МАЗЕПА ТА ЗАПОРОЖЦІ

Не все в Україні складалося на користь Петра І. Мазепа також досяг значних успіхів, шо неабияк стурбувало росіян. У квітні 1709 р. він зумів перетягти на свій бік і на бік Карла XII запорізьких козаків.

Була в цьому певна іронія, упродовж майже двадцяти років між гетьманом і запорожцями не було згоди. Існували глибокі соціально-економічні та політичні суперечності між гетьманом і аристократичною елітою, що правили осілим Лівобережжям, і військовим братством на Січі. Симпатії запорожців були на боці нижніх соціальних верств Гетьманщини, що зумовлювалося їхнім соціальним складом їх також обурювали спроби гетьмана й старшини розширити своє соціально-економічне панування.

Запорожці пишалися з того, що були спілкою вільних людей, які живуть згідно з власними правилами й інтересами. Сам цар часто нарікав на те, що коли він воює з татарами чи турками, запорізькі козаки з ними торгують і співпрацюють, й навпаки, коли в Москви з мусульманами мир, запорожці нерідко нападають на Крим чи турецькі міста на Чорному морі. Натомість запорожці обурилися, коли наприкінці 1690-х років Петро І наказав збудувати в пониззі Дніпра й на річці Самарі, на межі традиційних запорізьких земель, низку російських фортець. Російська присутність не влаштовувала запорожців, бо вони боялися, що росіяни втручатимуться в їхні справи. І на Мазепу січовики чи не найбільше гнівалися за його плазування перед Москвою, яке, з огляду на її наполягання на абсолютному послухові, становило для них загрозу. Лише коли Мазепа порвав із царем, запорізькі козаки відчули, що вони зможуть знайти з гетьманом спільну мову.

З прибуттям шведів в Україну стратегічне значення запорожців помітно зросло. Січ контролювала шляхи до Криму й Османської імперії (саме в цей час поширювалися чутки, що і Карл XII прагне укласти з Портою союз), а також до Правобережжя та Дону. Серед українських козаків запорожці уславилися як запеклі бійці, і 10-тисячне військо, що його могла зібрати Січ, дуже придалося б тій стороні, яку вони вирішили б підтримати. До того ж запорожці мали великий вплив на українські маси. Тому не дивно, що протягом зими 1708-го й весни 1709 р. і Петро І, і Мазепа відчайдушно намагалися перетягти їх кожен до свого табору.

Умовляючи запорожців, обидві сторони використовували однакову тактику. Вони засипали Січ листами й відозвами, де повторювалася звичайна риторика, але Петро І, окрім того, надсилав копії раніших листів Мазепи до нього, в яких той скаржився на "проклятих собак" (тобто запорожців), а Мазепа, в свою чергу, повідомляв, як часто цар говорив йому про свій намір знищити "впертих запорожців". Обидва посилали до них делегації, які мали промовляти перед радою й пропонували запорізькому керівництву добрячі хабарі.

Як це нерідко бувало, думки на Січі поділилися. Влаштованіші старики не бажали ризикувати й воліли залишитися на боці царя, а молодші й войовничіші молодики схилялися до антиросійського курсу. В таких випадках вирішальне слово зазвичай належало кошовому.

Запорізьким кошовим тоді був Кость Гордієнко — одна з найяскравіших постатей в історії Січі. Людина сильної волі й рішучої вдачі, він часто вступав у конфлікт із Мазепою (останній кілька разів намагався вбити його). Та хоч як Гордієнко не любив Мазепи, росіян він ненавидів іще більше. Кошовий був переконаний, що централізаторська політика Москви становить для Січі більшу небезпеку, ніж аристократичні нахили Мазепи. На одній із важливих рад Гордієнко образив російських посланців і відправив їх назад до царя з довгим переліком скарг запорожців на Москву. Згодом ухвалено приєднатися до Мазепи та шведів. У березні 1709р. укладено згадувану вже угоду між Мазепою й запорожцями, а в квітні ще одну — між українцями та Карлом XII.

Скоро рішення запорожців дало свої наслідки. В південній частині Гетьманщини, особливо в найближчому до Січі Полтавському полку, спалахнули антиросійські заворушення. Загони озброєних селян і козаків, кількістю до 15 тис, викликали значні хвилювання в краю. Ряд містечок — Переволочна, Келерберда, Маячка, Новий Санжар — став на бік запорожців. У деяких фортецях і містах знищено російські залоги. Зробивщи засідку, запорожці дощенту розбили три російських полки (115 здобутих у цій сутичці полонених послано Карлові XII на знак поваги). Командувач російських військ у краю генерал Ренн 30 березня писав цареві, що "тут від тих зрадників великий вогонь розгорається, який треба заздалегідь гасити".

Акції запорожців мали велике дипломатичне і стратегічне значення. На Дніпрі козаки тримали велику флотилію човнів, здатну перевезти зараз три тисячі чоловік. Вона могла стати у великій пригоді шведам, які сподівалися одержувати з заходу підкріплення. Запорожці також запевнили Карла, що мають добре сполучення з Польщею і, що дуже важливо, з Кримом і Туреччиною.

Оскільки Карл XII зіткнувся з великими труднощами, зв'язки з такими потенційними союзниками, як кримські татари й турки, набували дедалі більшого значення. В іншому розділі цієї книги причетність до боротьби в Україні Кримського ханства та Порти розглядатиметься детальніше. Тут зауважимо лише, що навесні 1709р. і шведи, й кримські татари за намовою Мазепи серйозно розглядали можливість союзу. Справді, в середині березня, коли запорожці ще вагалися, на чий бік стати, вони одержали листа від хана Девлет-Гірея. Хан закликав їх приєднатися до Мазепи та шведів і обіцяв допомогу в разі потреби. Щойно запорожці стали на бік Карла ХІІ, вони негайно відправили посланців до кримських татар, аби ті наслідували їхній приклад.

Запорізько-кримський зв'язок є типовим для Карлових союзів на Сході: це була ланцюгова реакція, де кожен союз прокладав шлях іншому. Лещинський установив зв'язок з Мазепою, гетьман переконав запорожців пристати до шведів, Січ уможливила союз із Кримським ханством, а це, в свою чергу, зробило б імовірнішою угоду з Портою.

Маючи широкі зв'язки й великий досвід, Мазепа всіляко сприяв шведам у пошуку нових союзників. Добре знаючи про те, що на окраїнах царевих володінь люд ставиться до Москви вороже, гетьман подумував про союз усіх протиросійських елементів на півдні. Передбачалося залучити до нього козаків самого Мазепи, запорожців, кримських татар, донських козаків (запорожці підтримували тісні зв'язки з людьми К. Булавіна, а згодом — І.Некрасова), башкирів, калмиків і кубанських черкесів. Цей амбітний план був, мабуть, першою спробою практичної реалізації задуму про утворення антимосковського блоку "меншин" у новопосталій Російській імперії та довкола неї. Вже восени 1708-го та в перші місяці 1709р. гетьман послав делегації до Криму (Д.Болбота, а згодом К.Мокієвського і Ф.Мировича), на Січ, на Дон і, можливо, до некрасовців на Кубань. Брак часу, а також намагання декого з цих людей зайняти вичікувальну позицію зашкодили створенню союзу. Одначе приклад було показано, й за кілька років по тому Мазепин наступник, гетьман у вигнанні Пилип Орлик намагатиметься сформувати далекосяжну протиросійську коаліцію.

Доступ до всіх потенційних союзників забезпечували запорожці. Це добре усвідомлювали не лише Мазепа та Карл XII, і але також і Меншиков та Петро І. Цар і його фельдмаршал погоджувалися, що оскільки спроби втримати запорожців "ласкою" зазнали невдачі, треба вжити суворіших заходів, аби знешкодити наслідки їхнього відступництва. 12 квітня близько! двох тисяч росіян під командуванням бригадного генерала П. Яковлева вирушили Дніпром униз, щоб зруйнувати Січ.

Спочатку росіяни взяли запорізьку твердиню в Переволочи, де вирізали понад тисячу мешканців і знищили козацьку флотилію. Потім поволі рушили далі вниз і 7 травня почали облогу Січі. Перші спроби виявилися невдалими, росіяни зазнали значних втрат. Лише коли прибув із великим загоном українських козаків Гнат Галаган, який незадовго перед тим пішов од Мазепи і який добре знав Січ та її околиці, Яковлев перейшов у наступ. Розуміючи, що не зможуть протистояти об'єднаним силам Яковлева й Галагана, більшість запорожців уночі таємно покинула Січ, залишивши невеликий заслін із 300 чоловік. Наступного дня після запеклого бою Січ захоплено. За царевим наказом усі споруди й укріплення знищено, а полонених страчено. Деяких козаків прибито до дощок і пущено Дніпром на пострах їхнім товаришам. Цар люто помстився запорожцям. Видано наказ знищувати на місці і якнайжорстокіше кожного з них, хоч би де його схопили. Дізнавшись про падіння Січі, Петро І радісно вигукнув: "І так останній корінь Мазепин, із поміччю Божою, викорінено".

Зруйнування Січі справило таке саме враження, як і спалення Батурина. Знову була продемонстрована здатність царя покарати тих, хто завдав йому образи, й нездатність Карла XII захистити своїх прибічників. Знову знеохочено тих, хто подумував пристати до шведів. Хан Девлет-Гірей, усе ще заявляючи про бажання воювати проти росіян, відклав з'єднання своїх сил із Карловими. Зникли будь-які надії принадити донських козаків. Порта, якій росіяни відразу ж повідомили про свою перемогу, стала більше вагатися, чи варто допомагати шведам.

Оголошуючи про цю перемогу українському населенню, цар не торжествував із приводу свого успіху. Він розумів, що Січ була для простого люду місцем порятунку від здирництва старшини. Тому 26 травня Петро І видав низку відозв, де намагався пояснити, чому запорожців треба було покарати, закінчивши заявою, що "запорожці самі винні в нещасті, яке з ними сталося". Становище Мазепи та його прихильників виглядало перед Полтавою справді безрадісно.

28 червня 1708 р. відбулася Полтавська битва. Результат цієї битви, однієї з найвирішальніших у європейській історії, добре відомий. Здобувши перемогу, Петро І не тільки, завдав Кардові XII нищівного удару, але й водночас поклав край спробам шведів створити східноєвропейську імперію. Тим самим цар відкрив шлях до експансії власної молодої імперії. Оскільки про цю битву написано дуже багато, немає потреби зупинятися на ній докладно. Для нас важливіше з'ясувати, що сталося після Полтави з Карловими українськими союзниками.

Можна уявити собі, як приголомшений був Мазепа, коли стало ясно, що битву програно всі його ретельно розроблені плани зазнали краху, і його особиста доля, якби він потрапив до рук росіян, була б жахливою. Не дивно, що коли шведський король, не змирившись із поразкою, хотів знову кинутися в бій, саме гетьман настійливо переконував його тікати. Відступ уцілілих шведських і козацьких сил до дніпровської переправи в Переволочиш був досить організованим . Але на переправі втікачів наздогнала кавалерія Меншикова. За кілька годин після Карла Мазепа з добірними силами (близько тисячі шведів і дві тисячі козаків) перетнув Дніпро й далі втікав до турецького кордону. Близько 13 тис. здеморалізованих шведів і майже 3 тис. українців здалися в полон. Кількасот запорожців, розуміючи, яка доля на них чекає,— схоплених запорожців насаджували на палі,— билися до смерті чи кидалися в Дніпро й тонули. До кінця дня шведське військо перестало існувати.

Не знаючи, що сталося в Переволочній, Карл із маленьким загоном, якому на п'яти наступали росіяни, 7 липня перетнув біля Очакова турецький кордон. Якби не допомога Мазепи та запорожців, переслідувачі, можливо, схопили б шведського короля. Після деяких вагань турецькі власті надали їм притулок і запропонували перебратися ближче до Бендер, що були осідком сераскера (губернатора). Це ознаменувало початок так званого бендерського періоду в житті Карла XII та його шведських і українських спільників.

ЗМІСТ : НАЗАД : НАГОРУ : ВПЕРЕД