В’ячеслав Станіславський
кандидат історичних наук,
старший науковий співробітник Інституту історії України НАН України

Гетьман Іван Мазепа – герой України

Геніальні твори переживають віки, хоча кожен автор був представником своєї країни, жив у цілком конкретних обставинах, перебував під впливом сучасної йому культури. В цих творах завжди можна зустріти вражаюче сучасні мотиви. Так і російський геній Олександр Пушкін залишив по собі рядки, які не можуть не викликати сумнівів у своїй позиції навіть у тих, хто беззастережно позитивно сприймаючи діяльність Петра І, вважає цілком нормальним при згадці про українського гетьмана Івана Мазепу застосовувати всю можливу лексику, яка носить негативний відтінок:

Без милой вольности и славы
Склоняли долго мы главы
Под покровительством Варшавы,
Под самовластием Москвы.
Но независимой державой
Украйне быть уже пора:
И знамя вольности кровавой
Я подымаю на Петра.

Але повернемося до Історії. Більш чи менш скептично сприймаючи сучасні українські реалії, ми все ж, здається, сприйняли ідею необхідності йти по шляху створення правової держави. Відтак, відкинувши емоції, подивимося з правової точки зору на рішення гетьмана виступити проти російського царя.

Відносини правителів Війська Запорозького, як тоді називалася підвладна гетьманам українська держава, з російськими монархами базувалися на основі двосторонніх договорів, які укладалися щоразу при обранні нового гетьмана. Такі договори називали ще статтями. При обранні Івана Мазепи козацькою радою 25 липня 1687р. було укладено “Коломацькі статті”. Свою назву вони отримали від місця розташування українських та російських військ – поблизу річки Коломак. Це був договір гетьмана та старшини з царями Іваном, Петром і Софією Олексійовичами.

Формально Коломацький договір підтверджував договір 1654 р., укладений Богданом Хмельницьким та Москвою, але, насправді, містив ряд положень, які суттєво відрізняли ці документи. Його статті продовжували практику накопичення тез у договорах, які укладалися гетьманами з російськими царями протягом другої половини XVII ст., і які дедалі в більшій мірі погіршували правове становище України. Так, договір ще більше обмежував права гетьмана в питанні розпорядження державними землями, підтверджував заборону самостійної зовнішньої політики, обмежував можливості Війська Запорозького самостійно обирати й знімати гетьмана. закріплював право старшини й зобов’язував її слідкувати за діями гетьмана. Вперше в цих статтях було поставлено питання про необхідність ліквідації національної окремішності українського народу.

Згідно з договорами такого типу, підданий обіцяв монархові вірну службу, а монарх зобов’язувався боронити підданого, поважати його права та права його країни. Якщо монарх нехтував своїми зобов’язаннями, то підданий мав право повстати проти нього.

З боку Івана Мазепи, попри певні підозри його в таємних зв’язках з закордоном, чи навіть плануванні різних антимосковських акцій, спостерігалась лояльність у ставленні до Москви. Тут треба зазначити, що обвинувачення гетьмана у безоглядній службі Російській державі аж до переломного моменту в 1708р. не мають під собою жодних підстав. Так, гетьман втілював у життя інтереси царів, але лише до тієї міри, аж поки вони були корисні Україні. Він поводив себе як політичний керівник своєї країни, захищав її інтереси, наштовхував Москву на прийняття рішень, вигідних для держави. Майже щорічно козацьке військо брало участь у воєнних заходах росіян, спочатку в боротьбі з Османською імперією, а потім проти Швеції та Польщі.

Зовсім іншу картину спостерігаємо з боку Москви. Українські збройні сили використовуючись на віддалених театрах воєнних дій, залучалися до виконання не властивих їм справ, до того ж в незвичайно важких умовах. Дедалі більше навантаження лягало на населення держави. А під час Великої Північної війни Петро І пообіцяв своєму союзнику – польському королю Августу ІІ віддати Правобережжя, надалі планувалася зміна внутрішнього устрою України, перетворення козацького війська в регулярні збройні сили, підвладні Москві, скасування гетьманської посади та посад генеральних старшин. Таким чином, ігнорування укладеної угоди давала Івану Мазепі правові підстави для розриву договору з Росією та пошуку більш зручної форми політичного існування Війська Запорозького. В ситуації, яка склалася в 1708р., з приходом шведської армії, для залишеної напризволяще України перехід на бік Карла ХІІ виглядав єдиним можливим способом збереження територіальної цілісності держави та політичного устрою, забезпечення фізичного існування населення.

Говорячи про ту чи іншу мету керівника країни доречно було б приділити увагу його політичним ідеалам. Який лад був зразком для Івана Мазепи, яким він хотів бачити політичний устрій Війська Запорозького? Відповідь на ці питання змогли б багато чого пояснити в діях гетьмана. Широко розтиражованою нині є думка, що взірцем до якого прагнув гетьман був устрій Речі Посполитої. Аргументується це насамперед тим, що Іван Мазепа виріс в умовах політичної системи цієї держави, вона була йому близька та зрозуміла. Проте уважний розгляд тодішніх політичних реалій приводить до висновку, що така точка зору є помилковою. Задамо собі питання: чи може для нас бути ідеалом господарство сусіда, яке знаходиться в стані катастрофічного занепаду? Відповідь може бути лише одна. А саме в такому стані була Річ Посполита, сили якої було рішуче підірвано в другій половині XVII ст. Відомими є документи в яких зафіксовано, що Іван Мазепа вважав, що Польща рухалася до занепаду. В той же час омріяним зразком держави для всієї Європи була Франція, очолювана “королем-сонцем” Людовіком XIV, який зосереджував в своїх руках всю повноту влади. Франція була найпотужнішою країною, яка претендувала на панування на континенті. Домогтися такого ступеня концентрації влади в своїх руках прагнули й польські королі. Не будемо тут зупинятися на рівні освіченості українського гетьмана, його орієнтуванні в міжнародних справах – речах, які не потребують доказів. Згадаємо, натомість, що факти говорять про значну увагу його до політики Версаля та шанобливе ставлення до особи французького короля. До цього ж додамо, що за роки гетьманування Івану Мазепі вдалося здолати дуже серйозні намагання позбавити його булави, досягти значного рівня концентрації влади у своїх руках.

Разом з тим відомо, що потенціал Війська Запорозького не дозволяв йому існувати самостійно. Пошук протекції, зумовлений неможливістю власними силами протистояти зовнішнім силам, часто, як і в 1708р., був зумовлений прагненням зберегти наявний рівень політичної свободи, що було необхідно для подальшої боротьби за незалежність.

Поширеним є закид, що Іван Мазепа хотів віддати Україну Польщі. Але як в такому випадку ставитися до його тривалої політики щодо Речі Посполитої, яка проводилася до того як виникла можливість союзу з Карлом ХІІ та його ставлеником польським королем Станіславом Лещинським. Гетьман в міру своїх можливостей намагався впливати на збільшення контролю за Правобережжям, яке перебувало під владою Речі Посполитої. Його дії не викликали сумнівів у бажанні при слушній нагоді поширити свою владу на цю частину України. Саме до цього підштовхував гетьман царський уряд, пропонуючи йому прийняти під свою владу Семена Палія з контрольованою останнім територією та допомогти йому в протистоянні з поляками. Зрозуміло, що реальним володарем Правобережжя при такому розвитку подій став би Мазепа, а Палій потрапив би під його владу. В 1704р., за розпорядженням Петра І гетьман з військами вступає на територію Правобережжя і, фактично, об’єднує Україну. Така політична лінія ніяк не може свідчити про те, в чому Івана Мазепу вже за кілька років буде обвинувачувати російська пропаганда – в намірах передати Українську державу під владу поляків.

В той же час відомо, що серед української старшини на початку XVIII ст. визрівали ідеї про збереження автономного статусу держави чи то в складі Польщі, чи то під владою Османської імперії. Для гетьмана не могла не бути цікавою стара ідея існування об’єднаної України у формі Великого князівства Руського під зверхністю польського короля. Він входить у таємні постійні контакти з прихильниками шведської партії в Речі Посполитій, але не спішить робити вирішальний крок.

Історики змогли реконструювати зміст договорів, які були укладені Іваном Мазепою з Швецією та Польщею в 1708р., що дає можливість говорити про політичні перспективи України в разі перемоги шведської армії над росіянами. Українсько-шведський договір носив попередній характер і стосувався лише воєнних питань. Натомість договір з поляками передбачав об’єднання України (Лівобережжя та Правобережжя) з Польщею на правах, які мало Велике князівство Литовське. Вважається, що цей договір був тактичним маневром, який забезпечував Україну від розорення в разі перемоги шведів, а також гарантував мінімум прав в політичній системі Речі Посполитої. Швеція ж мала гарантувати українцям політичні права, зазначені в договорі з поляками.

Навесні 1709р. було укладено нову українсько-шведську угоду, згідно з якою мало бути створене Українське князівство на чолі з Іваном Мазепою з усіх українських земель, які входили до складу Росії, під протекцією Швеції. При цьому мали бути поновлені всі козацькі права й привілеї.

Однак ряд несприятливих обставин, тактичні прорахунки антиросійської коаліції: шведів, поляків та українців, до певної міри й самого гетьмана, рішучі заходи Петра І не дали змоги реалізувати задуманого. Потерпіла поразку ще одна спроба української політичної еліти добитися відновлення суверенітету Української держави.

Історики встановили, що дії Івана Мазепи мали цілий ряд аналогій в Східній Європі. Це виступи лівонців на чолі з Йоганном Рейгольдом фон Паткулем проти Швеції, угорців, очолюваних Ференцом ІІ Ракоці проти Габсбургів, Станіслава Лещинського проти Августа ІІ в Речі Посполитій, молдавського господаря Димитрія Кантемира проти турецького султана. У всіх цих виступах йшлося про прагнення знаті захистити те, що в Україні називали “давніми правами та вольностями”.

Як стверджував видатний мислитель епохи Відродження Нікколо Макіавелі, в завойованих республіках “ніколи не помирає і не може померти пам’ять про колишню свободу”. Росія перемогла під Полтавою. Шлях до попрання української волі було розчищено. Але вона рішуче програла раніше – тоді, коли Іван Мазепа звернувся до свого війська з закликом перейти на бік шведів. Враження від уроку, який Україна дала Москві пережили століття. Більше ніколи Російська держава не була й не буде певна того, що можна зневажливо ставитися до почуття національної гідності українців.

Сприймати Івана Мазепу нині, без сумніву, маємо як національного героя. Усвідомлення цього в Україні рухається надто повільно. На цьому тлі цікавим є сприйняття гетьмана за кордоном. Наведемо лише один приклад. Ще в XIX ст. в румунському місті Галац, де був похований Мазепа, існувала вулиця його імені. Після перепланування замість вулиці в минулому столітті в місті з’явилися житлові квартали "Мазепа-1" та "Мазепа-2". А на початку травня цього року під патронатом румунського уряду та посольства нашої держави в Румунії в Галаці було відкрито пам’ятник гетьману. Чи не час подумати про увічнення особи видатного діяча в Києві, що, врешті, стане символом визнання його діянь? Коли ж остаточно розтане лід відчуженості та нерозуміння?