнувати їхні хати, забирати худобу, а подекуди й убивати їх. “Звідусюди,— писав Мазепа до Москви,— до мене доходять скарги на сваволю великоросійських вояків“.
Стривожений цим становищем, Петро ї наказав своїм командувачам в Україні призначити спеціальних офіцерів, що матимуть право застосовувати смертну кару, щоб запобігти такій поведінці царевого війська. Але ситуація ще погіршилася, коли 1708р. росіяни почали, відступаючи перед шведами, вдаватися до тактики “спаленої землі”. Восени 1708р. Петро І змушений був, щоб заспокоїти українців, видати цілу низку указів. В одному з них зазначалося: “Ми військам своїм великоросійським під страхом смертної кари заборонили малоросійському народові чинити грабунок і кривду, за що деяких свавільних негідників уже страчено під Почепом. А якщо трохи житла та хліба змушені були спалити, то з крайньої потреби, аби воно ворогові на харч не дісталося й аби він мусив через те без житла та їжі гинути“.
Визнаючи, що українці страждають од російського війська, яке рухається через їхню країну, Петро І далі зауважує, що “в такій нині з ворогом нашим, королем шведським, воєнній пригоді, без цього зовсім неможливо обійтися, й тому належить вам, задля загального добра держави (для якого ми й персони своєї, приймаючи всілякі труднощі, не шкодуємо), те витерпіти“.
До селянських невдоволень в Україні додавалися невдоволення козаків у поході. Козакам війна принесла низку болісних новацій. Тепер вони воювали не поряд із домом і не з традиційними ворогами — поляками, татарами чи турками,— а з модерними шведськими арміями в далеких землях Лівонії, Литви чи центральної Польщі, до того ж власним коштом. Під час цих походів стало ясно, що козаки вже не можуть змагатися з регулярними європейськими полками. Петрові німецькі та російські командувачі до них і ставилися відповідно: козаків використовувано як допоміжну силу, а дуже часто — просто як гарматне м’ясо. Це не додавало козакам гордості, а ще менше — шансів вижити. Рік за роком їхні полки поверталися з півночі, втративши вбитими й пораненими 50, 60 чи навіть 70 відсотків вояків.
Моральний стан козаків ще більше погіршився 1705р., коли Петро І, аби скоординувати зусилля своїх військ, призначив у козацькі частини російських і німецьких командирів. Зневажаючи це, як вони гадали, другосортне військо, новопризначені офіцери поводилися, на думку їхніх українських підлеглих, надміру жорстоко й зарозуміло. Крім того, коли козаки поверталися з походу, їх часто посилали будувати, під прискіпливим наглядом росіян, фортифікаційні споруди, такі, як Печерська фортеця в Києві. Зі свого боку, командири й наглядачі часто скаржилися цареві на ненадійність козаків і брак у них дисципліни. В кожному разі війна неабияк посилила тертя між українцями та росіянами.
Навіть найвище козацьке керівництво не було захищене від кривд і образ. 1705р. російські солдати причепилися до Дмитра Горленка, наказного гетьмана козацьких сил у Литві, стягли його з коня й замалим не побили, а коня зреквізували. Для потреб поштової служби. Сам Мазепа виявив, що фаворит царя Олександр Меншиков постійно використовував наймане військо, якому платив гетьман, і жодного разу не потурбувався сповістити його про це. В одному з походів цар поставив гетьмана під командування Меншикова. Мазепу це особливо роздратувало, бо він підозрював царевого фаворита в змові з метою позбавити його булави. До того ж він уважав принизливим для себе служити під проводом такого неблагородного парвеню.
Але особливо пригнічували козаків, передовсім старшину, чутки про плани Петра І реорганізувати їхні частини. Надзвичайно стурбований Горленко повідомляв Мазепу про свої підозри стосовно того, що цар має намір послати українських вояків до Пруссії на драгунський вишкіл. Інший гетьманів урядовець заявляв, що бачив відповідний указ царя й що лише воєнні потреби привели до його скасування. Щоб зрозуміти чутливість старшини в цьому питанні, треба згадати, що військова організація козаків відповідала їхньому соціально-економічному статусові, і її зміна, на думку старшини, означала зміну цього статусу.
Випадок, який, здавалося, потвердив страхи козацької еліти, стався під час приїзду царя до Києва 1706р. Добряче випивши, Меншиков бовкнув Мазепі (маючи на увазі старшину, багато хто з якої почув ті слова): “Час нині за тих ворогів узятися“. Пізніше, вже ввійшовши в зв’язок зі шведами й маючи на меті запалити старшину, гетьман розповів своєму оточенню, що як повірник царя він чув такі зауваження дуже часто. Він додав також, що цар та його міністри хочуть “старшину всю вибрати, міста під свою область забрати і воєвод чи губернаторів у них поставити; а якби [ми] спротивилися, за Волгу перегнати й своїми людьми обсадити Україну“. Якось після такої розмови один із полковників у розпачі закричав гетьманові: “…Як ми за душу Хмельницького завжди Бога молимо й ім’я його благословляємо [за те], що Україну від іга лядського визволив, так навпаки і ми й діти наші довіку душу і кості твої проклинатимемо, якщо за гетьманства свого по смерті своїй ти залишиш нас у такому рабстві!”
Хоча це зауваження припадає на час, коли Мазепа та старшина були вже близькі до того, щоб пристати до шведів, воно добре показує, який вплив мали воєнні зусилля царя на українську козацьку еліту.
Попри знаки прихильності — за рекомендацією Петра І гетьман був удостоєний звання князя Священної Римської імперії й нагороджений хрестом св. Андрія — Мазепа теж відчував ненадійність свого становища. Протягом 1705—1708рр. спостерігалися виразні ознаки того, що цар хоче “підвищити” його з гетьманства. Ходили небезпідставні чутки, що Петро І, аби принадити до себе на службу герцога Мальборо, пропонував зробити його князем Українським. А князь Борис Шереметьев, який належав до старої боярської аристократії й був особистим другом гетьмана, застерігав його, що амбітний Меншиков “риє яму” під Мазепою, сподіваючись сам стати гетьманом. Старий гетьман добре розумів, що такі махінації можливі. Згадуючи про престижний, але пустий титул Римського князя, що його він одержав 1708р., Мазепа казав: “…Хочуть мене задовольнити князюванням римської держави, а гетьманство забрати“. Відчуття небезпеки та обурення похитнули навіть незрівнянну лояльність українського гетьмана.
Образа, що врешті переконала Мазепу почати серйозні переговори з ворогом, була пов’язана з питанням про захист. Коли Карл XII вторгся в Росію, поширилися чутки, що його союзник Лещинський має намір напасти на Україну. Розуміючи, що його військо надто ослаблене балтійськими походами, щоб захистити країну, гетьман звернувся за допомогою до свого суверена. Як пише Орлик, між гетьманом і царем відбулася така розмова: “…Я сказав царській величності, що коли король шведський і Станіслав зі своїми військами розділяться, й перший піде в державу Московську, а другий в Україну, то ми військом нашим безсилим, частими походами й війною зруйнованим і зменшеним, не зможемо оборонитися від військ шведських і польських, і тому просив я царську величність… щоб принаймні 10 000 від військ своїх регулярних на допомогу зволив дати, а його величність мені відказав: “Не тільки 10 000, але й десять чоловік не можу дати; як можете, самі бороніться“.
Для Мазепи це стало останньою краплею. Перед загрозою вторгнення поляків — лиха, яке не тільки розорило б країну, а й зруйнувало б установлений понад п’ятдесят років тому козацький лад,— вірний васал на прохання про допомогу почув од свого суверена категоричну відмову. Звичайно, Петро І мав передусім дбати про власні землі. Але це якраз і було головне: між інтересами царя й інтересами гетьмана проведено межу. Для гетьмана це означало, що Переяславська угода — підстава його вірності цареві — більше не була обопільно вигідною, а значить, уже не могла його зобов’язувати.
В Мазепиній аргументації постійно повторювалися й наголошувалися певні фрази й ідеї: права та привілеї, зверхність, Що вільно вибирається й може бути скасована, і завжди питання про захист. Кожному, хто знайомий із середньовічними політичними теоріями, ці поняття видаються знайомими. Вони є складниками договірного принципу, найбільш звичного для європейського феодалізму регулятора політичних відносин між монархами та регіональними елітами. Досить пригадати основні елементи цього принципу, такого поширеного й такого важливого для європейської знаті XVIIст., аби побачити, як він збігається з Мазепиними аргументами.
Договірна домовленість була актом взаємного зобов’язання. Васал обіцяв своєму володареві покору, службу й вірність j в обмін на захист і пошанування привілеїв васала й традицій його країни. Якщо васал мав підстави вважати, що його володар порушує свої зобов’язання, він мав право (знамените jus resistendi) виступити проти нього на захист своїх інтересів. Отже, теоретично володар, як і васал, міг бути винен у невірності. По всій Європі наріжним каменем договірного принципу був законний і моральний авторитет — звичай. Німецьке Schwabenspiege, одне з первісних джерел звичаєвого права в Середньо-Східній Європі, дає точний виклад цього принципу: “Ми маємо служити нашим монархам, оскільки вони охороняють нас, але якщо вони більше не захищають нас, то ми більше не повинні їм служити“. Мазепину позицію годі висловити точніше.
Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36
