Борис Крупницький

Гетьман Мазепа та його доба

ВНУТРІШНЄ СТАНОВИЩЕ В УКРАЇНІ.
ГОСПОДАРСЬКА і КУЛЬТУРНА ПОЛІТИКА

• Провідні верстви козацтва
• Ставлення мазепи до козацьких і селянських мас
• Землевласницькі відносини в Гетьманщині
• Оренда
• Міста
• Іноземні купці в Ніжині
• Сільське господарство і промисловість
• Українська торгівля
• Заходи щодо захисту торгівлі
• Духівництво
• Опіка над православною церквою за кордоном
• Мазепа супроти Унії
• Піднесення шкільництва
• Роль Мазепи в духовному житті України
• Мазепа і мистецтво

Провідні верстви козацтва

Суспільне примирення в Лівобережній Україні розпочалося ще за Самойловича й набуло значних масштабів під час правління Мазепи. Ця консолідація, либонь, перевершила саму себе в умовах залежності Лівобережжя від Москви. Закінчився період внутрішнього розбрату й пов'язаної з ним Руїни.

Але Мазепа аж ніяк не був творцем великого спокою. Усі свої зусилля він спрямовував на розбудову Української держави, прагнучи зберегти принаймні її тогочасний статус. Одначе й це завдання було не з легких, особливо в перші роки його правління, коли склалися відкриті й тісні взаємини з Москвою. Гетьман міг правити в повному сенсі цього слова, лиш тільки спираючись на підтримку царя, інакше годі було уникнути притаманного часові Руїни внутрішнього опору, який раз у раз виявлявся в доносах окремих старшин і в народних смутах.

З часом Мазепі вдалося здобути цілковиту довіру царя, що мало позитивні наслідки, бо давало гетьманові змогу як особі, наближеній до Петра І, наражати на його опалу ті московські кола, котрі, можливо, хотіли б так чи інакше втручатися у внутрішні справи

України, а також дозволяло значущістю своєї постаті нейтралізувати внутрішньоукраїнську опозицію, вселяючи в неї страх перед верховною владою держави і, на відміну від попередніх літ, змушуючи її коритися. Щоб не дати жодних підстав для недовіри, Мазепа регулярно й докладно інформував Москву про справи в Гетьманщині, обмірковував українські проблеми безпосередньо з царем, з яким особливо часто зустрічався в період Великої Північної війни. Але все це було і вкрай небезпечним для Української держави. Хоч гетьман як довірена особа царя досить вільно керував Україною, такий спосіб правління повсякчас загрожував посиленням контролю Москви та її втручанням навіть у ті питання, що їх мали вирішувати центральні або місцеві українські органи. Зосередивши у своїх руках усю повноту влади, Мазепа очолював автономну Гетьманську державу, був головнокомандуючим, вищим суддею і адміністратором рішення якого у вигляді "універсалів" мали силу закону. Йому підпорядковувалися генеральна старшина й значною мірою кабінет міністрів. Чимдалі активніше він використовував право призначати або, принаймні, підтверджувати результати виборів старшин з чітко окресленими повноваженнями, дарувати їм землю за військову й цивільну службу.

У внутрішній політиці Мазепи найважливішим, на мій погляд, чинником було те, що головною опорою у розбудові автономної держави він вважав представників старшинства, хоч деякі із них часто демонстрували ненадійність — візьмімо хоча б скинення Многогрішного чи усунення Самойловича. Покласти край нестабільності в Україні авторитарний уряд міг би лише тоді, коли б у державному житті брали активну участь освічені й дисципліновані верстви. Тим-то він, не шкодуючи сил, плекав провідний стан — аристократію, яка вірно мала служити гетьманові й захищати загальноукраїнські інтереси, створював сприятливі умови для зростання ЇЇ добробуту, здобуття дітьми освіти, навіть у зарубіжних навчальних закладах. За його сприяння виникла особлива категорія старшин "бунчукові товариші", а в полках — "значкові товариші", які підлягали безпосередньо гетьманові або полковникам, часто використовувались для особливих місій, брали участь у різних урочистостях при дворі Мазепи. Як і "знатні військові товариші" та "військові товариші", вони становили певний резерв, що з нього постійно рекрутувались чиновники для провідних посад.

Однак, попри все це, стосунки гетьмана із деякими старшинами складалися не зовсім гладко. Після нарад з царем він інколи самочинно заміняв найвищих посадових осіб, хоч тут віддавна панував принцип виборності. Поступово Мазепі вдалося створити цілий гурт прихильно наставлених до нього й відданих йому генеральних старшин і полковників, які почасти походили з Правобережної України (серед них були і його родичі: Обидовський, Мокієвський, Трощинський, Войнаровський) і навіть служили, як свого часу Мазепа, в Петра Дорошенка. Він зумів зміцнити свій авторитет. Про це свідчить в одній із статей О.Лазаревський. Знатний військовий товариш Іван Забіла вирішив одружити свого сина з дочкою генерального обозного В.Борковського, за посадою другого після гетьмана генерального старшини, але той відповів у листі від 23 жовтня 1687р., що мусить дістати згоду гетьмана. Та сама проблема постала й перед генеральним писарем (з 1700р. генеральний суддя) Василем Кочубеєм, коли до його дочки посватався старшина Чуйкевич. Мазепа не довіряв цілій низці старшин, які були прихильниками та родичами, зятями колишнього гетьмана Самойловича, — митрополитові Гедеону Четвертинському, князеві Юрію Четвертинському, гадяцькому полковникові Василю Галицькому, полковникам Дмитрашку-Райчу, Леонтію Полуботку та багатьом іншим. До початку 90-х рр. усіх їх у різний спосіб усунули від керівництва.

Ставлення мазепи до козацьких і селянських мас

У контексті соціальному час правління Мазепи можна охарактеризувати як перехідний період. Здавалося, після визволення України від польсько-шляхетського панування до соціальної рівності залишається один крок. Насправді ж чимдалі більше поглиблювалось розмежування між старшинами (почасти духівництвом) та іншими станами, включно з козаками, які внаслідок революції 1648р. стали провідною верствою у державі. На зламі XVII—XVIIIст. чітко виявились ознаки окремих класів. Хоч формально свобода переходу від однієї суспільної групи до іншої залишалася й надалі, практично вже існували деякі обмеження. Однак твердження про те, що Мазепа свідомо форсував цей процес, бо гетьманська влада спиралася на старшинський стан, було б хибним. Раз по раз він уживав заходів щодо збереження соціальної рівноваги.

Передовсім мовиться про відносини між козаками та селянами, з одного боку, і старшинами — з іншого. Старшини, власники рангових маєтків, на той час становили міцне угруповання зі своїми інтересами й поглядами. Вони виступали проти того, щоб селянство (як вільне, так і зобов'язане) змінювало свій стан, переходячи в козаки. Ясна річ, ці міркування випливали з егоїстичного прагнення — мати у своєму розпорядженні доволі робочих рук. Вочевидь, бурхливі демографічні процеси викликали занепокоєння у гетьмана та його органів управління як дестабілізуючий чинник, шкідливий для держави. Але тут можна говорити лише про тенденцію утримування козаків і селян від зміни їхнього соціального статусу.

Розмежування між окремими верствами населення, зокрема старшинами, козаками й селянами, відбувалося і далі, незалежно від того, подобається нам це чи ні.

Незрідка Мазепа вдавався до заходів, спрямованих на захист козаків та селян від сваволі старшин. У своєму універсалі від 1691р. до київського полковника Мокієвського він різко засудив тих власників рангових маєтків, котрі відбирали у козаків земельні наділи, посилаючись на те, що вони за польських часів належали шляхті й тепер повинні входити до їхніх володінь. Гетьман заборонив ці зловживання з боку світських і духовних осіб, бо, за його словами, хоробрі козаки-лицарі здобули право на власність кров'ю і мечем на війні під проводом Богдана Хмельницького й ніякі обставини не можуть позбавити їх цього права. Ще перед цим (1690) подібний універсал до населення видав чернігівський полковник Яків Лизогуб. Відповідно до угоди з полковими старшинами й козацькими представниками він наказав нічого не відбирати не лише в козаків, а й у селян, бо вони як вільні поселяни з часів Богдана Хмельницького мають у своїй власності наділи. Існувало лише обмеження: поселенці повинні були задовольнятися тією землею, обробити яку було їм до снаги. Незайману землю міг отримати хоч би хто — шляхтич, старшина, козак чи посполитий, тільки б давав собі раду з нею.

Повстання Петрика змусило гетьманський і царський уряди знову зосередити увагу на соціальних проблемах в Україні. Найутяжливішим для народних мас було розширення старшинських господарств і запровадження оренди в галузі винокуріння й тютюнництва. За рекомендацією Москви гетьман розглянув ці питання на нараді з генеральною старшиною і полковниками восени 1692р. Було прийнято вкрай радикальне рішення: особи, що стали непридатними до військової служби, втрачають рангові маєтки, навіть якщо право на володіння ними засвідчувалось універсалами. Ще раніше гетьман здійснив подібну акцію, повідбиравши у багатьох не дуже старанних старшин Полтавського полку маєтки й передавши їх військовій масі, щоб у такий спосіб задобрити неспокійне населення Полтавщини. А що ці важливі заходи 1692р. виконувалися не досить енергійно і, вочевидь, лише почасти, то кількість старшинських маєтків зростала чимдалі більше.

Інший, далеко не радикальний, універсал Мазепи зобов'язував полковників пильно стежити за тим, щоб поміщики та власники рангових маєтків були справедливими до зобов'язаних селян і не перевантажували їх відробітками й податками. Гетьман пригрозив у разі непослуху відбирати поміщицьке майно і звільняти селян від підданських обов'язків. Він знову повернувся до цієї теми 1701р., обмеживши відробіткові обов'язки селян двома днями на тиждень.

Землевласницькі відносини в Гетьманщині

У цей період норми земельного права були ще зовсім хисткими. В середині XVIIст. існувало в основному державне землеволодіння. Розрахунки залишалися переважно натуральними. Від часів Богдана Хмельницького старшинам за браком грошей надавалися службові, або рангові, маєтки як утримання. Вони лишалися за ними, доки ті перебували на службі. Але поступово чимдалі більше земель передавались як спадщина, частково як нагорода за вірну службу, купувалися чи незаконно привласнювались. А проте на зламі XVII—XVIIIст. право розпоряджатися маєтком мало цілком умовний характер. Хоч тимчасові землевласники й укладали заповіти на користь своїх потомків, вони вважали за потрібне або звернутися безпосередньо до гетьмана за підтвердженням їхніх прав, або зазначити в тестаменті про необхідність зробити це самим спадкоємцям.

Мазепа ревно оберігав своє суверенне право рядити землями, що було надзвичайно важливим знаряддям у його політиці, бо давало змогу впливати на старшин, які отримували наділи з його рук. Траплялося, що гетьман давав землі в "спадкову посесію", але в окремих лише випадках, здебільше в перші роки свого правління, аби здобути симпатії та підтримку авторитетних старшин. Нехтуючи царські грамоти про нагородження землею, не раз відбирав він у старшин маєтки, даровані московським правителем, хоч це й суперечило Коломацькому договорові.

Без дозволу гетьмана (полковника) не могли селитися на вільних чи здобутих землях і новоприбулі. Порушники суворо каралися. У частих суперечках щодо подальшого використання спільних володінь Мазепа, на відміну від багатьох землевласників, стояв на тому, що лісами, озерами та луками повинні послуговуватись усі члени товариства, якими поряд із залежними селянами були козаки, вільні селяни і старшини. А в разі інцидентів захищав інтереси монастирів. Він ревно опікувався ними.

Оренда

За правління Мазепи великого значення набуло питання оренди, особливо в такій галузі, як торгівля вином, тютюном і дьогтем, а також надання приватним особам права виробляти їх. Прибуток від оренди становив необхідну частину державного бюджету, бо лише за рахунок мита й трудової повинності годі було покрити витрати на утримання Війська Запорозького. Для забезпечення потреб адміністрації, суду, армії, зокрема артилерії, а також чиновників стягувалися з громадян, вільних селян і почасти козаків різні збори й податки, а старшинам як утримання надавались рангові володіння, селяни яких мусили виконувати повинності. Козаки, що служили в армії, не платили за землю (але не звільнялися від інших обов'язків). Землеволодіння спонукало їх постійно і без грошової винагороди служити у війську. Але це заважало успішному веденню господарства. Між походами козакам вільно було обробляти землю, займатися домашніми справами.

Україна часто-густо зазнавала лиха як від зовнішніх, так і внутрішніх ворогів, тому здавна повелося тримати постійні військові загони, сформовані з добровольців. Називали їх "сердюками", "компанійцями" та "добровільним товариством". За Мазепи існувало вісім постійних полків цієї категорії, що перебували під його орудою. Хоч населення утримувало їх своїм коштом, обмундирування, озброєння і платня забезпечувалися з державної скарбниці. Гроші надходили до неї в основному з двох джерел: ввізного та вивізного мита на товари ("індукти" та "евекти") і здачі в оренду торгівлі окремими видами товарів широкого вжитку, а також виробництва їх, зокрема горілки. Але апробована ще Брюховецьким і запроваджена Самойловичем оренда викликала загальне невдоволення в країні, особливо найбідніших верств населення, нарікання яких знаходили щире співчуття серед січових козаків. Повстання Петрика під радикальними гаслами, спрямованими проти панів і орендарів, примусило Мазепу та його оточення вжити рішучих заходів. На нараді гетьмана із старшинами й авторитетними представниками козацтва та громадськості влітку 1693р. було ухвалено скасувати систему оренд і запровадити замість неї, спочатку на один рік, особливий податок з винокурень і продажу горілки.

Однак внаслідок реформи помітно знизилися надходження до державної скарбниці. Якщо оренда, за даними мазепинських старшин у Бендерах (цей матеріал віднайшов і опублікував М. Возняк у статті "Бендерська комісія після смерті Мазепи"), приносила щорічно близько 180 тис. злотих, то митні збори — лише 60 тис. Тим-то власті були змушені відновити старий порядок оренди. Пізніше Мазепа дещо змінив засади орендування. 1697р. після широкої наради з представниками різних станів він надав право торгівлі міським муніципалітетам та сільським общинам. Але цей захід не вдалося втілити повною мірою. Перегодом було відновлено стару систему оренди, яка виявилася значно ефективнішою.

За підрахунками тих-таки старшин, тоді в Україні 7-8 злотих дорівнювали одному дукатові.

Міста

Мазепі незрідка доводилось займатися проблемами міст, які в Гетьманській державі існували більш-менш автономно, на засадах магдебурзького права. Найширше воно реалізовувалось у привілейованих містах, скажімо в Києві, Чернігові, Стародубі, Ніжині, Новгороді-Сіверському, Полтаві та інших. Важливе значення для міст, а тим паче для городян, зокрема купців і організованих у цехи ремісників, мали стосунки з козацьким начальством. Підлягаючи наглядові гетьманських чиновників, передовсім полковників як голів полкових адміністрацій, міста, в тому числі й привілейовані, часто зазнавали їхніх втручань, що не лише суперечило принципам самоврядування, а й негативно позначалося на житті й добробуті міщан. Тож Мазепа не раз вдавався до рішучих заходів, спрямованих на захист міст від тиску козацької адміністрації. Відомий дослідник українських міст професор П.Клименко, характеризуючи діяльність гетьмана під цим кутом зору, висловився дуже обережно. Можна лише припустити, зазначає він, що Мазепа протягом останніх десятиліть свого правління проводив досить свідому політику стосовно міст, сприяючи зміцненню їхньої самостійності з господарського й правового погляду. А проте становище міст в кінці XVII — на початку XVIIIст., на думку Клименка, було не найкращим.

Збереглося кілька універсалів Мазепи, які дають уяву про його ставлення до зловживань адміністрації. Один із них, від 19 червня 1689р., забороняв київському полковникові вимагати транспортних засобів від городян і використовувати деякі категорії ремісників у власних потребах. Інший, від 17 липня 1699р., рекомендував київському полковникові й старшинам шанувати права магістрату. В універсалі від 16 травня 1701р. Мазепа картав козацьку адміністрацію за зловживання в Києві, скасував запроваджену нею індукту — податок на завезення до міста на продаж забитої худоби та інших продуктів, заборонив будувати шинки в обійсті полковника, в дворах козаків та при монастирях, які робили конкуренцію міщанам.

Суперечки й безконечні судові процеси навколо цього між ними і козаками, які постійно перевершували свої права, не бажаючи коритися наказам вищого державного управління, завдавали Мазепі чимало клопоту протягом усього його життя. Гетьманськими універсалами 1688 і 1694 рр. до козацької адміністрації Києва він заборонив цим свавільникам продавати горілку, а 1698р. недвозначно підтвердив київському магістратові, що ті козаки, котрі живуть у місті, але не підлягають міському управлінню, не мають права тримати винокурень, бо вони в такий спосіб підривають горілчану торгівлю міщан, від якої залежить бюджет міста. Але це, як бачимо із згаданих уже заходів 1701р., не дало бажаних наслідків. З тієї ж таки причини Мазепа застеріг (здогадно 1702р.) Петропавлівський монастир у Києві, що дозволив собі виготовляти й продавати надто велику кількість горілки.

Подібних порушень не бракувало і в інших містах. Особливо прикметним щодо цього був Чернігівський полк на чолі з Лизогубом. Першого ж року свого правління (1687) Мазепі довелося наводити тут лад і підтверджувати права міста, знехтувані полковником. Деякі податки, привласнені ним, було повернуто, а цехові ремісники, яких Лизогуб свавільно закріпачив, дістали свободу й рівноправність. 1690р. місто отримало такі ж гарантії від царя.

А проте ревну політику Мазепи щодо захисту міст дуже й дуже знецінює випадок з Почепом. Чи то стародубський полковник Михайло Миклашевський, чи, може, й сам гетьман пороздавав старшинам як рангові маєтки села, що належали цьому містові. А 1694р. Мазепа одібрав у нього чи не останнє магістратське село Старий Почеп, щоб віддячити Андрію Лизогубу за "великі заслуги" його батька, генерального хорунжого Юхима Лизогуба, а надто тестя М. Миклашевського. Й допіру після смерті останнього 1706р. гетьман вирішив загладити гріха — забравши в А.Лизогуба, він повернув село магістратові міста, вкрай зубожілого через його ж таки нерозважливий крок.

Тривалій суперечці між м.Остер і Київським братським монастирем за с. Виповзівка поклали край універсали Мазепи від 27 червня і 4 серпня 1693р. Хоч місто й мало більше прав на Виповзівку, її було передано монастирю для розвитку академічних установ.

Іноземні купці в Ніжині

Хоч іноземні купці й дістали деякі права за Богдана Хмельницького, становище цих чужинців в Україні було не з легких. Вирізнялися з-поміж усіх греки. їхня колонія у Ніжині чимдалі зростала й за Мазепиним універсалом 1687р. отримала доволі широку автономію, почасти надану їй ще Самойловичем. Для внутрішніх потреб мала свій суд, рішення якого не могли бути скасовані ні козацьким начальством, ні міським магістратом. Щоправда, у надзвичайних випадках вона мусила звертатися до Генерального військового суду. А ще купецтву заборонялося чинити все те, що могло 6 зашкодити ніжинським міщанам. 1696р. греки спромоглися заснувати свою автономну церкву під опікою та верховним наглядом київського митрополита, що не підлягала ні міській, ні державній владі. Але й цього було замало. Забаглося грекам звільнити від податків та зборів свою приватну власність у Ніжині. Тим-то між ними й магістратом розгорілася запекла боротьба, якій поклали край 1698р. гетьманський універсал і санкція царя. Мазепа звелів грецьким поселенцям у Ніжині сплачувати державні податки за свої будинки й земельні володіння, а також виконувати всі інші обов'язки. Коли ж греки поскаржилися 1701р. на утиски з боку адміністрації та магістрату, він ні сіло ні впало змінив свою лінію: звільнив їх від державних податків і повинностей, наказавши лише сплачувати податок ніжинському полковникові Обидовському.

Сільське господарство і промисловість

Надто мало ми знаємо, яку роль відіграв Мазепа в розвитку господарства України. Ясно одне: щойно в Гетьманаті заходами Самойловича, а відтак Мазепи запанували спокій і лад, виразно окреслилась тенденція до піднесення економіки. Тепер склалися сприятливі умови й для розвитку промисловості, а також торгівлі, занедбаних за часів Руїни. Населення й надалі займалося переважно рослинництвом і тваринництвом. На півдні крім зерна чимдалі більше вирощували тютюн, а на півночі — льон і коноплю. У великій пошані були мисливство, рибальство та бджільництво. Господарське освоєння лісів залишалося традиційним і не підлягало державному контролю. Кожен мав повне право використовувати деревину для будівництва і як паливо. Але та обставина, що із збільшенням виробництва горілки дуже вирубувались ліси, турбувала Мазепу. Взагалі він був першим гетьманом, який заповзявся припинити хижацьке винищення лісів. Бачимо це хоча б із його наказу від 1694р. управителю лісів під Янполем (Глуховом) Струтинському. Віднайшов цей документ Д.Дорошенко. На думку професора Слабченка, якраз Мазепа звернув увагу царя на пов'язане з виробництвом горілки нищення українських лісів. І чи не тому з'явився той перший указ Петра І про захист лісів у всій Російській імперії?

Як до Мазепи, так і в роки його правління в Україні були поширені давні типи індустріального виробництва, зокрема млинарство. В XVII-XVIIIст. воно служило для різних цілей. Млини устатковували, наприклад, спеціальними валами для виготовлення сукна, паперу та пороху. Перші машини почали з'являтися щойно в 20-і рр. XVIIIст. За Мазепиних часів машинного виробництва борошна ще не існувало, не було й мануфактури у сучасному сенсі слова. Залізна руда видобувалася в лісових болотах півночі України. Мідь, як відомо, завозили з Німеччини. А проте Київ, Глухів і Чернігів пишалися своїми мідними гутами та мистецтвом виплавлення дзвонів. Інтенсивне будівництво потребувало цегли найрізноманітніших видів. Перші цегельні заснували ще київські монастирі. Виготовлення скла й паперу концентрувалося знову ж таки на півночі (Київ, Чернігів). Скляна індустрія здавна поширювалась у багатій на ліси і мало придатній для сільського господарства Чернігівщині, особливо на півночі, й досягла тут високого рівня. Цілі родини майстрів творили високохудожні вироби із скла. Вадим Модзалевський у своєму спеціальному дослідженні "Гути Чернігівської області" називає імена найвідоміших митців, які жили на зламі XVII—XVIIIст.: Скабичевський, Богинський (Чумак), Білозерський, Лось, Іваницький. Ліси Чернігівщини також сприяли поширенню виробництва поташу, дьогтю, смоли. А селітри найбільше виробляли на Самарі. Усвідомлюючи значення розвитку цих видів діяльності, Мазепа надавав підтримку насамперед тим старшинам і монастирям, котрі виготовляли індустріальну сировину й товари. Звичайно гути, рудники, великі млини тощо могли утримуватись лише заможними людьми з добрячим капіталом. Такими були тоді окремі старшини та монастирі й рідше міста, які не відігравали помітної ролі у виготовленні вищезазначеної продукції, зате там процвітали ремесла й торгівля. Власне в північній частині України, у Стародубському, Чернігівському й почасти Ніжинському полках, виникли великі гутницькі комплекси, сподвигнуті в часи Мазепи. Ясна річ, розвиткові індустріального виробництва сприяли й природні умови цих полків. Засновували індустріальні підприємства на своїх землях видатні представники старшинства й духівництва. Так, Михайло Миклашевський, стародубський полковник (1690—1704, 1705—1706), не лише володів цілою низкою сіл, а й збудував у полку багато млинів, копалень, гут. Збереглися дані й про інших підприємців, зокрема генерального обозного Івана Ломиковського, чернігівського архієпископа Лазаря Барановича, генерального писаря Василя Кочубея, чернігівського полковника Ю.Лизогуба, генерального суддю Саву Прокоповича. Як видно з Мазепиних універсалів, він здійснював пильний контроль за будівництвом. Для купівлі чи спорудження індустріальних підприємств, навіть на власній землі, потрібен був дозвіл гетьмана. Важко сказати, якою мірою виконувались ці приписи. Одначе всі дослідники сходяться на тому, що Мазепа не гальмував підприємницької діяльності, якщо вона не суперечила інтересам громадськості та приватних осіб. Як відомо, гетьман підтвердив 1691р. придбання полковником М. Миклашевським двох млинів, а 1704-го — копальні. Він дозволив 1700р. синові чернігівського полковника Л. Полуботка, Павлу, модернізувати й використовувати гуту, що стала до ладу ще за його батька. З відома й дозволу гетьмана почали діяти: велика скляна гута Чернігівського монастиря в с. Неданчичі (1701), такі самі підприємства Кочубея (1705), Сави Прокоповича (1687), архієпископської кафедри в Чернігові (1689) та багато інших. 1708р. Мазепа дав згоду Іванові Ломиковському на будівництво копальні на його власних землях.

За окремими свідченнями, гетьман ревно дбав про виробництво селітри й пороху. Підприємства цього профілю, засновані переважно на Самарі, працювали для потреб численних походів. їх заохочувала ціла низка універсалів. Та й сам Мазепа мав селітряні підприємства на Самарі. Як далекоглядний військовий діяч він пильнував за тим, щоб не вичахали запаси пороху та селітри. На час шведської війни український уряд послуговувався двома великими складами вибухових речовин у Києві та Батурині.

У 20-х рр. XVIII ст. в Києві почали розводити гусінь шовкопряда. Перші спроби відносяться ще до часів співробітництва Петра І й Мазепи. Гетьман радо підтримав наміри царя запросити іноземних майстрів для розвитку вітчизняної індустрії, зокрема шовківництва, а також торгівлі із зарубіжними країнами, насамперед із Францією.

Українська торгівля

Як зазначає історик Джиджора, на зламі XVII-XVIIIст. розпочався важливий етап в економічному розвитку України, де після застою, породженого заворушеннями та колотнечею другої половини XVIIст. і браком капіталістичних елементів, пожвавились грошові відносини. В часи Мазепи значно розширилась національна торгівля, особливо із закордоном. Експорт та імпорт здавна були орієнтовані на Захід. Туди вели традиційні українські торгові шляхи. Це, зокрема, свідчить про те, що Україна в господарському відношенні аж ніяк не залежала від Москви.

Торговий обмін з нею, на відміну від зносин із Заходом, ускладнювався намаганням царського уряду усунути конкурентноспроможного українського партнера з російського ринку. З цією метою він заборонив 1683р. (а відтак і 1687-го в Коломацькому договорі) продавати в Росії українські тютюн та горілку, тимчасом як російські купці завозили в Україну свої товари без усякого мита. Російська економіка базувалася на тій самій сировинній основі, що й українська, тому всіляко протидіяла їй. Українські купці, дискриміновані на російському ринку, були вкрай обмежені не лише в пересуванні, айв асортименті ввізних товарів і сплачували на шляхах високі мита.

1701р. Петро І завдав українській торгівлі нищівного удару, заборонивши вивозити з України до Кенігсберга й Риги коноплю — один з найважливіших експортних товарів, її мали надсилати з російськими купцями через Ярославль і Вологду до Архангельська для подальшого транспортування за кордон. Українське купецтво зазнавало величезних втрат. Так розпочався період регулюючих заходів Москви щодо торгівлі України із закордоном. Росія остаточно взяла її під свою п'яту лише 1714р. А згодом українська економіка набула залежного від неї, колоніального характеру. Російські купці мали змогу згнічувати українських партнерів навіть у їхній власній країні. За правління Мазепи цю тенденцію вдавалося стримувати, тож Україна ще зберігала свою господарську самостійність.

Особливо жваво йшла торгівля гетьманської України з Кенігсбергом, Данцігом, Ригою, Бреслау, а на Півдні — головним чином з кримськими татарами при посередництві Запорожжя й окремих купців. Польща та Литва, які виробляли ті самі товари й постачали їх у ті самі пункти, використовувались українськими купцями передовсім як транзитні території. Експортували в основному волів, шкіри, мед, віск, сало, олію, щетину, вовну, горілку, тютюн, зерно, коноплю, дьоготь, смолу, поташ, селітру. Більшість цього добра вивозили з північних (Стародуб, Чернігів) і середніх (Київ, Ніжин) полків, а з південних — переважно волів. Стародуб і Чернігів торгували головним чином з Ригою, Кенігсбергом і Данцігом, Київ і Ніжин — з Бреславу, Віднем, Будапештом, Дрезденом, Лейпцігом. Основним пунктом збуту волів був Данціг. Конопля і конопляна олія відігравали важливу роль у торговому обміні з Кенігсбергом та Ригою. Імпорт складався з різноманітних текстильних товарів — єдвабних і вовняних тканин, предметів розкоші (столове срібло, порцеляна), зброї, упряжі, залізних виробів — пилок, ножів, голок, а також металів, зокрема міді (Мідь частково завозили з Москви). Незаперечним є той факт, що більшість речей, згаданих у інвентарних описах чи заповітах старшин кінця XVII — першої половини XVIIIст., мали західне або середньоєвропейське походження. Провідну роль в українському імпорті відігравали також Данціг, Кенігсберг і Бреслау.

В Україну для закупівлі наїжджали торгові агенти з Німеччини, Франції, Англії, Голландії, Польщі (з останньої переважно євреї). Але й українські купці, не обмежуючись посередницькими функціями, мандрували світами зі своїми товарами, щоб привезти на Батьківщину потрібні речі. Вирушали за кордон переважно представники таких важливих торгових центрів, як Стародуб, Чернігів, Київ, Ніжин, а також Полтава. Якщо спочатку вона займала малопомітне місце в національній торгівлі, то вже за часів Мазепи тут склався міцний купецький гурт. Серед купців-стародубців, які брали найактивнішу участь у торговому обміні, передовсім з Кенігсбергом, були бургомістр Потапов (1693), банкір С. Ширай (кінець XVIIст. і 1707), О.Самойлович (1702 і 1710), міський управитель С.Яковлів (1704). На жаль, за браком відомостей цей список надто короткий.

Українські старшини, що поставали землевласниками, також залюбки займалися торгівлею. Чимало з них скуповували велику кількість худоби й переправляли за кордон. Назвемо хоча б таких знакомитих купців, як конотопський війт Андрій Кандиба та його наступник Григорій Костенецький або війт Нових Млинів Троцький, добре знаний у Пруссії як постачальник великих партій худоби.

Заходи щодо захисту торгівлі

На жаль, у нас надто мало даних про політику Мазепи в галузі зовнішньої торгівлі. Відомо тільки, що він, як і Самойлович, а пізніше Скоропадський, оберігав купецтво від втручань іноземних чинників — польського короля та його наближених, литовських магнатів, а також бургомістра Данціга. Польща з її свавільними магнатами, шляхтою та єврейськими посередниками була найнебезпечнішою для українських купців територією, якою пролягали їхні сухопутні й водні шляхи до Данціга, Кенігсберга, Бреслау і назад в Україну. На цих шляхах часто-густо траплялися насильства та грабунки, особливо під час Великої Північної війни. Мазепа вживав відповідних заходів. Так, під його тиском польський коронний гетьман Яблоновський своїм універсалом від 11 липня 1700р. категорично заборонив підданим завдавати шкоди українським купцям. Того ж року Мазепа видав наказ з переліком рекомендованих їм сухопутних і водних шляхів від Стародуба й Чернігова до Кенігсберга й Риги.

Уряд контролював і внутрішню торгівлю, сконцентровану переважно в містах на великих і малих ярмарках, пильно наглядав за судовими процесами у справах торгівлі. З цією метою до складу магістратських судів було включено й представників уряду. Зокрема, стародубський полковник 1693р. призначив свого представника в магістратський суд для нагляду за різними справами ярмаркової торгівлі. Однак високі посадові особи часто зловживали своїм становищем, тому Мазепа 1699р. заборонив київській козацькій адміністрації брати участь у судових розглядах справ іноземних купців.

Духівництво

За браком достовірної інформації ми лише у загальних рисах окреслили господарську політику Мазепи. Збереглося значно більше відомостей про його діяльність у галузі культури. Усвідомлюючи роль духівництва в політичному житті країни й культурному розвитку народу, гетьман всіляко підтримував його. На початку правління Мазепи українську ортодоксальну церкву очолював князь Гедеон Четвертинський.

Поставлений митрополитоі заходами Самойловича, він підпорядкував українську; церкву Московському патріархатові, відірвавши її від; Константинополя. Між новим гетьманом і Четвертинсь ким склалися напружені стосунки. Після смерті останнього Мазепа висунув на митрополита Варлаама Ясинського, архімандрита Печерського монастиря. Якщо раніше вибори відбувалися на військовій раді (відтак до її рішення приєднувався константинопольський патріарх), то тепер для цього до Києва скликали значно меншу групу старшин і духівництва під контролем царського уряду.

Тісно співпрацюючи з новим митрополитом, гетьман домігся для нього сану екзарха московського патріарха. Він підтримував дружні взаємини з ректором Київської академії архімандритом Печерського монастиря Іосафом Кроковським, який поспіль з ним і Ясинським зробив чимало добра для церкви та шкільництва (1707р. посів митрополичий престол), а також із впливовим чернігівським архієпископом Лазарем Барановським.

Власне кажучи, жоден із гетьманів не зробив для віри й духівництва так багато, як Мазепа, тож його сміливо можна назвати заступником і благодійником церкви. Це пояснюється, з одного боку, релігійними переконаннями гетьмана, а з другого — його бажанням ширше залучити духівництво й підпорядковане йому учительство до піднесення культури та освіти в українському суспільстві. Передовсім заслуговує на увагу його діяльна участь у будівництві нових і відновленні старих церков, оздобленні храмів. О.Лазаревський у "Замітках про Мазепу", знецінюючи його заслуги, доводить, що й попередники Мазепи та гетьманські старшини рвійно будували храми, бо, мовляв, для тодішніх релігійних людей це було самозрозумілим, оскільки церкви та монастирі опікувалися школами й лікарнями, тобто займалися доброчинством. Крім того, із спорудження святинь мали господарський хосен старшини й поміщики — адже насамперед у тих місцях виникали осередки переселенців.

Усе це справді так. Але Лазаревський доходить хибного висновку, що Мазепа як верховний представник держави нічим не відрізнявся від інших гетьманів. Таке твердження неважко спростувати свідченнями його ж ворогів. Так, Петро І у листі до рязанського митрополита Степана Яворського від 31 жовтня 1708р. назвав Мазепу великим будівничим святої церкви, хоч там-таки вимагав оголосити анафему гетьманові, який відійшов од Москви.

Надзвичайно багато зробив Мазепа для Києва, Переяслава та Чернігова. В Києві його коштом 1690р. було зведено новий кафедральний собор із каменю при монастирі св. Миколи, 1698-го при ньому ж — церкву св. Богоматері, при Печерському — церкву Всіх Святих, при Братському — велику нову церкву св. Єпіфанії. Його пожертвами та зусиллями в 90-х рр. було реконструйовано Софіївський кафедральний собор у Києві, обнесено кам'яною огорожею Печерський монастир — вельми дорогий захід на ті часи, зроблено прибудову й позолочено баню церкви Вознесіння Марії при тому ж монастирі. За свідченнями мазепинських старшин, наведеними в праці Позняка "Про Бендерську комісію", гетьман був причетним і до створення дзвіниці з великим дзвоном, який зберігся до наших днів.

Великою заслугою Мазепи перед церквою було й те, що він подбав про відновлення у 90-х рр. Переяславського єпископства, яке існувало ще за князівських часів, а згодом, у XVIIIст., стало серцевиною гнобленої православної віри на Правобережжі. Єпископом було обрано (1702р. підтверджено царем) настоятеля Київського монастиря св. Михайла Захарія Корниловича. Гетьман власним коштом збудував 1698р. церкву Вознесіння (з монастирем), що правила за єпископський кафедральний собор, і між іншим подарував їй 1701р. рукопис знаменитого Пересопницького Євангелія. Мазепі приписують також будівництво 1695р. церкви Святої Трійці при Чернігівському монастирі св. Іллі, відновлення кафедрального собору при чернігівському Борисоглібському монастирі й спорудження великої кам'яної дзвіниці, яка із заснуванням колегіуму використовувалась у житлових цілях, будівництво церкви Святої Трійці в Батурині, а також завершення розпочатого ще Самойловичем будівництва церкви Преображенія Христа при Мгарському монастирі в Лубнах та церкви Вознесіння Марії при жіночому монастирі в Глухові (Зокрема, цим монастирем опікувалася мати Мазепи). Гетьман матеріально забезпечував спорудження нової запорозької церкви Богоматері-захисниці й подарував їй чудовий іконостас. Усі будівлі були із каменю.

А проте, за даними Возняка, Мазепа ставив і дерев'яні церкви. Одна з таких з'явилася в Чернігові, а дві — в Батурині.

Всі ті коштовності, що їх офірував гетьман церквам і монастирям, годі й перелічити. Насамперед це предмети культового призначення — книги, літургійний одяг, дзвони, чаші тощо. Назвемо найцінніші з них. Межигірському монастирю ним було даровано вівтар, Софіївському кафедральному соборові у Києві — єпископське вбрання (сакос), монастирю св. Михайла в Києві — срібну домовину для реліквії св. Варвари, Переяславському кафедральному монастирю — вівтарне доно, Чернігівському монастирю св. Іллі — срібноковану оправу ікони Богоматері, Печерському монастирю — золоту чашу, золоту оправу для Євангелія, золоту єпископську митру й велике срібне панікадило.

Мазепа за давньою традицією українських гетьманів (починаючи від Богдана Хмельницького) забезпечував статки церкві та монастирям, надаючи їм земельні володіння. Особливо дбав про київські. Так, Братському монастирю було передано низку сіл та містечко Стайки для потреб Академії, а Печерському — два села для утримання лікарні. Дістали землі й монастирі св. Михайла та Межигірський.

Як свідчать різноманітні дані, гетьман ставив церковні привілеї вище, ніж права міст і підданих усіх станів. Його розпорядження (1688, 1095, 1705) забороняли українській адміністрації приймати до козацтва тих селян — як самостійних господарів, так і підсусідків, — котрі підлягали монастирям. Останні за згодою Мазепи могли засновувати нові поселення, послуговуватись, як уже зазначалося, общинними землями, вряди-годи виготовляти й реалізовувати смолу, горілчані та тютюнові вироби. Гетьманські універсали, що захищали монастирі від прямих податків і загальних повинностей, ставили їх у привілейовані порівняно з іншими станами умови, зокрема щодо утримання поштового зв'язку, добровільних полків та військових частин, будівництва шляхів і мостів та догляду за ними, спорудження укріплень, сплати податків на артилерію тощо. Крім того, заходами гетьмана церква була убезпечена від зловживань з боку владних структур. Влітку 1703р. Мазепа вказав київському війту і магістратові на легковажне ставлення до духівництва київської Вознесенської церкви й самоправне розтринькування її добра.

Звичайно, Мазепа не останній із гетьманів так ревно дбав про духівництво й монастирі. Але цілком очевидним є те, що якраз за його правління церква найбільше збагатилася. Таким чином, заходи, спрямовані на піднесення культури та освіти, сприяли розвиткові кріпосницьких відносин. І разом з тим було знехтувано інтереси простого люду, який чимдалі більше знемагав від податків і загальних повинностей.

Опіка над православною церквою за кордоном

Мазепа творив щедрі пожертви як українській, так і зарубіжним православним церквам, тому його без усяких застережень можна назвати патроном православної віри на Південному Сході й особливо в Туреччині. Він підтримував зв'язки чи не з усіма патріархами, зокрема єрусалимським — Досифеєм, листувався з ним, як і митрополит Ясинський, уживав наданого 1694р. московським патріархатом права наглядати за перебуванням в Україні грецьких єпископів і крім того, за словами українських старшин у Бендерах, ревно опікувався православними церквами, монастирями й духівництвом у Греції, Палестині, Молдові, Валахії, Сербії, Болгарії та інших країнах. 1706р. антіохійський патріарх Атанасій попросив Петра І допомогти видати книги релігійного характеру. І що ж, необхідну для цього суму надіслав йому не хто інший, як Мазепа. Два роки згодом вийшло Євангеліє арабською мовою. В передмові до нього антіохійський патріарх писав про українського гетьмана як про людину, завжди готову до пожертви, бажав йому довгих літ, закликав молитися за його душу православних священиків та парафіян усіх арабських країн. На початку XVIIIст. Мазепа подарував грецькій церкві Воскресіння на могилі Христа в Єрусалимі коштовний мистецький витвір — стільницю для причастя (антименсіон) із золота та срібла з вишуканим різьбленням Христового погребіння й написом церковно-слов'янсько-українською (вгорі) й латинською (внизу) мовами: "Коштом його ясновельможності Івана Мазепи, гетьмана руського". Цілком можливо, що гетьман, як вважає Возняк, надав значні кошти монастирю св. Сави у Палестині для оновлення вбрання і завершення будівництва.

Мазепа супроти Унії

Нелегко доводилося православній церкві в Польській державі. Якраз у 90-х рр. прибічники унії заповзялися витіснити православ'я із західноукраїнських та білоруських земель, що належали Польщі. Воно опинилося взагалі у критичному становищі, коли уряд і могутня римсько-католицька церква почали надавати підтримку уніатам. Це турбувало Петра І й Мазепу, які хотіли захистити православну церкву. Гетьман не приховував своїх поглядів. Ще на початку 1693р. в листі до короля він запитував: "Чому Ваша Величність примушує людей переходити в унію?".

Точкою зіткнення громадсько-політичних інтересів стало питання заміщення посади єпископа у Луцьку. Православні висунули кандидатуру завзятого супротивника унії Жабокрицького. Після невдалих спроб навернути цього ортодокса в унію король у травні 1695р. підтвердив його призначення, що з радістю зустріли російська й українська сторони. Сподівалися, зазначав 14 травня 1695р. в донесенні російський резидент у Варшаві Борис Михайлов, з допомогою нового єпископа опанувати втрачені православ'ям позиції і навіть відновити єпископство у Білорусії, а також витіснити уніатів з перемишльської єпархії. Перед православною церквою в Польщі відкривалися нові обрії.

Підтвердженому королем єпископові, що мав підтримку з боку Мазепи й київського митрополита Ясинського, бракувало лише висвячення вищим пастирем — тим-таки Ясинським. Аж тут з'явилася перешкода: Жабокрицький походив із мирян і був одружений із вдовою, тож, за церковними канонами, навіть після розлучення не міг висвячуватись. Не вдалося обминути цього факту й скликаному у вересні 1695р. Мазепою та Ясинським з'їздові теологів. Тоді було надіслано меморіал московському патріархові Андріану з проханням дозволити висвячення як виняток з огляду на інтереси православної церкви. У жовтні до нього ж таки звернувся Мазепа й відрекомендував Жабокрицького як глибоко релігійну та освічену людину, до того ж завзятого заступника православ'я перед унією. Патріарх, одначе, не наважився відступити од церковних догм, хоч як умовляли його Петро І та Мазепа, й порадив їм звернутися до константинопольського і єрусалимського патріархів. Але це було лише гаянням часу: перший взагалі не дав ніякої відповіді, а другий стояв на позиціях Адріана.

Розчарувавшись у східних духовних пастирях, Жабокрицький почав діяти на власну руч : запросив якогось Йосипа Стойка, православного архієпископа з Мармароша, й у вересні 1696р. прийняв од нього благословіння. А проте його становище було невизначеним. Адріан, спираючись на рішення єрусалимського патріарха, затявся не поступатися. Незважаючи на підтримку Петра І й Мазепи, навіть новообраного польського короля Августа II та впливового луцького церковного братства, вища духовна особа залишалася невисвяченою.

Упертість московських релігійних кіл і ненадійність власного становища підштовхнули Жабокрицького до зближення з уніатами. 1700р. на їхній бік офіційно перейшов і православний львівський єпископ Шумлянський. Уніатська церква стала домінуючою в Західній Україні. 1702р. луцького єпископа, знехтуваного Москвою, висвятив Рим, а відтак і уніатський митрополит Залеський. Православна церква, втративши опертя у Польщі, мала тепер лиш тільки одне єпископство — у Могилеві. Але й попри всі ці негаразди Мазепа ревно опікувався православною церквою у Польщі: надавав їй посильну матеріальну допомогу, дбав про будівництво церков, прихищав у Києві втікачів, цькованих уніатами й польською адміністрацією, серед них і багатьох монахів Базиліанського ордена, зловороже наставлених до унії, виступав проти укладеного 1701р. союзного договору між Петром І і Августом II, який зачіпав права польської православної церкви, як, зрештою, і проти надання уніатам православних храмів, зокрема у Львові. Щоправда, великою розрадою було повідомлення про руйнацію козацькими відділами, розташованими 1705р. в Польщі, уніатських церков та поміщицького комплексу перемишльського уніатського єпископа Юрія Вінницького.

Піднесення шкільництва

Чимало корисного зробив Мазепа в галузі освіти та шкільництва. Саме йому завдячувала своїм розвитком Києво-Могилянська вища школа. Заснована 1615р. як звичайна братська школа, вона по двадцятьох роках діяннями митрополита Могили перетворилася на колегіум, а заходами Мазепи досягла рангу академії. Тож не дивина, що Феофан Прокопович пойменовував її "Могило-Мазепіаною". Саме так називалася вона у вступі до одного з його київських рукописів 1705р. "Схід зорі над Парнасом Могило-Мазепіани".

Ця вища школа завдяки Мазепі так буйно розквітла, що за кордоном її вважали рівноцінною європейським. Як повідомляв 1705р. лейпцігський журнал "Європеїшен Фама", в Москві почали вивчати латинську та грецьку мови, філософію і теологію. Такі дисципліни, зазначалося в статті, вже існують у Римі, Падуї, Києві та інших містах.

За часів Мазепи Академія, без перебільшення, стала духовним центром усієї України. Крім того, тут навчались і православні юнаки з Південно-Східної Європи та Московської держави. Наплив був таким великим, що доводилось запроваджувати обмеження для вступників. На початку XVIIIст. кількість студентів досягла 2 тис. Цей навчальний заклад, мабуть, побив усі рекорди за чисельністю слухацької аудиторії.

В Україні склалася традиція вільного доступу до освіти, тож серед вихованців Академії були представники різних станів, і насамперед старшинства. Воно найбільше прагнуло освіти, яка давала чимало переваг. Знавець Лівобережної України О.Лазаревський у "Замітках до історичної монографії Д.П.Міллера" зазначає, що майже всі діти видатних мазепинських старшин навчались у Києві й стали свідомими громадянами. Про їхній високий освітній рівень можна судити хоча б з приватного листування.

Отже, Мазепа щедро допомагав Академії, якою з часу заснування опікувався Братський монастир, дарував для задоволення академічних потреб гроші, села та маєтки, захищав права своїми універсалами й дбав про те, щоб цар підтверджував їх. Близько 1704—1705рр. його коштом споруджено було приміщення для академічних класів. Сам гетьман наглядав за будівельними роботами. Він, як писав О.Мартос у своїх "Записках" (близько 1810р.), сприяв заснуванню академічної бібліотеки, передавши їй рідкісні рукописи. Дарував цінні книги, зокрема Євангеліє, й іншим закладам та монастирям. А ще Мазепа був превеликим шанувальником манускриптів і власником багатющої приватної книгозбірні. 1704р. її відвідав французький дипломат Жоан Балюз (його лист віднайшов І. Борщак у сховищах Паризької національної бібліотеки) й бачив цілі стоси рідкісних латинських фоліантів. Не менш важливо й те, що Мазепа робив усе для того, аби підвищити рівень викладання. 1689р. в Академії (тоді ще колегіумі) виокремили теологію, яка доти входила до курсу філософії. Про цю новацію восени 1691р. доповіли царю. Вона мала засвідчити, що навчальний заклад включив до своєї програми найсучасніший предмет вищої школи. Цей факт, як побачимо далі, мав продовження. По кількох роках було запроваджено математичні й природничо-наукові дисципліни, фізику та геометрію. Від 1707р. читав їх Феофан Прокопович, І взагалі, тут працювали чудові викладацькі кадри — той-таки Феофан Прокопович (1704—1715), Степан Яворницький (до 1697), Іоасаф Кроковський, Гедеон Одоревський.

У 90-х рр. завдяки Мазепі та його невтомним помічникам відбулося чимало яскравих подій у науковому світі. На початку 1694р. він разом з митрополитом Ясинським та ректором І. Кроковським домігся-таки від царів Івана та Петра автономії для плеканого ним навчального закладу й підняття його статусу до рівня академії. За царською грамотою від 21 січня 1694р. тут дозволялося викладати не лише поетику та риторику, а й філософію і теологію церковнослов'янською мовою, греку та латину, звичайно ж, у межах ортодоксальних поглядів. Ректор, професори, викладачі, студенти були захищені від зловживань козацько-адміністративних і магістратських чиновників. Гетьман надав школі судову автономію, дозволив відкрити друкарню; держава щорічно виділяла їй кошти, хоч і були вони незначними. Врешті, під тиском Мазепи, митрополита й ректора Петро І підтвердив своїм указом від 7 жовтня 1701р. присвоєння вищій школі офіційного титулу "Академія".

За рукописом монаха Антонія Стаховського "Зерцало від писанія божественного" (1705), до Мазепиних доброчинств належить і заснування 1689р. колегіуму ("латинської школи") в Харкові та його філії у Новгороді-Сіверську, яка 1700р. перетворилася на самостійний колегіум. Кілька років цей навчальний заклад тулився у дзвіниці Борисоглібського монастиря і за браком класів обмежувався викладанням інфими, граматики й синтаксису. Але 1705р. заходами гетьмана колегіум отримав будівлю, тож керівництво відразу ж взялося запроваджувати риторику.

Роль Мазепи в духовному житті України

Визначну роль Мазепи в духовному житті України засвідчують поряд з іншими дві знамениті писемні пам'ятки тієї епохи: праця "Четьї Мінеї" Дмитра Тупталенка (згодом св. Дмитра Ростовського) й трагікомедія "Володимир" Феофана Прокоповича. Перше із названих видань, що відтворює життя святих, вийшло в 1689—1705рр. і здобуло широку популярність серед прихильників церкви в усьому православному світі. Мазепа надавав усіляку допомогу авторові, усував різні перешкоди на шляху публікації та поширення життєписів. Вирушаючи 1689р. до Москви, він узяв з собою батуринського настоятеля Тупталенка, який подав патріархові Адріану першу частину своєї праці. Підтримка й рекомендація Мазепи мали важливе значення, бо церковна верхівка, ставлячись з недовірою до українського духівництва, шукала у творах цих авторів поступок римо-католикам. Але цього разу патріарх із розумінням поставився до Тупталенка, давши йому змогу продовжувати розпочату справу. 1695р. вийшла друга частина "Честьї Мінеї". І гетьман знову звернувся до патріарха за підтримкою цього твору та його автора. Свою великообсягову працю той завершив 1705р., ставши уже ростовським митрополитом. Однак і в цьому далекому від України місті не забув він свого благодійника. В заключному слові до "житія святих" наголошувалося, що роботу завершено в час "щасливого правління гетьмана його всепресвітлійшої царської величності Війська Запорозького обох сторін Дніпра, кавалера славного ордена св. апостола Андрія і його світлої милості пана Івана Стефановича Мазепи".

Твір Феофана Прокоповича "Володимир" також був пов'язаний з особою Мазепи. Хоча б уже тим, що молодий викладач Академії написав і поставив свою трагікомедію з нагоди відвідання гетьманом вищої школи 3 липня 1705р. Про це недвозначно йдеться в поширеній назві рукопису. В тогочасному українському драматичному репертуарі "Володимир" посідав особливе місце. Цей мистецьки повновартісний і багато в чому новаційний твір вирізнявся як своїми реформаторськими ідеями, так і вибором самої теми, аж ніяк не запозиченої з життя давньої Греції чи народу ізраїльського. Автор першим звернувся до вітчизняної історії, до величної постаті старокнязівської доби Володимира Великого. Писання епігонів, що небавом з'явились, як, скажімо, Лаврентій Торка, не мали такого успіху. Новим у "Володимирі" було й органічне поєднання комічних епізодів з трагічними, чого доти, властиво, не траплялося.

Не менш цікавим є той факт, що автор прагнув висвітлити водночас і славне історичне минуле, і сучасність в особі Мазепи. Уже сама назва Академії — "Могило-Мазепіана" — характеризує гетьмана як її великого благодійника. Володимир і Мазепа — центральні персонажі сюжетної лінії, причому образ першого віддзеркалюється в особі другого. У "пролозі до глядачів", присвяченому Мазепі, Прокопович пойменовує гетьмана великим нащадком старокиївських князів. І тут-таки звертається до Мазепи: "Вдивляйся у Володимира, ця вистава — дзеркало твоєї мужності, твоєї слави, союзу твоєї любові з серцем монарха (Петра І), твого щирого потягу до добра, твоєї справжньої старанності й твоєї турботливості про ортодоксально-апостольську церкву католицької віри".

Ще завзятіше оспівували чесноти українського гетьмана представники панегіричної літератури у своїх одах, присвячених йому чи його гербові. Серед незчисленних поетів, які величали Мазепу за тодішньою модою, були й такі найвидатніші українці, як Степан Яворський з його "Ехом" (1689) та іншими творами, Пилип Орлик з "Алкідом російським" (1695), Іван Орновський з "Музою Роксоланською" (1688), Д.Тупталенко з "Руном орошеним" (1697). Намагалися лестити гетьманові й такі ремісники від поезії, як Самуїл Мокрієвич, зі своїми безконечно поширеними, але стилістично недолугими віршованими парафразами з Біблії, Євангелія та інших джерел.

Природно, в час розквіту літературного бароко рясно було формальних художніх образів. А проте, з такими творами не має нічого спільного поезія "Всі покою щиро прагнуть", написана народною мовою. Це — вияв високого літературного таланту й теплої української ментальності. її автором був не хто інший, як Мазепа. Засвідчив це генеральний суддя Кочубей у доносі Петру І, виявивши у віршованих рядках протистояння "державі великого царя". Автор і справді ремствує на роз'єднаність України (Боже, зжалься над Україною, що ЇЇ сини не разом) і закликає своїх співвітчизників до збройного захисту Батьківщини, яка — він твердо вірить — може бути вільною, славною і єдиною.

Мазепа і мистецтво

Завдяки Мазепиному меценатству в Україні буйно розквітло образотворче мистецтво. В архітектурі, малярстві, графіці, орнаменталістиці визначився своєрідний стиль — так зване мазепинське, або козацьке, бароко. Спорудження й оздоблення церков, палаців, житлових будинків сприяли розвиткові як архітектури, так і багатьох інших видів мистецтва. Мазепа, генеральш та полкові старшини, для яких він в усьому правив за взірець, накопичили величезні багатства й тепер могли задовольняти свої культурні запити в небувалих доти масштабах. Де поставала споруда, там працювали художники чи різьбярі, щоб увічнити пам'ять про славні діяння власника будівлі у картинах, гербах, а нерідко й у гравюрах. Церквам потрібні були іконостаси, полотна на релігійну тематику та інші витвори мистецтва. Антураж аристократів також сприяв формуванню витончених смаків. Потяг до великості та розкоші, прикрашання понад усяку міру, рясне використання орнаментації — прикметні особливості мистецтва тогочасної України. Цей історичний відтинок був важливим ще й тому, що якраз у кінці XVII — на початку XVIIIст. у будівництві відбувся перехід від дерева до каменю. Церковне будівництво часів Мазепи, особливо в Києві, на думку Д.Антоновича, було синтезом західноєвропейського бароко й українського народного мистецтва, що жило в дереві. Й не лише церкви, а й дзвіниці, фортифікаційні мури, магістратські приміщення (скажімо, київська ратуша 1697р., що не збереглася до наших днів), приватні будинки старшин — усе це має сліди нової епохи. Ними позначені насамперед Мазепи-ні споруди: академічний корпус у Києві, друкарні в Києво-Печерському монастирі, так званий "Будинок Мазепи" в Чернігові. Про високий рівень малярства та його самобутність свідчать дорогоцінні іконостаси, образи святих, портрети. Справжнім скарбом мистецтва є збудована Мазепою церква св. Миколи в Києві.

Але чи не найдужче позначився стиль мазепинського бароко на різьбленні, яке також перейшло від обробки дерева до карбування на металі. Сама графіка набула символічного й алегоричного змісту, схиляючись за формою до пишних композицій з використанням численних фігур, емблем, знаків і аж надто багатої орнаментації. Із тих українських майстрів, котрі, за В.Січинським, досягли тієї ж висоти, що й знані в світі голландські гравери, нині нам відомі: Олександр і Леонтій Тарасевичі, І.Мігура, Д.Поляновський, І.Щурський. Визначну роль Мазепи у розвитку мистецтва засвідчує ціла низка його портретів, гербів та інших зображень, виконаних різними майстрами. Найвідоміші з тих портретів гетьмана, що дійшли до нас, написали Л.Тарасевич (1695), І.Мігура (1706) і Д.Галяховський (1708).

НАЗАД : ЗМІСТ : НАГОРУ : ВПЕРЕД