ВИСНОВКИ

Якщо розглядати діяльність мазепинців на широкому тлі, стає очевидним, що в багатьох аспектах вона чітко улягає в загальну модель повстань східноєвропейської знаті початку XVIIIст. Як і Ракоці, Кантемир, Паткуль та Лещинський у своїх країнах, Мазепа й Орлик очолювали боротьбу української еліти проти чужоземного абсолютизму — в даному разі того, що його Москва прагнула запровадити в Україні, їхній опір централізаторським реформам Петра І грунтувався на переконанні, що ті реформи порушують Переяславську угоду 1654p., яка, за тлумаченням українців, гарантувала їм самоврядування. Оскільки то було століття, коли наступ на автономію країни на практиці означав обмеження політичних прав і привілеїв її еліти, бажання Мазепи, Орлика й старшини забезпечити свої інтереси тісно перепліталося з турботою про добробут і волю їхньої "коханої вітчизни, України". Поєднання прагматичного й альтруїстичного типове для патріотизму знаті в XVII—XVIIIст. Той патріотизм мав набагато конкретнішу, можна навіть сказати, органічнішу підставу, ніж ідеалістичний націоналізм XIX та XXст.

Як і патріотизм, сепаратизм також мав для мазепинців та їхніх сучасників дещо інше значення, ніж у новітні часи. Певна річ, кожен гетьман од Хмельницького до Мазепи, як і кожен модерний український націоналіст, бажав або й робив спробу вирвати Україну з-під влади Москви. Одначе якщо рушій цього сепаратизму — природне бажання народу опиратися чужинському пануванню й зберегти самоврядування — був той самий, мета, розуміння та раціональне обгрунтування в українських гетьманів і в українських націоналістів дуже відрізнялися. Новітній український сепаратизм базувався на високому рівні національної свідомості й ставив за мету створення незалежної національної держави. Мазепинці не мислили такими модерними поняттями, як національна держава. Для них політичні відносини були головно стосунками між сувереном і знаттю, що панувала в певній країні. Хоча національно-етнічні міркування й мали місце, але вони вважалися другорядними. Як і інші тогочасні еліти, українську старшину турбувало передусім те, чи влада її суверена справедлива, тобто чи дотримує він зобов'язань, які дав, приймаючи Україну під своє заступництво. Лише після того, як старшина дійшла висновку, що цар порушує первісні угоди, виникли сепаратистські спонуки. У тому контексті вони означали відмову від даного суверена й пошук більш задовільних відносин з іншим зверхником.

Доконечна потреба прийняти зверхність іншого монарха була для Мазепи й Орлика очевидною, оскільки козацька Україна не могла сама протистояти російському пануванню. Безперечно, наслідуючи прецедент, установлений Гадяцькою угодою 1658p., і Мазепа, й Орлик воліли б, аби Україна прийняла суверенітет польського короля й увійшла в тристоронній союз із Польщею та Литвою. їм здавалося, що децентралізований, шляхетський характер Речі Посполитої міг би найкраще гарантувати права й привілеї старшини та автономію України. Але ці плани зазнали невдачі через поразку Лещинського й опозицію польських магнатів будь-яким угодам, що обмежували б їхні шанси повернутися на втрачені 1648р. українські землі. Найбільш життєздатним, але найменш популярним серед мазепинців був план створити Українське князівство на Правобережжі під зверхністю Туреччини. Але на перешкоді цьому проектові неодноразово ставали протимусульманські упередження Орлика, неготовність Порти форсувати здійснення її планів і впертий опір поляків. Тоді, після безуспішних спроб дійти порозуміння з поляками й турками, Орлик і жменька його спільників, що залишилися при мазепинстві, не мали іншого вибору, ніж еміграція.

Часто стверджувалося, що головною причиною невдачі мазепинців був брак широкої підтримки. Цей погляд потребує: обгрунтування. Мазепине повстання було виступом знаті, а не масовим рухом. Інтереси старшини та мас рідко збігалися протягом тривалого проміжку часу. Однак були й інші причини обмеженої підтримки мазепинців в українському суспільстві в цілому. Українським масам і духовенству, на яких дуже вплинула Петрова релігійна пропаганда, легше було солідаризуватися з православним, як і вони, царем, аніж з Орликовими католицькими, мусульманськими та лютеранськими союзниками. Оскільки старшина була порівняно молодою елітою, недавнє узурпування нею різноманітних соціально-економічних прерогатив викликало більшу ворожість загалу населення, ніж перші ознаки абсолютизму, що його Петро І почав запроваджувати в Україні. Царева майстерність у застосуванні до старшини, після Мазепиного переходу до шведів, політики "батога й пряника" виявилась особливо ефективний засобом позбавити гетьмана прихильників навіть у його власній верстві. Внаслідок цього Мазепа міг розраховувати на підтримку тільки своїх найближчих спільників (генеральної старшини) та запорізьких козаків, які аж ніяк не любили Мазепу, але були єдиним елементом в українському суспільстві, що відчував безпосередню загрозу російського централізму.

Ізоляція повстанців від головних частин українського суспільства пояснює, чому Мазепа та Орлик, як і інші провідники східноєвропейських виступів знаті, так залежали від іноземної підримки. Тому саме вступ шведів в Україну остаточно переконав Мазепу відкинути цареву зверхність. Протягом бендерського періоду (1709—1714) здавалося, що мазепинці зможуть за допомогою чужинців відшкодувати деякі втрати. Протегування Карла XII дало змогу Орликові почати 1711р. успішний попервах наступ, який мало не привів до захоплення Києва та Правобережної України. Однак сутички між козаками й татарами привели зрештою до невдачі походу. Ще кращу нагоду опанувати Правобережжя мали мазепинці в 1712—1713pp., коли, бажаючи створити Українське князівство як буфер проти російської експансії, Порта намагалася зробити Орлика правобережним гетьманом. Через вищезгадані причини її "український проект" також зазнав невдачі. Але під час спроб його здійснення особисте ставлення Орлика до його чужоземних зверхників чітко визначилося: він волів мати справу з християнськими володарями, навіть якщо вони були менш здатні йому допомогти. і з великою підозрою ставився до мусульман, навіть якщо вони могли надати йому найбільшу підтримку. В кожному разі, повернення 1714р. багатьох мазепивців в Україну й провал спроб Орлика встановити надійні зв'язки з опозиційними елементами в Гетьманщині стали причиною того, що решта мазепинців потрапила в ще більшу залежність від чужинців.

Протягом (а ще більше після) бендерського періоду становище речників українського сепаратизму докорінно змінилося: колишні провідники козацької еліти стали, так само як і Ракоці, Кантемир, Лещинський і Паткуль, політичними емігрантами. Подальші спроби відірвати Україну від Росії вони робили, будучи злиденними та загроженими вигнанцями. Цілковито залежачи від підтримки таких держав, як Швеція, Франція та Туреччина, вони знаходили в тій підтримці джерело надій і розчарувань водночас. З одного боку, допомога їхніх патронів заохочувала емігрантів продовжувати свої спроби, вірити в можливість успіху, з іншого — підпорядковувала інтересам тих патронів, які дуже часто суперечили їхнім власним.

Після смерті Карла XII найбільше заінтересованими в Орликових послугах були Туреччина та Франція. Туркам гетьман був корисний головно в контексті їхніх намагань зробити з України буфер проти російської експансії на південь. Оскільки ця експансія дуже непокоїла турків і татар, вони надавали Орликові й українському питанню досить великого значення, але лише тоді, коли існувала реальна загроза з боку Росії. А коли та загроза бодай тимчасово спадала, слабнув і інтерес Туреччини, В такі періоди, щоб не дратувати росіян, Порта тримала Орлика в суворій ізоляції й не допускала до будь-яких контактів між ним і запорожцями, що перебували на території Кримського ханства. Тому коли 1733р. знову вибухла війна з Росією, гетьман не зміг привернути запорожців на свій бік. Ця невдача остаточно поклала край майже столітнім намаганням Порти зробити з України протиросійський буфер.

Інтерес Франції до українських емігрантів та їхньої справи був короткочасним. Версаль сподівався протиставити російській загрозі бар'єр із Швеції, Речі Посполитої й Османської імперії. Мазепинцям та їхній "великій українській революції" французькі стратеги відводили роль п'ятої колони або відтяжного засобу, який можна використати в той момент, коли Росія спробує завдати удару по цих країнах. Французам і їхньому протеже Лещинському здавалося, що за невелику ціну й без жодного ризику Орлик створить для них можливість тактичного вибору. Це робило його для Версаля цікавим, але лише для одноразового використання.

А щодо реакції російської влади на діяльність українських емігрантів, то це вперше їй довелося зіткнутися з політичною еміграцією, а не з перекинчиками всередині країни. Це зіткнення припало на невдалий час. Саме тоді, коли Росія вела вирішальні війни і дуже дбала про свій авторитет у Європі, група українських дисидентів мандрувала континентом, плямуючи цареве ім'я й підбурюючи іноземні держави використати невдоволення українців російським правлінням. Дії російського уряду щодо відступників були рішучими й цілком ефективними. Негайний арешт усіх родичів мазепинців і вивезення їх до Москви розірвали найміцніші зв'язки емігрантів із батьківщиною. Потім ув'язнені родини стали засобом змушування емігрантів до бездіяльності й заманювання, їх назад додому (де їх чекали негайний арешт і заслання). Ті мазепинці, що втекли на захід, стали, як було і з царевичем Олексієм Петровичем, об'єктом безпрецедентного полювання російських дипломатів, які тільки-но з'явилися в Європі. Ті, кого не вдалося схопити, залишилися під наглядом росіян аж до смерті.

Підбиваючи підсумки, легко було б зробити висновок, що свій шанс на успіх українські сепаратисти втратили під Полтавою і що багаторічна боротьба Орлика та його сподвижників у вигнанні була марною. Але такий присуд був би, мабуть, надто суворим. Порівняно зі здобутками пізніших поколінь українських емігрантів, Орликові вдалося зробити чимало. Передусім варто згадати високий рівень його політичних контактів. Він і його син Григор спілкувалися з Карлом XII, Людовіком XIV, Августом II, Станіславом Лещинським, султаном Махмудом і ханами Девлет-Гіреєм та Каплан-Гіреєм, не кажучи вже про їхніх провідних міністрів і дорадників. Деякі з цих володарів — шведський король, султан і хани — зв'язали себе договорами про створення незалежного від Росії Українського князівства. До того ж Орлик, на відміну від Ракоці чи Кантемира, зумів зробити другу спробу. Похід 1711-го та переговори 1712—1713pp. мало не принесли гетьманові у вигнанні владу над Правобережжям. Нарешті, Орликова діяльність у 20—30-ті роки завдала чимало клопоту російським правителям і також спричинилася, бодай непрямо, до їхніх тогочасних примирливих заходів в Україні. Зі смертю Орлика 1742р. закінчилася перша фаза довгої історії українського сепаратизму, в якій гетьмани і старшина відігравали провідну роль. Але прецеденти, що їх створили Мазепа та Орлик, зовсім не були забуті, коли в двадцятому столітті почалося відродження українського сепаратизму.

ЗМІСТ : НАЗАД : НАГОРУ