Тисяча сімсот дев’ять. Історичний роман з часів гетьмана Івана Мазепи
До збірки відомого письменника Леоніда Полтави (1921–1990) увійшли історичний роман з часів гетьмана Івана Мазепи «1709» та поема «Нескінчений бій». В художній формі автор змальовує період героїчної боротьби українського козацтва в союзі з військами Карла XII за незалежність від Московії.
Видання здійснено з нагоди 295-ліття з дня трагічної поразки під Полтавою та рекомендоване всім, хто цікавиться минулим рідного краю та переймається його долею тепер і в майбутньому.
Зміст
Вступне слово
Смак сонця — смак життя
Гармашів хутір
Шабля гетьмана Мазепи
Гості
Жан Казімір Балюз
Остапова наука
Гетьманські кур’єри
Мелашка
Петро І у Києві
Осінь 1707
Зустріч володарів
Шведи в Писарівці
Кобзарі
Нічний гість
Царська печатка
Остап вирішив
Бій під Полтавою
Вітрова Балка
Три слова
Сповідь
Барильце з золотом
Москва в Писарівці
Справжній союзник
Пожарище
Млинові жорна
Сканована книга «Тисяча сімсот дев’ять. Історичний роман з часів гетьмана Івана Мазепи» Леоніда Полтави у форматі pdf.
Частина 1
Частина 2
Частина 3
Частина 4
Частина 5
Частина 6
Частина 7
Частина 8
Частина 9
Частина 10
«Він знехтував всім, що було йому найдорожчого на світі, знехтував і самим життям — аби піднести свою вітчизну і визволяти її з московського ярма…»
Слова Орлика про Мазепу.
Року Божого 1687 небачена й нечувана доти подія сталася на Гармашевому хуторі, що сховався у вибалку недалеко від Роменського шляху: хтось у полі вкрав плуга!
Бували всякі крадіжки, від кількох яблук чужому садку аж до цілого табуну коней у Пісках, викраденого циганами; траплялося, що й дівчину викрадав хлопець у незгідливих батьків та мчав з нею буйними степами аж на вільне Запоріжжя або й на Чорномор’я, де ставили собі хату й виховували дужих синів. Розповідали люди, що колись один татарин наважився був у Білій Церкві по хрест Божий сягнути, аж тут грім з ясного неба вдарив і згоріла церква разом із нечистим бусурменином…
А тут украдено плуга, усю зброю, всю надію, всю силу селянську, — і ні тобі грім не вдарив клятого хапугу, ані земля не тріснула під ним. Тільки й залишилися на чорноземлі сліди копит чужих коней, та й вони побігли до битого шляху, хіба ж знайдеш? Господи, та тим шляхом колись татари вовчими тічками пробігали, і козаки з піснями проходили, і польські загони проскакували, а московські драгуни, немудро в Україну Хмелем раз покликані, від часу до часу ще й досі з’являлися; брели тим шляхом і колишні татарські люди, втікачі з азійської чи турецької неволі; шкандибали ним і незрячі кобзарі-нетяги… Інколи отакі й на хутір заходили, і тоді Гармашиха завжди знаходила в холодному льоху чим підживити людину в лихій годині. Але такого ще не бувало, про таке ще й не чули, щоб серед білого дня, у святую неділю, та хтось украв плуга!
Гармашів хутір
Борітеся — поборете, Вам Бог помагає…
Тарас Шевченко
Жили Гармаші, — а їх було тільки троє: Олекса, Марія та ще молоденький синок їхній Остап, — жили по християнському закону й звичаю. В неділю їздили в село до церкви, хоч воно було й далеченько, а в будні орали й сіяли, косили й молотили, звозили, продавали на ярмарках у славному місті Ромні. А на випадок неврожаю — не дай того, Боже! — завжди вирощували кілька пар породистих татарських коней із самого Криму, бо то завжди певні гроші. Доводилося пильно стерегти скакунів; при тому ділі стояв чорноокий стрункий підліток Остап. Він так любив коней, що після кожного ярмарку аж плакав.
Так жила ця родина на хуторі, під витьохкування солов’їв весною, під медово-солодке дзижчання бджіл улітку, у велетенській задуманій тиші осени, коли вся земля вже звільнялася від незліченних плодів; так жили і під холодне завивання сніговію та вовків узимку, коли часом Остап не наважувався йти пішки в сусіднє село до свого приятеля Сидора, а сідлав доброго коня.
І ось цю родину, в якої рідко коли загоювались пооббивані й натерті від праці руки, а на покуті завжди блимала Божим очком лямпадка в товаристві дерев’яних голубів на блакитних ниточках, — оцю родину отак безбожно хтось пограбував: украв плуга!
Та, мабуть, легше було знайти вітра в полі, аніж того простого залізного скарбу, без якого селянин як той човняр без весла! Оглянули все навколо, обходили, побували із скаргою і в пана писаря Іваненка-Деригуза, що в сусідньому селі проживав. Той пан писар був такий, як приказка каже: «Як схоче — то й на гору скоче, а не схоче, — то й з гори не злізе». Чи це не через нього й село назване Писарівкою (та люди оповідають, що то від писанок, бо дуже вже гарно там уміли писанки розписувати).
У Писарівці Остап на хвильку забіг до свого вірного приятеля Сидора Вовка, що його батько не раз бував на Запоріжжі, а Сидір тепер перед кожним хизувався викладеним сріблом козацьким пістолем. Сидір був трохи старший за свого приятеля. Користуючися повесняним затишшям на полях, юнак кудись поїхав, а куди — до ладу й батьки не знали… Почекавши трохи сина на вулиці, зайшов до Вовків і Олекса Гармаш.
— За нашого нинішнього гетьмана вже скоро й душі почнуть красти, — почувши новину, обізвався старий запорожець Вовк. — Податки он які накладає, а Москві коли б тільки поклони слав, а то й добро наше.
— Та що ви, дядьку, про гетьмана, — обізвався, глянувши на понурого батька, Остап. — Ми про плуг, а ви про гетьмана!
— Дурний ти ще… — повагом відповів Вовк, пригладжуючи білу чуприну, посивілу замолоду, з часів запорозьких виправ на турка. — Плуг і гетьман — це наші багатства. Та ось плуга хтось украв, а гетьман як здурів на старість, занадто старається, про таке вже й у Переяславській умові не було сказано!
Обоє Гармашів мало розуміли мову Вовка. їх турбувала доля плуга, а все інше було далеке й мало цікаве.
— Візьміть отам у повітці мій, у мене їх аж три, — сказав на закінчення відвідин Вовк. — Доки є чим — будемо ділитись, а як не стане — будемо битись. — Гармаші засміялись, а запорожець, що випадково тут у селі осів на землі, додав: «Битимемо того, хто до такого життя доводить».
Виїжджаючи з подвір’я з новеньким плугом Вовковим, Гармаші побачили, як пан писар у яскравому лапсердаці городському кудись пильно поспішав, вимахуючи сукуватим кийком, що служив йому за паличку. А напівдорозі до хутора Гармашам здалося, що на полудрабку гейби задзвенів позичений плуг. Ні, то долітали дзвони з Писарівки! І чого б це їм, та ще отак радісно, дзвонити в будній день?!
Але пояснення того послала сама доля: з вибалку вилетів на сивому від піни румакові Сидір Вовк, товариш Остапів. Його бистрі очі відразу впізнали на шляху Гармашів; юнак круто повернув коня й помчав до підводи. «Оце справжній козак росте!» — любуючись вершником, подумав Гармаш. Дійсно, молодий Вовк сидів у сідлі, як сам король на троні: рівно, упевнено, гордо, і здавалося, що й сама куля не змогла б вибити його із сідла!
— Здорові будьте, дядьку Лексію! Здоров, Остапе! — гукнув Сидір, підскочивши конем до воза. Обличчя його було спітніле й припорошене курявою довгої дороги, а гарно зшита брунатна свитка здавалася зліпленою із самої куряви, аж сизою.
— Здоров, синку! Здоров, Сидоре! — привіталися Гармаші, спиняючи воза. — Плуг від вас веземо, бо нашого, з новим лемешем, украли!
— Знаю вже, знаю! Так то ваш був?.. — викрикнув Сидір і скочив з коня.
— Як то ти знаєш? Ти ж у селі не був!
— А знаю, бо бачив… Тільки мені і в голову не стрельнуло, щоб то ваш був! — пояснював Сидір. — Біля Пісків назустріч мені їхав драгунський обоз, самі вози, вершників і не бачив. А на одному возі зверху на лантухах бачив я плуга — мабуть, то й був ваш!
— Чортові діти! — вигукнув і собі старий Гармаш. Так це його москалі вкрали? Обозники!..
— Мабуть, і не обозники, дядьку Лексію, а таки самі драгуни, бо до Пісок далеченько, тільки на швидкому коні туди могли плуга довезти! Та що там той плуг, нехай уже його тягнуть, як схопили! Ось яку я новину везу, а може, вже й чули в селі: Україна нового гетьмана собі вибрала!
Ця вістка вразила і старого Гармаша, бо досі як жилось, так жилось під Самойловичем.
— Кого ж це й чого? — запитав Гармаш.
— Кримські татари і його, й московського генерала Голіцина побили, поламали ребра спільникам… Скільки
нашого люду там загинуло! І все по-дурному. От козаки взялися й скинули, бо їх право! І вибрали, кажуть, такого, що нікому нас на поталу не дасть…
— Кого ж це? Та й звідки, Сидоре, ти про таке знаєш?
— Ясновельможного пана гетьмана Івана Мазепу! — повагом вимовив юнак десь почуту формулу величання.
— Мазепу так Мазепу, — не дуже-то поділяв радість Сидорову старий Гармаш. — Як він мого плуга в злодіїв відбере, отоді і я признаю чоловіка і гетьмана…
Завчасу постаріле від праці обличчя селянина покраяли зморшки, що нагадували скиби землі. І він знову подумав про свого плуга, про злодіїв. І даремно із села у вечоріючому небі плив радісний дзвін, що сповіщав степам України про прихід нового володаря: старий Гармаш думав про своє.
— Сидоре, я прийду в неділю, так розкажеш! — вигукнув на прощання молодий Гармашенко, і вони роз’їхалися так швидко, як і стрілись, бо Вовк погнав коня назустріч радісним дзвонам.
В той час попередній гетьман України, старий і деспотичний Самойлович, уже трясся в московському тарантасі в дорозі на Москву й заслання. Народ не шкодував за ним. «Хай і гірше, аби інше!» — говорили люди, але всі сподівалися кращого: у народі вже віддавна ішла чутка про Івана Степановича Мазепу, тоді ще генерального осавула; казали, що він дуже вчений, бував і в Парижі, та що навіки посваривсь із усім ненависним польським королем…
Схожі публікації:
- Художнє лиття гармат у Гетьманщині за часів правління Івана Мазепи — Олег Мальченко
- «Іван Мазепа і його доба: історія, культура, національна пам’ять» (15–17 жовтня 2008 р., Київ–Полтава). — Матеріали міжнародної наукової конференції
- Взаємини Івана Мазепи з господарями Валахії та Молдови (за недрукованими листами гетьмана 1691–1700 рр.) — В’ячеслав Станіславський
- Як чорт від ладану — www.mazepa.name
- Про справи минулих часів: Українська Спілка Івана Мазепи — www.mazepa.name
- 10 років сайту “Ім`я Івана Мазепи” — www.mazepa.name
