Нескінчений бій (Поема)
Інтродукція…
«Ось, Ваша Величносте, велика подія, за якою прийдуть ще більші»…
З листа французького амбасадора в Туреччині, маркіза де Ферріолъ, до Людовика XIV, у липні 1709 року.
Багато на світі є гарних країн,
І мов, і народів… Та нині
Одній ми складаєм найнижчий поклін
За те, що не хоче згинати колін, —
Нескореній Україні!
Далеко на Сході — руїна страшна,
І наша Вітчизна — в пожежі;
Та гордо над морем звелася вона,
Неначе нездолана вежа!
Вона за бійцем посилає бійця
Вогонь почорнілого степу.
Вдивіться ж у риси ясного лиця
її полководця, мистця і бійця —
Нескореного Мазепи!
Багато на світі є гарних країн,
І мов, і народів… Та нині
Одній ми складаєм найнижчий поклін
За те, що не хоче згинати колін, —
Прекрасній своїй Батьківщині —
Нескореній Україні!
***
Немов павук, снує московський цар
Підступний плян хамелеона:
То йде походом на татар,
То ген під Крим він шле драгонів,
То ген, на Північ, кинувши полки,
Він вимага підмоги з України…!
І гинули усюди козаки —
Краса і цвіт моєї Батьківщини.
І в Україні гетьмана зоря
Що далі нижче падає. — Що ж буде?
Зміняв він нас на золото царя,
Чи щось задумав?… — гомоніли люди.
— Невже продав наш вільний Рідний Край?
— Куди жене полки із України?
— Карай нас, Боже, та карай
В ім’я добра для Батьківщини! —
А над Невою, в місті, де лягли
Тіла козацькі муром у багнюку,
Де двоголові щіряться орли, —
Великий Зрадник потирає руки;
І шле Петро Мазепі щедрий дар:
Сто соболів та царські позолоти,
І золото (відняте у татар),
Як знак довір’я, шани і турботи.
***
Та хто це, хто це уночі,
Коли кричать сумні сичі,
Мчить на коні в полях безкраїх?
І хоч в дорозі занеміг,
Чом не шукає він доріг,
А бездоріжжя вибирає?
З Батурина помчав гінець,
Ярами, степом навпростець,
Як наказав Ясновельможний.
Здається, ще лиш мить малу —
І обернувся б у стрілу
Той таємничий подорожний!
Лиш місяць бачить із висот
Як гетьман, сповнений турбот,
Вночі в Батурині — в столиці,
Із Орликом чоло схиля
І в дальню путь благословля
Свого гінця — крилату птицю!
***
Назустріч цокають полки,
Залізні твердо ставлять стопи,
Аж чути крок їх гомінкий
В найдальших закутках Европи.
Шумлять знамена бойові —
Блакитний хрест на злотім полі,
Вони в диму, вони в крові —
Але священна кров для волі!
Хоробра армія іде,
Гуде із Швеції потоком:
Це ж сам король її веде
На славу вічної Европи!
Він вістря гострого меча
Вже скерував на ту країну,
Що смертним стиском обруча
Стискає й нашу Україну;
Що грозить Швеції з Двини,
Що й Польщу охопив завзяту,
Що пнеться в гуркоті війни
Тюрму — імперію скувати!
І так на тлі кривавих хмар
Зійшлись на бойовому полі
Два велетні: король і цар, —
Зіткнулись воля і неволя!
…Невтомно мчиться наш гінець,
Туди, на Північ післанець:
Комусь із двох у цій війні
Моя Вітчизна скаже: «Ні!»
***
В Батурині, у палаці високім
Зібралася висока старшина,
І сивий гетьман — юне жмурить око,
І так до всіх промову зачина:
— Після Богдана наша Україна
Нікому вже не схилить корогви.
Хто ж це сказав, що хилимо коліна
Під знамено голодної Москви?
Не заважайте гетьману своєму,
Я свій народ на зраду не веду!…
Панове! На порозі Вифлеему
Ми нині вже!… —
Як складно, доладу Він говорив!
Як юні очі сяяли,
Який був певний владний жест руки!
Коли б ви знали, про гінця хоч знали,
Полковники, селяни, козаки!…
— Веди нас, гетьмане! Та не Москві на влови
На ті слова всі обізвались вмить.
— Заждіть ще рік, — останнє впало слово
І гетьман зором, сповненим любови,
Провів гостей…
Батурин ніби спить…
***
А вершники линуть
Копита цокочуть…
Не спить Україна
І спати не хоче.
Яке бездоріжжя!
Яке роздоріжжя!…
На гетьмана з гнівом
Встає Запоріжжя!
Дзенькочуть — брязкочуть
Московські кайдани… —
На гетьмана в гніві
Селяни й міщани!
Козацькі дружини
В чужу сторононьку
Ідуть з України
Кудись в Московщину!…
Ідуть не за брата,
Ідуть воювати —
За лютого ката
Голівку складати!
Не знає Вкраїна,
Що цар на кордоні
Тримає готові
Осідлані коні…
Що мусить наш гетьман
Високою грою
Тримати подалі
Московськую зброю!
Що сили збирає,
Не кажучи й слова,
Для Рідного Краю —
Своєї любови!
Що в Орлика в скрині
Святий, як ікона,
Є плян не від нині,
Як нищить драгонів,
Як вдарити разом
Із Карлом в союзі… —
Стокгольм і Батурин —
Це друзі! Це друзі!
Вони посилали
Гінців не сьогодні…
І долю поклали
У руки Господні,
І важиться доля
Отам, серед поля,
Де шведські гармати
Й московська сваволя!
Де, вічно живі,
В лаврах чести і слави
Здіймаються дві
Европейські держави —
Дві горді країни
Випростують крила:
Моя Україна
І Швеція мила!
***
Та раптом — що це? Чий наказ?
Ще ж не прийшов жаданий час!
Чом Карло повернув полки
До берегів Десни-ріки,
Коли вже ціливсь наяву
У перелякану Москву?!
«Королю, друже! Ще ж не час,
Іще ж я не покликав вас!…»
Та сталося! Король-юнак
Подав полкам рішучий знак,
І в Україну перейшли
Його війська. Ще ж не були
Готові тут!
І вже в огні Петро з’явився на коні
Під Києвом! Кляне ввесь світ,
Збагнув, що даром стільки літ
Хотів він гетьмана купити!…
Як Україні не плати,
Як не пали — та не спалити,
Не надломити, не зломити,
її, її — не досягти!
***
В ту ніч Батурин запалав…
Востаннє гетьман тут бував
З почотом, в золоті і славі;
У цій столиці, де кував
Селянський край — в міцну Державу
О, Боже! Все в Твоїх руках!…
І на міцних степовиках
Помчали гетьман з старшиною
Вперед, до Карла, що зорів
На тлі Чернігівських борів
Зорею Півночі ясною.
Так стрілись два володарі,
Під звук фанфар — на злу пригоду,
Занадто рано, назорі,
Не дочекавшись сонця сходу:
Не встиг наш гетьман об’явить
Свій давній плян всьому народу.
Лиш Запоріжжя, що жило
Свободи духом незборимим,
Вже степ копитом пропекло,
Уже війни покрилось димом:
Вже дев’ять тисяч козаків
Стоять при гетьмані, готові
Із шведом-братом розділить,
І поле слави, й поле крови.
Та сотню тисяч шлють-женуть
Петро і Меньшіков із гиком,
І Карла й гетьмана клянуть,
І все, що може розітнуть
Обруч імперії навіки!
***
Із Маніфесту Карла XII, виданого до українського народу, у Ромнах, у листопаді 1708 року:
…«З Божою допомогою хочемо боронити український народ і хоронити його аж до хвилини, коли, скинувши із себе московське ярмо, поверне він свої давні права і вольності»…Із листівки Петра І, виданої на Харківщині 1709 року:
… «Підлий зрадник Мазепа хоче відділити Україну від Росії, щоб зробити з неї незалежне князівство та ще й долучити до нього Волинь»…
***
Не для багатства, не для слави,
Не для пустої похвали
Могутнє вогнище Полтави,
Король і гетьман розвели!
Не для пригоди, не для втіхи,
Не від бездумної руки
Палили власні милі стріхи
Обранці долі — козаки!
І від Стокгольму до Полтави
Знамена шведські бойові
Лишали довгий слід кривавий,
Шуміли, Боже, не для слави,
Для смерти чадної Москви!
Та бій почавсь зарано…
Куля
Вп’ялася в ногу короля…
Впав Адлерфельд…
Уже хитнулась
Морською хвилею земля!…
— Де Піппер?
— Стакельберг?
— Де друзі,
Козацький сотник?…
— Не питай!?
Вже хилиться наш Край у тузі,
Вогнем пропечений наш рай!
Ще йдуть в атаку…
Б’ють гармати…
— Угору, браття, коругви!… —
— Король убитий? — Божа Мати!…
Козак підбіг: — Живий! Живий!… —
В розпуці гетьман, та спокійно
Військам накази віддає…
Були ж і є, і будуть війни
В яких і смерть, здається є
Безсмертя знаком!..
В ту хвилину
Збагнув Мазепа: в цім бою
Встає прийдешня Україна,
Державна, дужа і єдина —
За долю бореться свою
Що значить бій в житті народу? — хмара,
Важка, але коротка мить:
Де ділись обри? Де хозари?
Де половці? Де..
Бій гримить…
Почався відступ…
Зойки…
Рани…
Всі сили кинула Москва…
Кричать міста… Дзвенять кайдани…
Палає степ… Горить трава…
І рештки армій далі, степом
Відходять у Турецький край;
І за усіх тоді Мазепа
Останнє шепотить:
— Прощай!
Прощай, наш Рідний Краю! Знову
Ми прийдем, щоб спинить розбій —
Він лиш почавсь вінком терновим,
Нескінчений Полтавський бій
Та бачу, бачу їх, крилатих,
Що вже ростуть з глибин землі —
Вони цей бій закінчуть святом
У спопелілому Кремлі!..
Так. Що це — бій в житті народу?
Коротка, хоч болюча мить.
Та він і нині про свободу
Святою сурмою сурмить!
Король і гетьман силуетом
На Сході світу устають,
Щоб повести усю плянету;
На бій — на справедливий суд!
І він закінчиться у славі,
У сяйві радісних знамен
Цей гордий бій біля Полтави —
Цей день народження Держави, —
День волі націй і племен!
1957 р.
