Олександр Меншиков (1673—1729) — один з найближчих сподвижників Петра І. Був слугою царського фаворита Франца Лефорта, а згодом — особистим камердинером Петра І. Завоювавши довіру й симпатію монарха, Меншиков супроводжував його у закордонних подорожах, воєнних виправах, поїздках по Росії. Довгий час був найближчим дорадником царя, не обіймаючи офіційних посад. У 1702 р. призначений комендантом щойно відвойованої у шведів фортеці Нотебург, а наступного року — губернатором найбільшої та найбагатшої з прибалтійських провінцій — Інгерманландії. Керував будівництвом Санкт-Петербурга, Кронштадта, корабельних верфей на Півночі. У 1704 р. одержав чин генерал-майора. Командуючи під час Північної війни піхотними та кавалерійськими з’єднаннями, відзначився у битвах при Каліші (1706), Лісній (1708) та під Полтавою (1709), був удостоєний чину фельдмаршала.

Меншиков мав напружені стосунки з частиною «старомосковської» знаті, а також козацької верхівки, котра з презирством ставилася до непомірних амбіцій та жадібності «безродного»вискочня. У 1706—1707 рр. він мав тривалий конфлікт з Іваном Мазепою. Після смерті гетьмана Скоропадського та скасування гетьманського правління Меншиков неодноразово конфліктував з керівництвом Малоросійської колегії, оскільки прагнув до розширення своїх маєтностей в Україні. У 1709—1713 рр. командував експедиційними силами в Польщі, Курляндії, Померанії та Голштинії. Протягом 1718—1724 та 1726—1727 рр. був президентом Військової колегії. У 1725 р. фактично посадив на трон Катерину І, двома роками пізніше заручив свою доньку з онуком Петра І. Ставши на короткий час неофіційним правителем імперії, Меншиков не зумів забезпечити собі підтримку гвардії та аристократії, був звинувачений у державній зраді, усунений від влади й засланий до Сибіру, де і помер.