Станіслав І Лещинський (1677—1766)— польський король у 1704—1712 рр., герцог лотаринзький. Син коронного підскарбія Рафала Лещинського та онук великого коронного гетьмана Станіслава Яблоновського, належав до одного з найзаможніших та найвпливовіших магнатських родів Речі Посполитої. Після традиційної для магнатської молоді освітньої подорожі Європою розпочав свою політичну кар’єру, одержавши уряд коронного підчашого (1697) і воєводи познанського (1699).

Початково підтримував правління саксонської династії, але від 1703 р. очолив опозиційний Августу ІІ табір великопольських магнатів (т. зв. Варшавську конфедерацію), домагаючись зведення на трон сина покійного короля Яна ІІІ Собеського Якуба. Зустріч у квітні 1704 р. з Карлом ХІІ виявилася для Лещинського фатальною — його несподівано було висунено кандидатом на польську корону. Новий володар, імпульсивний і поступливий, до того ж позбавлений політичних і військових важелів впливу, став повністю підпорядкованим шведській політиці. Після поразки свого союзника й протектора під Полтавою виїхав до Штеттина, звідки керував антисаксонським рухом польської шляхти. Прагнучи припинення громадянської війни в Речі Посполитій, у 1712 р. зрікся корони, емігрувавши спочатку до Туреччини, а згодом до Німеччини й Франції. Після смерті в 1733 р. Августа ІІ прагнув за сприяння свого зятя французького короля Людовіка XV повернути польський трон, але зазнав поразки у військовому протистоянні з Августом ІІІ, підтримуваним Росією. Після повернення до Франції дістав від французького короля герцогство Лотарингію. Останні роки свого життя провів у Нансі, де його коштом було відкрито першу Публічну бібліотеку (1750), Станіславівську академію (1751), а в Люневілі засновано Кадетську школу (1737).