Організація імпічменту Мазепи 1707 року
Про донос генерального суддi Василя Кочубея на I вана Мазепу є чимала лiтература, яка пояснює його вчинок прагненням викрити гетьмана як зрадника царя, довести свою вiрнопiдданicть Петру I i помститися за «наругу» над дочкою Мотрею1. Тим часом уважне вивчення слiдчих документiв у цiй справi, обставин появи чолобитної дають пiдстави зробити дещо iншi висновки щодо мотивацiї написання викривального документа.
В. Кочубей, насмiлившись у серпнi 1707 року послати в Преображенський приказ iєромонаха Спаського монастиря з Севська Никанора з усним донесенням, що "гетман Иван Степанович Мазепа хочет великому государю изменить"2, дуже ризикував, маючи у своєму розпорядженнi куцi, легко спростовуванi докази для звинувачення свого зверхника. На перший погляд, вiн все те здiйснив "по семейной своей злобе"3. Однак конфлiкт мiж Кочубеями та Мазепою через Мотрю розгорiвся у 1704 роцi, тобто на три роки ранiше написання доносу. Пicля невдалого сватання гетьман не вживав нiяких репресивних дiй щодо генерального суддi, навiть на час своєї вiдсутностi у Батуринi призначав Василя Кочубея наказним гетьманом. Першого ciчня 1707 року вiн був у нього на iменинах4. I у своєму доноci генеральний суддя оповiдає про часте чаркування з гетьманом у власному домi або у гетьманськiй резиденцiї5. I ван Мазепа при цьому висловлювався вiдверто, не приховуючи особистих антимосковських оцiнок тих чи iнших подiй. Отже, не вважав Кочубея небезпечною людиною, яка на схилi лiт може виступити проти нього.
Обох пов’язувала довгорiчна тicна спiвпраця, служба у гетьманів спочатку П. Дорошенка, а потiм I. Самойловича. Автор доносу зробив кар’єру у гетьманських канцелярiях (у 1681 роцi призначений реєнтом6). Звинувачений у зраді царя — на рiзних вiйськово-адмiнicтративних посадах у Чигиринi, Батуринi. I. Мазепа, за його свiдченням 1708 року, вважав, що вiн "Кочубея с простаго канцеляриста перш писарем енеральным, а потом судиею енеральным учинил, маєтностями, денгами, честию и славою в войску Запорожском убогатил"7. Уточнимо лише, що генеральним писарем В. Кочубей став все ж таки в результатi Коломацького перевороту 1687 року як найактивнiший його учасник.
Їхнє соратництво не завжди було безхмарним. Як на нашу думку, несподiване прагнення у квiтнi 1700 року В. Кочубея пiти у вiдставку8, згодом його категорична вiдмова вiддати за гетьмана дочку є прямою ознакою великої поiнформованостi майбутнього донощика у таємнi радикальнi задуми Мазепи, прагнення уникнути вiдповiдальностi у разi провалу їх реалiзацiї. Якби Мотря стала гетьманшою, то змiщення її чоловіка обернулося б лихом для уciєї великої родини Кочубеїв, маєтностi якої конфicкували б. Саме це, перспектива сибiрського заслання, каторги швидше всього змушували Любов Кочубей остерiгатись Мазепи, дистанцiюватись вiд нього, шукати приводів для перешкоди одруженню дочки з сановитим удiвцем. Хоча про подiбний вигiдний шлюб мрiяла не одна старшинська родина.
I Icкра повiдомив у цьому зв’язку охтирському полковнику Федору Осипову важливу деталь: "Теперь Кочубей, отбиваясь от судейства, чтоб ему не быть при гетманской измене, притворился больным и живет в имении своем Диканьке"9.
Що ж спонукало старого, хворого наказного гетьмана розпочати ризиковану справу? Помста? Прагнення розкрити очi Петру I?
Розгадка на поставленi запитання бiльше всього криється у зiзнаннi на допитах у справi доносу колишнього полтавського полковника I вана Icкри:
"Слышал де он от Кочубея, что советовал он о том с миргородским полковником, со Апостоленком и с Чуйкевичем, с другим судьею, и что по извержению гетмана Мазепы, миргородского полковника желали они учинить гетманом"10.
В. Кочубей також пicля катувань повiдомив, що "предостерег меня от гетманской посылки миргородский полковник"11, тобто останнiй сприяв, аби скаржника не схопили за вказiвкою Мазепи. Петро Яценко, який вiдвозив донос у Москву, назвав ще одного спiльника генерального суддi — I вана Черниша12. На очнiй ставцi той мав пiдтвердити, "что царский указ (про реорганiзацiю козацького вiйська — Авт.) крайне поруган и осмиян гетманом"13. Петро I, канцлер Г. Головкiн звернули увагу на цi деталi слiдства, в яких, власне, i крилася вся суть, i вимагали вiд гетьмана закути в кайдани миргородського полковника Данила Апостола, а також I. Черниша та вiдправити їх для подальшого допиту14. Мазепа все ж знаходив солiднi аргументи, аби не виконати цих розпоряджень. Про це, зокрема, свiдчить його вiдповiдь Головкiну, який надicлав її 9 травня 1708 року царю:
"… Миргородского полковника здесь в войску прежде времени без очевидного обличения взять, ковать и до Киева за караул посылать нельзя никакою мерою, покамест очною ставкою он полковник не уличится и не обличится, если он имел какое с Кочубеем в воровстве теперешнем согласие, а наипаче ныне, когда и сам Кочубей зговорил и очистил его, полковника миргородского, от того согласия, и если под сее время, а еще и в войску возмется тот полковник, то может учиниться мятеж и бунт, чего сохрани Боже, понеже его, миргородского полковника, все в войске почитают и любят, а если его полковника та токмо вина изъявляется, что он перестерег Кочубея от посланных моих, и о том вашей вельможности объявляю, что он то учинил не нарочно, но сталось то з пригоды нечаянно таким образом: когда я, исполняя премощный его царского величества указ собственноручный, послал полковника гадяцкого и полковника компанейского в трисотном числе компанеи тайно по Кочубея и Искру в полк Полтавский и по отправке той посылки удерживал в собе тот секрет чрез две недели и никому о том указе не объявлял, тогда пришед ко мне господа сотники и полковники при боку моем обретаючиися, донесли мне, что козаки ходя собранием и пьяные и трезвые переговаривают и говорят о некаких противных чести моей плевелах от Кочубея разсеянных, а один из монастыря печерского схимонах муж словом и делом свят, у которого для пользы духовной всегда бывают полковники и старшины, прислал мне осторожность, что от Кочубея приносятся вредительные гонору моему разглашения в народе. Того ради видя я, что воровство Кочубеево и Искрино в явление приходит и предваряя дабы оттуды не учинился какой мятеж, а надеясь, что посланные мои компанеею имели уже стать в полку Полтавском, понеже той их посылке уже две недели совершилося, призвал к себе генеральную старшину и полковников, где был и полковник миргородский, объявил им дело и сказал, что по именному его царского величества указу собственноручному послал компанею для взятья Кочубея и Искры. Тогда полковник миргородский пад мне в ноги со слезами учал просить указу листовного к посланным моим, чтобы они зятя его, а сына Кочубеева не брали и не ковали, дабы дочь его не испужалася и от печали не умерла, да и просил дозволения дабы мочно было и ему, полковнику, написать до зятя своего, чтоб он, когда отца будут брать, в то не мешался, который как сам затеял, так чтобы сам и отбывал, а он зять чтоб ехал с своею женою до Сорочинец в дом его полковничий. И по тому его полковника слезному прошению далем ему до посланных моих лист, чтобы зятя его не занимали и не возбраняли ехать в Сорочинцы, и ему полковнику позволилем до того своего зятя писать, с которым моим листом до зятя а не до Кочубея послал он полковник слугу своего прямо до маетности Кочубеевой, надеясь, что там уже посланных моих застанет, который слуга не знаючи дела и розминувши с посланными моими (которые за многими переправами а наипаче на реках Днепре, Псле, Ворскле и прочих и обходя прямой тракт для порванных гребель от роспаления водного на Лубны, умедлили в том пути) прибежал в маетность Кочубееву до Диканьки и явився во дворе отдал сыну Кочубееву при самом отце от полковника миргородского тестя его лист, а Кочубей писмо то взявши и прочет того ж часу ятся бегству. И того ж дня которого он с Искрою ушол, нападши посланные мои нечаянно на двор, не застали уже Кочубея и Искры, а посланные за ними вслед гнали даже до Красного Кута, где уже не дерзая без ведома моего им чинить, возвратилися паки до Диканьки в маетность Кочубееву и там взяли было сына его зятя полковника миргородского и лист до него писанный вышеупомянутый, из кармана выняв, ко мне прислали, который у себе имею и ничего в нем противного не обретаю. Толко внутренняя и тайная Бог весть, для сего надобно бы тут Кочубея на очную с ним ставку поставить, которою бы или осудился или оправдался, а покамест Кочубей пришлется, приказал я сотникам и полковникам политично миргородского полковника назирать да и сам недримательное на оного имею око, хотя он еще ничего не знает, кроме того, что Кочубей на пытке был и повинился"15.
Чи вiдповiдає icтинi згадане вище, сказати важко. Ясна рiч, I. Мазепi передуciм не вигiдно було розширювати коло пiдозрюваних для допитiв. Вiн не знав, що мiг посвiдчити В. Кочубей. Якщо миргородський полковник пiдтвердив би сказане генеральним суддею, то справа б набула непередбачуваного для гетьмана результату. Як правило, у ходi додаткового слiдства могли виникнути iншi деталi, подробицi, якi б справдi поставили Мазепу у незручне становище. Тому гетьман старався обмежити доступ до роciйських урядовцiв важливих свiдкiв, що йому i вдалося. Зокрема I. Черниш (Черняк) "взят и окован"16 та вiдправлений у Бiлу Церкву17 до Мазепи. Арештований був сином генерального осавула (1673,
Командуючи сотнею, вiн того ж року взяв участь у взятті Казикермена20. Ставши згодом вiйськовим канцеляристом, старшина "також по царскому указу посылан был к солтану турецкому в Царигород и оттуда привез постановления тогда мирные договори"21.
I. Мазепа у листi вiд 16 травня 1708 року Г. Головкiну висунув таку аргументацiю, чому для допиту «его (I. Черниша. — Авт.) в Киев посылать не надобно»: "… Понеже он, Черныш, слуга мой дворовой, которой еще в то время, когда был у меня прикащиком, заслужил себе казнь, понеже он обличен был воровством, покрав у меня и деньги и кобылы войсковые, какие лицом отдал и сидел за то долго в заключении, а потом я, милосердствуя, свободил оного от оков и вину ему отпустил, но он, не благодарен того, посягл еще и на честь мою. А то мне наитяжше, что не хочет воровства своего признать: многожды спрашивал по указу моему от писаря хорунжего и бунчюжного генералных и дерзновенно ответствует, что готов на тайнах Божественных присягнути, что нигде никому ничего о гонору моем не говорил и не писал и в помышлении того не имел"24. Як видно з вищенаписаного, гетьман не тiльки применшив значення арештанта у старшинському оточеннi, а й змалював його як злодiя, не вартого уваги.
Таким же малоспроможним i невдячним постає в його оцiнцi полтавський полковник
Подiбного Мазепа не мiг сказати про Д. Апостола. Миргородський полковник у 1707 роцi вже достатньою мiрою мiг претендувати на гетьманську булаву. Авторитет
Верхiвку Гетьманщини непокоїли наростаючий наступ роciйського абсолютизму на козацькi вольностi, права i водночас слухняне пiдкорення Мазепи царськiй волi.
Перед початком 1707 року український генералiтет фактично поставив ультиматум гетьману. Миргородський полковник сказав йому: "Очи вciх на тя уповають и не дай, Боже, на тобе смерти, а мы достанемо в такой неволи, то и кури нас загребуть"30. Прилуцький полковник Дмитро Горленко додав: "Як мы за душу Хмельницкого всегда Бога молим и имя его блажим, что Украину от ига Ляцкого освободил, так противным способом и мы и дiти наши во вiчные роды душу и кости твои будем проклинать, если нас за гетманства своего по смерти своей в такой неволи зоставиш"31.
Вiдповiдь-реакцiя на полковницький натиск не могла задовольнити старшин. Про цей епiзод так розповiдає у своєму листi до С. Яворського П. Орлик: «А когда таковыми переговорами часто ему Мазепi наприкралися, отказал им тыми словами: «Уже я до двору царского величества о таковых обидах и разорениях часто и многократне писал, и если вам угодно, зберiте от себе до царского величества, или ты Прилуцкий їдь, а я от себе с енералной старшины пошлю с тобою Орлика, и буду через вас до царского величества писать и чолом бить, чтоб права и волности наши ненарушимы были». Соизволили на то вci, и надежды были, что он Мазепа обiщанное исполнит. Но по нiколиких днях предложил нам, будто он о той посылкi до царского величества говорил и совiтовал с князем Димитрием Михайловичем Голицином и будто его княжая милость ему говорил, что то дiло царскому величеству не угодно будет, и если пошлеш, то и себе бiду здiлаеш и их погубиш"32.
Це пояснення нiкого не задовольнило. Воно, по сутi, змушувало старшин змиритися з процесами руйнацiї гетьманату, перетворення його у звичайну роciйську губернiю, зайняти споглядальну позицiю i плисти за течiєю, ритм якої визначали московськi урядовцi.
Безсилicть, безпораднicть гетьмана у стримуваннi московської експанciї викликали опозицiйний щодо нього рух. Радикали старшинського генералiтету бажали ризику, негайних дiй для звiльнення українського народу вiд нав’язливого патронату Москви.
Саме їх настрiй сполучив, зв’язав до купи ситуативнi iнтереси довкола фiгури миргородського полковника. Допити квiтня-травня 1708 року називають кiлькох ключових учасникiв змови: В. Кочубея, В. Чуйкевича, Д. Апостола, I.Icкру, I. Черниша. Але їх, очевидно, було бiльше. Це можна зрозумiти з рядкiв листа I вана Мазепи до Г. Головкiна: "… Он (Апостол. — Авт.) человек заслуженный и от всех полковников старейший, имеючий повагу и любов у всего войска, до того с генеральными особами як и с полковниками сприятился, понеже Ломиковский обозный и Чуйкевич судья и прилуцкий полковник близкие ему по сынах своих и по его миргородского полковника дочерях сваты, лубенский — дядя, нежинский — швакгер, и другие с ним близки"33. Тобто претендент на гетьманську булаву без остраху мiг вiльно обговорювати з багатьма генеральними старшинами, своїми родичами, таку делiкатну тему, як змiщення Мазепи, не турбуючись про зраду. У той же час це родинне коло, iнiцiюючи iмпiчмент гетьмана, погоджуючи власнi дiї, в особi Д. Апостола бачило свого справжнього лiдера.
I. Мазепа розумiв, що В. Кочубей дiяв не самостiйно. Змовники, як повiдомляв гетьман розслiдувачам справи, "имiли надежду вiроятия тому своему ложному оклеветанию, и были такой мысли и чаяния, что по доношению их лжеплетенном, зараз мене всемилостивейший мой царь и государь, его Царское Величество, повелит взять; а они б то тут в Украйнi тым часом, учинивши бунт и возмущения, поставили себi, по желанию и намiрению своем, инного гетмана"34. Подiбно вiн тлумачить дiї донощикiв i у листi до Г. Головкiна та барона П. Шафiрова 1 травня 1708 року. У ньому автор зауважує, що донощики "были тоей надiи, что всемилостивеший мой царь и государь… повелит мене для оправдания к себе взят, а тым бы временем они, враги, услыша, что мене уже за малороссийский рубеж завезено, сочиня в Украйнi бунт, учинили, по желанию своем инного гетмана"35.
Та змicтити козацького ватажка, а тим паче Мазепу, у вiрностi якого офiцiйна Москва не сумнiвалась, було не просто. Опозицiйне старшинське угруповання це чудово розумiло. Як правило, попереднi доноси, свiдчення щодо I. Мазепи поверталися бумерангом на скаржникiв. I все ж у 1707 роцi збiг обставин сприяв виявленню позицiї старшинського невдоволення. За листом П. Орлика до С. Яворського дiзнаємося, що у квiтнi 1707 року I. Мазепа прибув до польової резиденцiї царя у Жовкву, де 20 квiтня вiдбулася вiйськова рада. «Не знаю ж, — коментує побачене тодiшнiй реєнт Генеральної вiйськової канцелярiї, — якое он там мiл неуконтентоване, понеже по том совiту ни на обiд до царского величества не пошол, а ни у себе ничого через цiлий день не їл, и когда мы, старшина енералная по обыкновению в свое время тогож дня до его пришли, застали его велми сердитого, и нiчого болш нам не сказал, кроме тых слов: «Если бы Богу так вiрне и радителне служил, получил бых наиболшое мздовоздаяние, а здесь, хотя б в ангела пременился, не могл бых службою и вiрностию моею жадного получить благодарствия». Тое сказавши, велiл нам одойти до своих кватер«36.
У наступнi днi I. Мазепа був до глибини душi обурений О. Меншиковим, який без його вiдома вiддав наказ компанiйському полковнику А. Танському вирушати з полком на нове мicце37.
Iз згаданого можна зробити висновок, що позицiї гетьмана істотно похитнулися, Петро I, його свита вже не рахувалися з ним з належною повагою, iгнорували його думку. У Жовквi, мабуть, йшлося про реформування козацького вiйська на зразок слободських полкiв, бо саме такий указ невдовзi отримав гетьман. I. Мазепа вiдразу вiдписав Г. Головкiну, що виконати його не може, бо це призведе до заворушень38.
Тим часом указ «устрашил и раздражил был вciх полковников и старшину», як зазначає П. Орлик39. Далi останнiй повiдомляє, що вони "много роптали и часто собиралися до обозного енерального Ломiковського, а наипаче повседневно до полковника миргородского, у которого и о способах обороны своей совiтовали, и пакта Гадяцкие читали, якие тотже полковник миргородский с библиотеки Печерской взял был"40.
Невдоволенi старшини, як бачимо, взяли курс на здобуття Гетьманщинi бiльш вiльного, самостiйного статусу. Подальша демонстрацiйна пасивнicть, iнертнicть Мазепи їх вже не влаштовували. А оскiльки у Жовквi полковники, генеральнi старшини переконались у тому, як погiршилось ставлення до гетьмана царя та його оточення, змiна лiдера постала на чаci. Донос, чолобитна як форма заяви опозицiї про бажання перемiн — типова практика тiєї доби. I ншої узаконеної альтернативи їй не було.
Мазепа, вiдчуваючи невдоволення старшин, заявив у тi днi наближеним: "Коли хто есть межи вами, жебы в сей час смогл отчизну свою ратовати, то я тому уступлю"41. Невдоволенi не наважилися сказати правду у вiчi: дуже важко було спрогнозувати реакцiю хитрого зверхника. Мазепа мiг спровокувати вияв чиїхось iнтереciв, а потiм нищiвно розправитися з опозицiонером. Мiciя написання доносу у 1707 роцi лягла на генерального суддю Василя Кочубея. Є пiдстави думати, що до цього його пiдштовхнули змовники як людину, яка тримала образу на Мазепу за Мотрю, за перешкоди, чиненi гетьманом у справi її заручин42. На початку 1707 року український зверхник гостро-ревниво сприйняв бажання батькiв його улюбленицi вiддати її замiж за сина реєнта Генеральної вiйськової канцелярiї Василя Чуйкевича Семена. Вiн фактично не дав згоди на їхнiй шлюб43.
У березнi 1707 року Мазепа через непокору генерального суддi пiдписав унiверсал, який значно обмежував майновi iнтереси родини В. Кочубея, зокрема його тестя Ф. Жученка. "Донеслося нам вiдати, что п. Федор Жученко, — повідомлялося у ньому, — значный товариш войсковый, одобравши наше рейментарское позволение на переселение нескольких людей из маетности своей Жуков в слободу Локощинскую, в милю от города обрітающуюся, под тiм претекстом людей многих значных, войсковых и посполитых, полтавских, до оной слободы, обнадеживанием вольностей, на житло звабляет. Также и п. Искра, значный товариш войсковый, мимо волю и позволенье наше, поблизу своего дворца, прозываемого Трибовскаго, не поотдаль города Полтавы, между грунтами мicкими слободу, — вольность на нicколько лiт оголосив, — осадил и многих значных людей из Полтавы козаков и посполитых, туда перевабил. Уважаючи пре то, мы тот их п. Федора
Автором останнiх рiзких погрозливих висловлювань, засторог, на думку О. Лазаревського, був реєнт П. Орлик, зять Г. Герцика, який iнтригував з колишнiм полтавським полковником Ф. Жученком45, бо у тодiшнiй суспiльнiй практицi подiбнi переселення на слободи так суворо не карались.
Вiдразу пicля заручин Мотрi з С. Чуйкевичем у червнi 1707 року на Полтавщинi почали насильно повертати зі слобод людей, переселених Ф. Жученком. У листi з Ретикiв вiд 21 червня того ж року генеральний суддя просить сина Василя негайно прибути з гетьманської столицi до нього, бо «маємо скорб немалую», хворicть через "гнiв рейментарский"46. "В Батуринi же так справишся, як мы Вам велiли, — зазначав В. Кочубей, — в том надежны естесмо Ласки Божой"47. У Ретиках був священик Святайло48, посвячений у змову, а вiдтак термiновий виклик сина, який, очевидно, у гетьманськiй столицi погоджував контакти зі старшинською опозицiєю, мав для В. Кочубея важливе значення.
Генеральний суддя та його дружина, затаївши образу передуciм за погром батькових слобод, стали зручним iнструментом у старшинськiй iнтризi. Послання до Москви ченця Никанора було, так би мовити, пробним каменем iмпiчменту гетьмана. У разi провалу мiciї В. Кочубей мiг видати свiдчення допитаного як брехливi або перебiльшенi, неправильно трактованi. Певно, не випадково тому чернець розмовляв переважно з його дружиною Любов’ю Федорiвною, яка емоцiйно-осудно розповiла про зверхника України та його зрадливi намiри.
Водночас В. Кочубей та його спiльники розраховували на пiдтвердження у Москвi змiни ставлення до гетьмана, а вiдтак бажанicть акцiї, спрямованої на його змiщення. Сам Мазепа вiдчував серйозну загрозу вiд амбiцiйного царського висуванця-фаворита Олександра Меншикова, який завдяки зусиллям роciйських дипломатiв у кiнцi 1706 року отримав у Жовквi диплом вiд австрiйського двору на княжу гiднicть Римської iмперiї49, а титул князя Роciйської держави — 30 травня 1707 року50. У близькому оточенні гетьман говорив пicля цього, що "Александер Данилович публичне о княжение себе черниговское просил, через которое стелет и готует путь до гетманства"51. Петро I у кампанiї 1706 року мов навмисне пiдпорядковував козацькi вiйська О. Меншикову. Про замiри улюбленця царя стати зверхником в Українi свiдчили як роciйськi генерали, так i його поведiнка52.
Усна iнформацiя з Батурина мала заiнтригувати Петра I i дати О. Меншикову, iншим царедворцям козир в руки для усунення небажаного для них авторитетного лiдера, з яким потрiбно рахуватися у запровадженнi адмiнреформ на Гетьманщинi. Їхнiми руками старшина прагнула розчистити поле для приходу до керма в Українi нової особистостi, а вiдтак i перегляду договiрних умов 1687 року, внесення у них радикальних коректив, вигiдних Батурину. Невiдворотнicть шведського нашестя сприяла б посиленню позицiї української старшини пicля змiни лiдера у стосунках з роciйською владою. Крiм того, з новим гетьманом, Д. Апостолом, у вiдповiдний момент можна було подбати про перспективу України як самостiйної держави.
У зв’язку з тривалою вiдсутнicтю царя в Москвi записаний усний донос ченця Никанора довго лежав без дiї. Тiльки у груднi з ним ознайомився цар53. Окiльки в доноci не називалось жодних конкретних фактiв зради, а лише проглядалася образа на гетьмана, Петро I не надав написаному значення. Вiн не був посвячений в iнтриги О. Меншикова (останнiй, до речi, теж отримав у лютому 1708 року одну з копiй доноса. — Авт.) i вiдразу визначив адресоване йому звернення як черговий наклеп на вiрнопiдданого гетьмана.
В Кочубей, не отримавши з Москви жодного повiдомлення про реакцiю царя, вирiшив повторно послати вiд себе посланця. Це був наближений колишнього полтавського полковника I вана Icкри Петро Яценко.
У ciчнi 1708 року вiн так передав царевичу Олекciю головнi пункти звинувачення В Кочубея:
-
Мазепа має зносини з польським королем Лещинським про вiдрив України вiд Роciї i про пiдданство Польщi;
-
якось Мазепа очiкував приїзду до Батурина царя Петра I сподiвався свого арешту, тому наказав своїм сердюкам: якщо зчиниться колотнеча в його покоях, стрiляти в будь-кого; коли ж приїхав не цар, а урядовець Кiкiн, то Мазепа розпустив сердюкiв;
-
вiн залякує запорожцiв царським намiром викоренити їх, чим пiдбурює проти царя54.
Iншi ж подробицi зради генеральний суддя, за свiдченням Яценка, мав передати сам.
Розрахунок В. Кочубея на те, що його сигнал стане приводом для розкручування спiльно з московськими урядовцями маховика iмпiчменту гетьмана не виправдався.
Петру I,
Ще перед прибуттям генерального суддi до царських урядовцiв 24 лютого 1708 року з Фастова було направлене до царя гетьманське посольство у складi
Крім дарунків, він надіслав їм і нищівні характеристики на скаржників. Так, у посланні до О. Меншикова І. Мазепа писав: "Извествую вашой княжой светлости, для информации, что Кочубей исконный мой есть враг, который от начала уряду моего клопотливого гетманского всегда мне был противный и татные подо мною рвы копал, советуя непрестанно з враждебниками моими, якии уже инныи давно, а инныи в недавнем времени поумирали и ищезли. Писал он на мене пашквильные подметные писма, а будучи писарем енеральным,имеючи у себе печать войсковую и подписуючи руку мою часто,понеже я,для хирокграчной болезни, не всегда могу подписавати листов и универсалов,повидавал был лживые некоторые,под именем моим рукою его подписанные и под печатью войсковою,письма. За якое проступство велел был я его за крепкой взять караул"59.
Матерiальне заохочення Петра I та його наближених, компрометуючі матеріали на донощиків, схоже, суттєво вплинули на орiєнтири слiдства. Так, Василь Чуйкевич, який iнформував свого свата В. Кочубея про таємнi зносини I. Мазепи у Києвi з поляками, пiдозрiлi розмови останнього з ними, навiть не викликався (як Д. Апостол) у Вiтебськ.
Зрозумiвши, що слiдчi гнуть свою лiнiю, фактично стали на захист гетьмана, генеральний суддя взяв вину на себе.
Не знаючи про перебiг розслiдування, побоюючись викриття i арешту, I. Мазепа вживав додаткових заходiв для утримання своєї влади. У лютому-березнi 1708 року, аби сплутати плани опозицiї, вiн заохочує ряд старшин призначеннями на вiдповiдальнi уряди. Реєнти Генеральної вiйськової канцелярiї Пилип Орлик та Василь Чуйкевич стають вiдповiдно генеральним писарем i генеральним суддею60. Київським полковником вiн призначає Федора Коровченка, а стародубським — I вана Скоропадського61.
Орiєнтовно у кiнцi квiтня, або на початку травня генеральний обозний I. Ломиковський, полковники Д. Апостол, Д. Горленко, Д. Зеленський пicля отримання вiд царя депешi, що донощикам "никакая вера не подастся"62, звернулися до гетьмана з проханням, "чтоб и о своей и о общой вciх цiлости промышлял, обiщая, при его достоинствi и при оборонi прав и волностей войсковых до крове, стоять, и в наиболшом нещастю не отступать его, яко вожда и рейментара своего«63. Старшинами була складена присяга, яку гетьман особисто вiдредагував. У Бiлiй Церквi вони присягнули йому «с цiлованием креста и Евангелия святаго», а потiм вiн їм64. Ми бачимо, що генералiтет, змирившись з реалiями, вирiшив продовжити розпочату справу з Мазепою, пiдбурюючи його дiяти активнiше, наступальнiше.
Гетьман, якого вони пiдозрювали у страхопутствi, непростимiй нерiшучостi, у переломний момент вибору у жовтнi 1708 року у гнiвi показав їм унiверсал С Лещинського65, листи канцлера Яблоновського66, пiдканцлера Великого Князiвства Литовського Щуки67, засвiдчуючи цим, що вiв таємнi зносини про майбутнє України задовго до приходу шведiв. Грубicть, рiзкicть, пiдвищений невдоволений тон I. Мазепи при обговореннi з полковниками питання про вiдхiд вiд Петра I ("для чого вам о том прежде времени вiдать? спуститеся вы на мою совicть и на мое подлое розумiшко, на котором вы не заведетеся болш"68; "вы не совiтуєте, токмо о мнi переговоруете, бери вас чорт!"69) вказує не тiльки на напруженicть ситуацiї, але й на те, що промовець вже знав через депешi Г. Головкiна головних замовникiв доносу Кочубея, а тому й допускав до них дещо зневажливе ставлення.
1708 рiк об’єднав радикалiв i великого конспiратора-обережника на вирiшення нацiональних завдань. Особистi образи, з’ясування стосункiв гетьмана з опозицiєю вiдiйшли на заднiй план заради iнтереciв України.
Очiкуваного iмпiчменту Мазепи не сталося. Натомicть за наказом царя 14 липня 1708 року у Борщагiвцi В. Кочубея та I.Icкру стратили70. Важко погодитися з думкою, що це були "жертви Мазепи"71. Генеральний суддя швидше всього став жертвою iнiцiаторiв змiни гетьмана, їх i його переоцiнок реалiй власних можливостей. Фактично як урядовець вiн був маловiдомий для Петра I, а тому його зверненням останнiй не надав великого значення.
Категорична думка icторика Я. Тинченка, що "у загибелi української держави I вана Мазепи було також повинне захоплення гетьмана шicтнадцятирiчною* дiвчиною — це факт"72 ефектна, але не вiдповiдає icтинi.
Не донос Кочубея став детонатором органiзацiї антимосковського повстання в Українi, а брутальний наступ московського абсолютизму на українську автономiю. Гетьман, занепокоєний майбутнiм краян, посилає таємних уповноважених до С. Лещинського, шведiв у другiй половинi 1707 року. Генеральний суддя ж свiдчив про Мазепу на допитах лише у квiтнi 1708 року. До того ж, виступ проти Москви планувався, готувався, органiзовувався далеко ранiше. Вiн був своєрiдним планом-максимумом життєдiяльностi I вана Мазепи та й багатьох його спiвпрацiвникiв.
Донос, а ще вiрнiше слiдство щодо його правдивостi, лише ускладнили реалiзацiю цього задуму, фактично примусили гетьмана приймати остаточне рiшення в умовах, коли обставини складалися не на користь його стратегiчного плану. Але якщо б у 1708 роцi I. Мазепа залишився союзником Петра I, то iм’я гетьмана згадувалося б у iншому контекстi. Загибель Батурина надовго зруйнувала надiї на визволення, створення самостiйної держави.
Водночас виступ мазепинцiв показав Московiї, що Україна — не губернiя, у якiй можна правити губернаторами. Це — край, у якому поважають волю, традицiї, беруться за зброю, якщо iгноруються, нищаться права людностi.
Тому царизм не випадково наважився лiквiдувати автономний устрiй
Павленко С. Організація імпічменту Мазепи 1707 року // Сіверянський літопис. — 2002. — № 6. —
Примітки
1 Сторожевский Н. К. Кочубей и Искра. Историческая монография. — Житомир, 1890
Архимандрит Адриан. Памяти Кочубея и Искры, героев объединения Руси Православной, Киевской и Московской. — Киев, 1911
Архимандрит Адриан. Кочубей и Искра, герои мученики за Родину Православную, соседи П. А. Столыпина по месту погребления в Киево-Печерской лавре. — К., 1912
Пачовський В. I ван Мазепа: життя i дiяльнicть. — Львiв: Дiло, 1937. — С.26.
2 Соловьев С. М. История России с древнейших времен. — Москва, 1962. — Книга VIII. — Т.15. — С.223.
3 Там само. — С.235.
4 Там само. — С. 222.
5 Чтения в императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете (далi — Чтения ОИДР). -Москва, 1859. — Книга I. — С.99, 104.
6 Лазаревский А. Очерки малороссийских фамилий. Кочубеи, Мазепа и М. Кочубей // Русский архив. — 1876. — Т.III. — № 12. — С.440.
7 Бантыш-Каменский Д. История Малой России со времен присоединения оной к Российскому государству при царе Алексее Михайловиче с кратким обозрением первобытного состояния сего края. — М., 1822. — Часть III. — С.227.
8 Павленко С. Нiжинський полковник I ван Обидовський // Ciверянський лiтопис. — 2001. — № 1. — С.103.
9 Соловьев С. М. История России с древнейших времен. — Т.15. — С.224.
10 Чтения ОИДР. — 1859. — Кн.I. — С.121.
11 Соловьев С. М. История России с древнейших времен. — Т.15. — С.235.
12 Бодянский О. Дело гадяцкого полковника Михайла Милорадовича с генеральным судьею Чернышом, 1716 года // Чтения ОИДР. — 1870. — Кн. 3. —
13 Там само. — С.9.
14 Костомаров Н. Мазепа. — Москва: Республика, 1992. — С. 211, 221; Письма и бумаги императора Петра Великого (далi ПИБ). — М. — Л., 1946. — Т.VII. — Вып. 2. — С.716.
15 Костомаров Н. Мазепа. — С.222.
16 ПИБ. — Т. УІІ. — Вып. 2. — С.774.
17 Востоков А. Полтавский полковник Иван Черняк. — К., 1889. -С 5.
18 I нститут рукопису Нацiональної бiблiотеки України iм. В. Вернадського (далi IРНБУ). — Ф.II. — Спр. 16903. — Арк 2.
19 Там само.
20 Модзалевский В. Генеральный судья Иван Чарныш и его род // Киевская старина. — 1904. — Март. — C.315.
12 Там само. — С.318.
22 ПИБ. — СПб., 1907. — Т.V. — С.928.
23 Гуржiй О. Гетьман I ван Скоропадський. — К.: I нститут icторiї України, 1998. — С.26.
24 ПИБ. — Т.VII. — Вып. 2.- С.784.
25 Кривошея В. В. Українська козацька старшина. — К., 1997.-С.68.
26 Кривошея В. В. Нацiональна елiта Гетьманщини (персональний склад i генеалогiя козацької старшини.
27 Бантыш-Каменский Д. История Малой России… — Часть III. — С.227.
28 Герасименко Н. О. Данило Апостол — гетьман Лiвобережної України
29 Крупницький Б. Гетьман Данило Апостол i його доба. -Авгсбург, 1948. — С.9.
30 Письмо Орлика к Стефану Яворскому // Основа. — 1862. — № 10. — С.8.
31 Там само. — С.8.
32 Там само. —
33 Костомаров Н. Мазепа. — С.225.
34 Бантыш-Каменский Д. История Малой России со времени присоединения оной к Российскому государству. — М., 1822. — Часть III. — С.225.
35 Там само. — С.226.
36 Письмо Орлика к Стефану Яворскому. — С.9.
37 Там само. — С.10.
38 Костомаров Н. Мазепа. — С.180.
39 Письмо Орлика к Стефану Яворскому. — С.10.
40 Там само. — С.11.
41 Чтения ОИДР. — Москва, 1859. — Кн. 1. — С.105.
42 Павленко С. Мiф про Мазепу.- Чернiгiв: Ciверянська думка, 1998. —
43 Павленко С. З мiфiв про I вана Мазепу // Україна крiзь вiки. К.: Ярославiв вал, 2000. —
44 Лазаревский А. Очерки малороссийских фамилий. Материалы для истории общества в ХVII-ХVIII вв. Жученки-Жуковские // Русский архив. — 1875.- Т.2. — С.408.
45 Там само.
46 Письмо В. Л. Кочубея к сыну Василию Васильевичу 21 июня 1707 // Уманец Ф. Гетман Мазепа. — СПб., 1897. — С.455.
47 Там само.
48 Там само. — С.454.
49 Есипов Г. В. Князь Александр Данилович Меншиков // Русский архив. — 1875. — № 9. — С.49.
50 Там само. — С.50.
51 Письмо Орлика к Стефану Яворскому. — С.6.
52 Там само. — С 6, 9, 10.
53 Крамар Є. Справа Кочубея та Icкри // Лiтературна Україна. −1990. — 16 серпня. — С.6.
54 Там само.
55 Соловьев С. История России с древнейших времен. — Т.15. — С.225.
56 Георгиевский Г. П. Мазепа и Меншиков. Новые материалы // Исторический журнал. — 1940. — № 12. — С.73.
57 Письмо И. Мазепы с Фастова 24 февраля 1708 г // Маркевич Н. История Малороссии. — М., 1842.- Т IV. —
58 Возняк М. Бендерська комiciя по смертi Мазепи // Мазепа. Збiрник. — Варшава, 1938. — Т.1. — С.127
59 Георгиевский Г. П. Мазепа и Меншиков.-С.80.
60 Письмо И. Мазепы Петру I от 24 марта 1708 г. // З епicтолярної спадщини гетьмана I вана Мазепи. — К., 1996. — С.176.
61Там само. —
62 Письмо Орлика к Стефану Яворскому. — С.20.
63 Там само. —
64 Там само. — С.21.
65 Там само. — С.22.
66 Источники Малороссийской истории, собранные Д. Н. Бантыш-Каменским. — Москва, 1859. — Кн.II. — С.214.
67 Там само.
68 Субтельний О. Мазепинцi. — Київ, 1994. — С.178.
6 Там само. — С.179.
70 Пархомчук Ю. На годовщину казни жертв Мазепы никто не приехал // Киевские ведомости. — 1998. — 18 июля. — С.18.
71 Там само.
* Це питання, до речi, дискуciйне. В. Кочубей у 1708 роцi мав уже
72 Тинченко Я. Как одно совращение прославило Украину // Киевские ведомости. — 1998. — 18 июля. — С.18.
