ПОХІД ЗАКІНЧУЄТЬСЯ КАТАСТРОФОЮ

Історіографія козацької доби багата на описи ситуацій, коли у вирішальний момент татари зненацька кидали своїх союзників-козаків, часто грабуючи при відступі їхні землі й родини. Такі події звичайно пояснюють як зраду з боку хана чи деяких інших татарських керівників. Ці пояснення часто слушні, але вони неповні. Одна з причин полягала в тому, що ніколи не бралися до уваги внутрішні проблеми самих татар.

Аналізуючи даний випадок, слід брати до уваги, що в самому татарському таборі існували конфлікти інтересів. Хоча Девлет-Гірей був заінтересований в успішному наступі й, коли йшлося про спільні військові дії, його зобов'язання перед козаками були щирі, але хан — навіть такий могутній, як Девлет-Гірей — не міг гарантувати подібної позиції від провідних мурзів і кочових ногайських ханів. І сам хан, і його син, султан Мехмет, розуміли, що, з погляду політичних інтересів Криму, їм слід підтримувати Орлика й шукати прихильності українського населення. Однак татарські провідники й особливо ногайські хани мали вужчі й конкретніші інтереси. їхня влада й становище залежали від спроможності забезпечити своїм людям грабунок і ясир — головні засоби татарської й ногайської економіки. Похід 1711р, припав для татар на кінець довгого й економічно важкого періоду. Головною причиною, чому татар і ногайців пішло в похід так багато (усього понад 100 тис. чоловік) була потреба грабувати й брати ясир. За сприятливих обставин вони б радше задовольнили її за рахунок росіян та їхніх українських спільників. Але оскільки це виявилося неможливим, у татар виникла спокуса пошукати відшкодування за свою службу в українського населення на тих землях, через які вони йшли,— байдуже, чи було воно на боці Орлика, чи на іншому.

Очевидно, провідники ногайців, які складали більшість у Мехметовій орді, спочатку вчинили тиск на султана, щоб він гарантував їм якийсь прибуток від походу. Той переадресував їх до Орлика, якому довелося вислухати отакі питання від якогось Бевбека-аги: "Чи не має бути вигоди [від походу], чи не можна буде взяти за ясир міщан бердичівських та інших, а також поблизу Києва?". Муратца-ага, візир султана Мехмета, та Кантимір-мурза ще настійніше вимагали, відверто ігноруючи недавній договір, аби гетьман виділив їм на грабунок декілька українських міст як відшкодування за їхню військову службу.

У відчаї Орлик нагадав ханові про обіцянки, які той дав Карлові XII, що в ясир братимуть лише ворогів, а українців брати договір суворо забороняє. На мурзів ці аргументи не справили жодного враження. Справді, становище самих татар ставало дедалі хиткішим. їхні коні були виснажені в ході стрімкого наступу, дуже важко було дістати харчі. Ситуація ускладнювалась ще й тим, що надходила відлига з багнюкою та з повінню на річках. Це позбавляло татар їхньої наймогутнішої зброї— мобільності. До того ж стало відомо, що на допомогу росіянам ідуть підкріплення. Мурзи знову зажадали від молодого султана, аби той дав наказ відступати. За Нордбергом, султан тоді покликав Орлика та Потоцького й заявив їм, що хоча він особисто хотів би продовжувати операцію, неможливо змусити до цього його вояків, оскільки вони не звикли до походів довших, як три місяці. Щоб трохи заспокоїти Орлика й Потоцького, султан пообіцяв залишити союзникам шість тисяч чоловік. Проте за два-три дні це число скоротилося до менш як двох тисяч, і годі було знайти відповідального татарського провідника, який міг би їх очолити. Орлик пізніше описував цей епізод більш драматично — мовляв, султан утік інкогніто посеред ночі, не злазячи з коня аж до переправи через Буг.

Під час цього відходу татари, ігноруючи свої обіцянки та зобов'язання перед козаками, почали масові грабунки і взяття ясиру саме в тих місцевостях, звідки Орлик дістав найбільшу підтримку. В політичному, військовому й особистому сенсі це був для Орлика момент найбільших страждань і розчарувань. У відправленому в ті дні повідомленні Карлові XII по-справжньому людяний і глибоко побожний гетьман так описує катастрофу: татари спустошують церкви, перетворюючи деякі з них на стайні для своїх коней. Ґвалтують молодих дівчат, убиваючи та грабуючи їхніх батьків. Від Дністра до Росі вони беруть у полон священиків, козаків, жінок і дітей, виводячи їх у буджацькі, білгородські та ногайські степи. Далі, від Росі до Дніпра й Тетерева вони знищують усі міста й містечка, незважаючи на те, що деякі з них мають гетьманові гарантії безпеки. У місті Германівці, яке виставило всі три універсали від Орлика, султана й Потоцького, мурза на ім'я Канібег учинив велике лихо. Хоча міщани вітали його як приятеля, він напав на них і понад п'ять тисяч захопив у полон. Уманський, Кальницький і Таржицький повіти були повністю спустошені, трохи менше постраждали Корсунський і Брацлавський. Не були в безпеці навіть люди Орликової канцелярії. Він скаржився, що татари викрали трьох хлопців із неї і на час написання листа йому вдалося повернути тільки двох із них. Схоплено також польських посланців, які везли листи від Вишневецького Карлові XII. Орликові й Потоцькому вдалося визволити їх лише з величезними труднощами.

Не тільки Карлові XII висловлював гетьман свої протести — він адресував їх і найвищій мусульманській владі, османському султанові Ахметові III. З липня султан прихильно відповів на гетьманові скарги. В едикті, направленому бендерському сераскерові Мехметові-паші, султан спочатку відзначив дружній прийом, який козаки влаштували татарам, і потім, висловивши різке невдоволення діями татар, наказав сераскерові повернути додому всіх українських полонених, що опинилися в Бендерах, Кілії, Ізмаїлі та Білгороді. Але на той час було вже пізно рятувати втрачені політичні та військові переваги.

Коли козаки кинулись обороняти від татар свої домівки та Родини, Орликове військо, що так швидко зросло за рахунок приєднання великого числа правобережних козаків, так само швидко розтануло. Орлик знову залишився з трьома чи чотирма тисячами запорожців, з якими він і починав. На відміну від попередніх песимістичних послань, російські урядовці тепер задоволено повідомляли, що не лише козаки, а навіть селяни повернули проти татар. Так само, як раніше на Лівобережжі, за жахливі спустошення, вчинені його союзниками на правобережних землях, звинувачено Орлика. Ще багато десятиліть по тому, особливо в містах і заселених районах Правобережжя, Орликове ім'я буде пов'язане з прикрими спогадами про орду. Ясна річ, в очах українського населення справа Орлика та його однодумців і політичні альтернативи, що їх вони представляли, зазнали непоправного удару. Крім того, ця катастрофа глибоко вплинула на самого Орлика, на його майбутні політичні плани й ставлення до мусульманських союзників. Наступний період Орликових стосунків із ханом та його османським сюзереном свідчитиме про гіркі плоди цього досвіду.

ЗМІСТ : НАЗАД : НАГОРУ : ВПЕРЕД