Борис Шереметьєв (1652—1719) — російський генерал-фельдмаршал, граф. Походив з боярського роду, представники якого упродовж довгого часу не займали помітних посад. Син Петра Шереметьєва, який у 1665—1669 рр. був київським воєводою. Ймовірно, в юності навчався в Київській академії, зав’язавши тісні контакти з чільними представниками козацької знаті. Починав свою службу при царському дворі, діставши 1681 р. чин воєводи. Наступні службові сходинки Шереметьєва, як і його предків, також були пов’язані з Україною: від 1684 р. він брав участь у російсько-польських переговорах, які передували підписанню Вічного миру 1686 р. За участь у Кримських походах (1687, 1689) був пожалуваний титулом ближнього боярина. Під час Азовських походів 1695—1696 рр. командував корпусом, що разом із військами Мазепи захопив низку турецьких фортець у пониззі Дніпра. У 1687—1699 рр. перебував із дипломатичними місіями у Речі Посполитій, Священній Римській імперії, Ватикані та на Мальті. З початком Північної війни і розгромом росіян під Нарвою очолив «старомосковську» частину армії, яка протягом 1700—1702 рр. спільно з козацькими корпусами стримувала шведів у Ліфляндії. За успішні дії проти королівської армії був пожалуваний чином генерал-фельдмаршала. Під час Полтавської битви, як найстарший і найдосвідченіший воєначальник, за наказом Петра І здійснював загальне командування російською армією, безпосередньо керуючи центром бойового порядку. Керував облогою Риги (1709—1710) та головними силами росіян у Прутському поході (1711). У 1712—1714 рр. командував російськими корпусами в Україні, в 1715—1717 рр. — у Померанії та Мекленбурзі.